Стівен почув, як спереду до них наближаються кроки. Довготелеса фігура Вірна, зігнута вдвоє, майже бігла до них. Обличчя Стівена обдало його тютюновим диханням.

— У наш тунель прокопалися фріци. Фаєрбрейс лишився на сторожі за тридцять ярдів звідси, мене послав за вами.

Стівен глитнув.

— Ну добре, — він узяв Ханта за плече та легенько трусонув його. — Пора вбивати німців. Підіймайся.

Хант встав на коліна і кивнув головою.

— Ну, ходімо, — сказав Бірн.

Троє чоловіків зникли у темряві. За п’ять хвилин вони були вже біля Джека, який присів, приклавши до стіни вухо. У кінці обшитого деревиною тунелю виднілась діра, пробита німецькими тунельниками.

Джек приклав палець до губ, а потім самими губами беззвучно промовив «фріци» і показав на діру. Стояла мертва тиша.

Стівен дивився на обличчя Джека, а той продовжував слухати. Його вицвіла сорочка із закоченими рукавами була мокрою від поту. Широка шия ззаду — там, де перукар збрив волосся, — поросла щетиною.

Позаду гримнув вибух. Навсібіч полетіли земля та каміння. Чоловіки не поворухнулися. У паралельному тунелі прослуховувалися чиїсь кроки — вони наче віддалялися від них у напрямку британської лінії фронту.

Хант закричав:

— Це пастка! Пастка! Вони підірвали тунелі! Господи, я так і знав, я... — Стівен закрив долонею рот Ханта і притис його до стіни.

Кроки зупинилися, а потім стали наближатися до них.

— Сюди, — прошепотів Стівен, показуючи напрямок, звідки вони прийшли. — Треба їх відрізати, поки вони не дійшли до наших.

Ближче до кінця бойового тунелю, ще до з’єднання зі штольнею, звідки вони пришли, прохід завалило землею та дошками у місці вибуху снаряду. Стівен та Джек продерлися крізь завал, і за їх спинами залунали постріли.

— Вони прорвалися! Вони прорвалися через діру! — закричав Хант.

Стівен протягнув Вірна через завал. Він помітив, як Хант кинув гранату та переліз теж. Постріли гриміли приблизно за тридцять ярдів від них. Вони побачили чотирьох німців — і тут граната Ханта вибухнула з оглушливим громом. Двох німців відкинуло назад, третього — об стіну. Через кілька секунд стрілянина відновилася. Стівен заліз на вершину завалу і почав відстрілюватися у темряву.

Бірн знайшов зручну позицію і розклався зі своєю громіздкою гвинтівкою. Вони двоє вели вогонь по черзі, орієнтуючись на рідкі сполохи від зброї ворога. Стівен намацав на поясі гранати. Влучити у когось із них з рушниці було неможливо — а граната могла їх поранити більше та заблокувати тунель. Тоді їхні солдати, котрі закладають заряд у паралельному тунелі, зможуть вилізти на поверхню. Намацуючи набої, він закликав інших кидати свої гранати — його власні у чомусь заплуталися. Намагаючись відчепити їх, він почув постріли у відповідь — і тут на нього ніби завалився будинок. Його відкинуло назад вибуховою хвилею.

Хант став на Стівена і, намагаючись втриматися, жбурнув гранату в ту діру, яку раніше закривав офіцер. Він та Бірн почергово закинули до тунелю по три гранати, і після довгої хвилеподібної серії вибухів стеля за двадцять футів од них впала. Німецькі гвинтівки замовкли, і Бірн, який знав кілька слів німецькою, почув чийсь наказ евакуюватися. Джек ішов першим, за ним солдати тягли Стівена назад у штольню, лаючись, що потрібно напружуватись, аби тягти додаткову вагу його непритомного тіла. Там вони побачили інших тунельників, які піднімалися з тунелю, а також чотирьох чоловік, які закладали детонатори у вибухових камерах.

Настав безлад: усі кричали та намагалися розповісти, що трапилося. Солдати по черзі тягли Стівена крізь тунель до драбини нагору. Його гвинтівка била йому в груди, а слизька гаряча кров заважала втомленим чоловікам як слід його вхопити.


На поверхні панував хаос. Обстрілом поранило багато солдатів у траншеях. П’ятдесят ярдів брустверу зруйновано. Вони знайшли якесь укриття. Бірн потягнув Стівена у відносно цілу частину траншеї, а Хант побіг за підмогою. Йому сказали, що штатний пост медичної допомоги, який мав би бути під захистом бліндажу, знищений прямим влучанням снаряду.

Стівен лежав на боці, щокою на дошках. Бірн підігнув йому ноги, щоби їх не зачіпали солдати, котрі ходили повз. Обличчя Стівена забруднилось, пори шкіри забиті землею від вибуху німецької гранати. У плечі застряг шматок шрапнелі. Крім того, його поранило у шию кулею з рушниці. Вибухом Стівена контузило, і він залишався непритомний. Бірн дістав свій польовий пакет, налив Стівенові у дірку на шиї йоду, розв’язав стрічки лляного мішечка, витяг марлю та наклав пов’язку.

О десятій видали пайок. Бірн спробував влити Стівенові у рот трохи рому, але той не розкривав губ. При бомбардуванні пріоритетними були ремонт оборонних споруд та укриття тих поранених, які могли ходити. Стівен цілий день пролежав у ніші, яку викопав для нього Бірн, аж поки санітари-носії не забрали його на перев’язочний пункт.

