— Ну добре, — почав Еванс. — Йому двадцять п’ять, у нього дружина і двоє дітей. І він за десять футів від камери.

— Їх четверо, — сказав Джек. — Вони у бойовому тунелі. Якщо пройдемо десять футів до чаювання — будемо там перші.

Еванс рахував бали на основі того, скільки футів вони минають за день. Задача гри — вгадати, де буде ворог. Виграє той, хто побачить його мертвим. Той, хто програв, може викупити свою безпеку певною кількістю цигарок. Уїр не міг зрозуміти ані правил гри, ані системи балів, але не забороняв грати, бо вважав, що це відволікає солдатів та тримає їх напоготові. Усі пам’ятали програш Тернера тоді п’ять днів поспіль — навіть у день своєї смерті — і ставилися до гри дуже серйозно.

У той день після обіду Уїру передали, що капітан Грей хоче його бачити. Уїр знайшов його за окопами — той якраз перевіряв провіант.

— Ми з вами ще не зустрічалися, правильно? — почав Грей. — Ваші люди добре працюють. Там, унизу, мабуть суцільний жах.

— Не гірше, ніж під обстрілом. Ми лише не хочемо, щоб нас застали зненацька. Ваші люди бояться, щоб їх не підірвали знизу, а мої — щоб їх не упіймали в тунелі три фути завширшки і не перестріляли. Ви отримали мій рапорт?

— Так, звичайно. Ви повинні мати належний захист. Я розумію це. Але ви і мусите зрозуміти, що мої солдати не звикли бути під землею. До цього часу вони добре справлялися?

— Так, поки добре. Але нам потрібна постійна рота.

— І ви дійсно не можете виділити своїх людей для захисту?

— Зараз, коли копають ще нижче, не можу. Вони працюють цілодобово. Мені потрібен лише один патруль — трьох чи чотирьох солдатів вистачить.

— Ну добре. Ви, мабуть, знаєте, що я сумніваюся у корисності влаштування воронок, які може зайняти ворог. Але я не буду сперечатися щодо безпеки ваших людей. Я призначу Рейзфорда головним. Ви ж ним знайомі?

— Так.

— Він надійний?

— Я думаю, надійний, — відповів Уїр.

— Але дивний, так? Я поговорю з ним трохи пізніше. Почнемо сьогодні ж.

Стівен поцікавився, чи є добровольці.

— Дорогу нам покаже хтось з каналізаційних пацюків, але мені потрібні ще двоє солдатів. Ми будемо вартувати у бойовому тунелі — там не треба згинатися.

Ніхто не зголосився.

— Ну добре. Ханте, Бірне — ідете ви.

Він пішов дізнатися у сержанта Адамса, хто з тунельників піде з ними на чергування.

— Вони якраз обирають, сер. Піде той, хто програв у фріца.

Програв Джек. Тепер він не тільки віддав Евансу п’ять цигарок, а ще й був змушений проводити солдатів у тунель. Вони узяли протигази, повісили на пояс гранати та о десятій годині вирушили до тунелю.

Стівен востаннє подивився на небо і поліз слідом за Джеком у шахту. Він ще ніколи не був під землею. Стівен відчув раптовий прилив ніжності до цього світу під безкінечним небом — хоча і порізаного спіралями колючого дроту, що звивався по розірваній снарядами землі, хоча і повітря загрожувало у будь-яку секунду наповнитися шматками металу.

Драбина, яка вела в шахту, була зроблена з розрахунком на довгу службу, на совість. Руки відчули неполіровану деревину, вкриту скалками. Між сходинками була різна відстань, і спускатися доводилося у неправильному ритмі. Стівен ледь встигав за Джеком Фаєрбрейсом. Спочатку він багато уваги приділяв тому, щоб не загнати скалку в палець, але скоро він лише дивився на випадкові відбитки світла від каски далеко внизу.

Врешті-решт, Стівен дійшов до останньої сходинки — тут на нього чекав Джек. На якусь мить темрява та тиша стали схожі на дитячу гру — коли вони з хлопцями підбурювали один одного залізти у покинутий підвал або колодязь.

Його лякали запах сирої землі та безжалісна маса над головою. Воронки від вибухів на поверхні були лише подряпинами у порівнянні з цим нищівним обсягом. Якщо він зараз рушить з місця або поповзе — шансів вижити не буде. Неможливо відбитися та втекти з легким пораненням. Навіть молодший брат Рівза під прямим ударом снаряду з гаубиці менше ризикував.

Хант і Бірн знервовано озиралися. Вони мали гвинтівки, а на голові — каски замість м’яких кашкетів. Стівен озброївся револьвером. В усіх були гранати — Уїр сказав, що в разі сутички від них тут буде більше користі.

Джек тихо заговорив:

— Я чув якісь рухи німців з цього боку. Ми маємо захистити наших солдатів, які закладають міну, а також нижній тунель — вони про нього не знають. Ми пройдемо тут — цей вхід веде у довгу штольню. Наприкінці починаються два бойові тунелі — там будуть пости прослуховування. Тримаймося разом.

Бірн подивився на те, що Джек назвав входом.

— Я думав, нам не треба буде згинатися.

— Потім стане вище, — пообіцяв Джек.

Бірн вилаявся та провів рукою по землі з глиною.

— La Франція profonde — глибини Франції. Ось за що ми воюємо.

— За один шилінг у день я на таке не підпишуся, — заявив Бірн.

Джек пірнув у темряву. Його очі звикли працювати в мороці, і його тіло автоматично згиналося, просуваючись переходами.

Десь через десять хвилин тунель підійшов до відгалуження — бокової штольні, яку Джек та його товариші викопали два місяці тому. Праворуч був вхід у паралельний тунель, який закінчувався камерою для закладання заряду. Ліворуч починалися два бойові тунелі, в одному з яких було чути, як копає ворог.

Бірн та Хант зупинилися, лаючись. Обличчя Ханта було перелякане.

— З тобою все гаразд? — запитав Стівен.

Хант заперечливо труснув головою:

— Мені тут не подобається. Під землею. У такому маленькому просторі.

— Тут доволі безпечно, — Стівен намагався його заспокоїти. — Ці хлопці професіонали. Дивись, як добре обшито стіни.

Ханта затрусило.

— Так не має бути. Я піхотинець. Я не повинен цього робити. Я ще згоден ризикнути в окопі, але не у цій чортовій дірі. А якщо земля обвалиться? Господи!..

— Тихіше, — сказав Стівен. — Заради Бога, Ханте. Або ти ідеш у тунель, або отримаєш наряд. Ти будеш ходити на кожне патрулювання, аж поки не переріжемо увесь колючий дріт звідси і до Швейцарії.

Стівен відчув, як страх Ханта передається до нього. Він і сам боявся опинитися у замкненому просторі — такому вузькому, що й повернутися неможливо.

Джек зник у вході в бойовий тунель, а Стівен вихоплював поглядом із пітьми жалісне обличчя Ханта. На мить він уявив його в звичайному житті. Він працював на будівельних майданчиках у Лондоні та Гартфордширі і не хотів помирати під сорока футами чужої землі. Стівен відчув щось схоже на співчуття.

— Давай, Ханте, ворушися. Я за тобою.

— Я не можу, я не можу, — забелькотів Хант.

— Якщо ти не підеш, нас усіх вб’ють, — Стівен витягнув револьвер і звів курок. — Я ненавиджу німців. А ти?

— Ненавиджу.

— Вони вбивали твоїх друзів. Намагалися вбити тебе. Вони вбили Рівза і його брата. Вілкінсона. Дугласа. Усіх твоїх друзів. І зараз у тебе є шанс допомогти вбити когось із німців. Давай, іди, — він пістолетом вказав на діру, а потім на голову Ханта. Він і сам дивувався своїй жорстокості — мабуть, це від страху.

Хант повільно поліз у тунель. Стівен — за ним. Спереду виднілися чоботи Ханта, позаду чулося, як повзе Бірн. Якщо щось трапиться, будуть проблеми. Тут немає місця ані пройти вперед, ані повернути назад. Він щільно заплющив очі та подумки вилаявся, щоб хоч якось додати собі відваги.

Стеля тунелю нависала за фут над головою. Стівен продовжував подумки повторювати найогидніші слова, які тільки знав, у найжахливіших сполученнях. Він лаяв увесь світ, усе живе та уявного творця цього усього.

Згодом тунель поширшав. Тут вже можна було стояти, зігнувшись. Бірн дістав цигарку з кишені та присмоктався до неї. Стівен кивнув йому, намагаючись підбадьорити — і Бірн посміхнувся у відповідь.

Джек зашепотів:

— Я думаю, що німецький тунель уже близько. Ті, хто закладають міну, бояться, що німці прокопаються прямо У камеру. Я піду нагору, на сторожовий пост. Один солдат піде зі мною для прикриття. Один залишиться тут.

— Добре, — погодився Стівен. — Бери Бірна.

Стівен подивився, як вони ідуть уперед, і повернувся до Ханта, котрий сидів на підлозі і обіймав руками коліна. Він тихенько промовляв:

— Та вузька ділянка, де ми повзли. А якщо її підірвуть? Ми ж не виберемося. Ми застрягнемо тут.

Стівен сів поруч.

— Слухай, не думай про це. Ми тут лише на дві години — поки закладають заряд. Дві години минуть дуже скоро. Подумай про ті моменти, коли тобі хотілося уповільнення часу. Дві години — це лише один футбольний матч, а ми вже десь півгодини спускаємось вниз, — він узяв Ханта за руку. Виявилося, що розмова з ним допомагає боротися із власними страхами.

Хант озвався:

— Ви ненавидите бошів?

— Так, — відповів Стівен. — Подивися, що вони наробили. Подивися, якій світ вони тут створили, — це пекло. Я б їх усіх повбивав, якби міг.

Хант застогнав. Він охопив голову руками, а потім підняв обличчя до Стівена — просте, відкрите обличчя з великими губами та гладенькою шкірою. Жалісливе, стиснуте великими спрацьованими руками, вкритими невеликими шрамами та опіками від роботи. Стівен у розпачі труснув головою і протягнув йому руку. Хант узяв її у свої долоні і заплакав, потім заліз у обійми Стівена і притис голову йому до грудей. Стівен відчував, як легені Ханта втягують повітря, а тіло струшується від ридань. Він сподівався, що таким чином Хант розрядить той жах всередині себе, але за хвилину хлипання тільки посилились. Стівен відштовхнув його і притис палець до губ. Хант впав обличчям на землю, намагаючись затихнути.