Стівен відчував себе страшенно втомленим. Він би спав і двадцять днів поспіль у повній тиші. Коли ж опритомнів, сон утратив свою міцність, тому постійно прокидався. Одного разу прокинувшись він збагнув, що його кудись несуть. А проте не помічав, що дощ падає йому на обличчя. Кожного разу, коли він прокидався, біль дошкуляв сильніше. Здавалося, що час минав у зворотному напрямку, наближуючи його до моменту вибуху. Зрештою, він зупинився у той момент, коли метал пронизав його плоть — на цьому рівні біль завмер. Дуже хотілося спати, — він всіма силами відкидав реальний світ та занурювався у темряву.

Коли інфекція поширилась, Стівен почав пітніти — гарячка посилилася дуже швидко і примушувала його тіло труситися так, що клацали зуби. М’язи конвульсивно скорочувалися, серце прискорено калатало в грудях. Уся його білизна та брудна форма просякли потом.

Коли Стівена перенесли у перев’язочний пункт, гарячка почала відступати. Рука і шия більше не боліли, але у вухах стояв шум току власної крові у судинах. Іноді звучав низько — наче гудіння, — а іноді високо, наче скрегіт, залежно від сили серцебиття. Від постійного шуму у вухах Стівен почав марити і втратив зв’язок із фізичним світом. Він бачив себе у будинку на французькому бульварі у пошуках Ізабель. Потім раптово опинився у маленькому будинку дідуся в Англії, далі — у притулку, а наостанок там, де народився, але вже давно забув те місце. Він марив та кричав. Він відчував різкий запах карболового мила з притулку, крейди та пилу зі шкільного класу. Він так і помре людиною, яку ніхто і ніколи не любив. Ніхто із тих, хто його знав. Помре на самотині, неоплаканим. Він не міг цього пробачити нікому — ані своїй матері, ані Ізабель, ані чоловікові, який обіцяв стати йому батьком. Він закричав.

— Він кличе матір, — сказав санітар, коли вони принесли його у намет.

— Ну, це нормально, — відповів лікар, знімаючи пов’язку, накладену Бірном майже тридцять годин тому.

Стівена винесли із намету на вулицю і залишили чекати або ж транспорту, який відвозить поранених до пункту евакуації, або ж смерті — дивлячись, що прийде швидше.

Під байдужим небом його дух полишив понівечену плоть, заражену інфекцією, слабку та пошкоджену від самого початку. Краплі дощу падали на його руки та ноги, але єдину його частину, котра була іще живою, вони не могли дістати. Не розум, ні — якась сутність, котра прагнула спокою на тихій тінистій дорозі без пострілів. Перед ним відкрилися стежки у темряву — як вони відкривалися перед іншими солдатами, котрі лежали вздовж довгого рову, викопаного у землі за якихось п’ятдесят ярдів од Стівена.

Коли гарячка у його тілі досягла максимуму, він скотився у теплі обійми забуття — і почув голос. Голос не людський, але чіткий та наполегливий. Це був голос самого життя, яке покидало його. І воно глузувало, пропонуючи йому повернення замість такого жаданого спокою. Повернення навіть на цій стадії у своє тіло, у жорстоке спотворене життя, на поритій землі та розірваній плоті війни. Він міг повернутися, якби зробив зусилля та знайшов у собі мужність. Повернутися у важке, уперте та неприборкане існування — у земне людське життя. Голос кликав. Звертався до його сорому та невдоволеної цікавості. Але якщо він відмовиться, то помре.


Обстріл закінчився. Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу сиділи на стрілецькій сходинці з цигарками та чаєм. Вони обговорювали чутки — начебто їх дивізію відправляють на південь, де готується наступ.

Обидва все ще роздумували над тим, як змогли пережити обстріл та сутичку під землею. І від того заспокоювалися.

— Є якісь новини про здоров’я твого хлопця, Джеку? — запитав Шоу.

— Йому досі погано. Сподіваюся, у наступному листі будуть кращі новини.

— Не журися — наш парубійко теж мав щось подібне, проте одужав. У нас вдома хороші лікарі, ти ж знаєш, — Шоу поплескав його по плечах.

— А що з тим лейтенантом, якого поранило під землею з тобою?

— Я не знаю. Вони його врешті-решт забрали, але він марив.

— Це ж він тоді практично віддав тебе під трибунал? Туди йому й дорога.

Джек задумався.

— Він же все-таки нічого мені не зробив і вчинив по-людськи.

— А ти всю ніч не спав.

Джек засміявся.

— Таких ночей було багато. Можна запитати капітана Уїра, як він.

— Піди знайди його, — згодився Шоу. — Зараз тихо. Якщо сержанти перевірятимуть, я тебе прикрию. І подивися, як там справи в окопах.

Джек на мить замислився.

— Цікава він людина, маю зізнатися. Піду знайду його. Може, ще й отримаю сувенір.

— Оце хороший хлопець. І мені візьми, і всім.

Джек допив чай і поклав кілька цигарок з пачки у верхню кишеню. Підморгнувши оком Артуру, він попростував комунікаційною траншеєю у напрямку тилу. Після обстрілу багато що потребувало ремонту. Джека дивувало, як швидко поля та дороги втрачали свою особливу атмосферу сільської Франції та ставали станціями постачання, перевалочними пунктами, складами або просто «транспортом», як висловлювалися солдати. Коли бомбардування припинялося, земля знову ставала схожою на таку, де можна вирощувати зерно та овочі, але не надовго.