Грей був незвичайним офіцером. Солдати його боялися, а він, швидко засвоївши манеру поведінки кадровика, кожну вільну хвильку проводив із книгою. Носив у кишені збірки віршів, а у його бліндажі завжди була невелика книжкова полиця над ліжком. Його бібліотека збільшувалась та чергувалась за рахунок посилок із Англії. В університеті він отримав професію лікаря і, коли почалася війна, працював хірургом. На його полиці романи Томаса Гарді ділили місце з роботами психіатрів віденської школи. Після того як військовий суд із ним на чолі розстріляв молодого рядового, про нього заговорили як про прихильника суворої дисципліни. Та попри те він часто повторював, що солдатів треба заохочувати та намагатися зрозуміти. Грей виріс у Шотландії, в рівнинах Лоулендз, і це пояснювало його сухуваті глузування та схильність до абстрактних військових та психологічних теорій у поєднанні з практичною обережністю.

Він енергійно дожував останній шматок хліба з яєчнею та налив собі іще одну чашку кави.

— Гарний маленький будиночок, правда? — звернувся Грей до присутніх, відсуваючи свій стілець від столу та запалюючи цигарку. — Лікарі завжди вміли оточити себе комфортом. Наскільки добре ви знаєте Францію?

— Достатньо, — відповів Стівен, ставлячи перед собою тарілку з яєчнею. — Я жив тут певний час до війни.

— Довго?

— Років п’ять.

— Ще ж треба! То ви, певно, розмовляєте французькою не гірше за місцевих?

— Думаю, я вже поволі забуваю мову, та раніше говорив пристойно.

— Це може згодитися нам. Не те щоб ми багато спілкувалися з французами. Але ніколи не знаєш, що може стати у пригоді. Війна іде... Як у вас справи з вашим взводом? Вам подобається командувати?

— Нам було нелегко. Багато поранених.

— Так, звичайно... А ви як? Які стосунки з солдатами?

Стівен ковтнув кави.

— Думаю, нормальні. Правда, я не певен щодо їхньої поваги.

— Вони підпорядковуються вам?

— Так.

— І ви думаєте, що цього досить?

— Мабуть.

Грей підвівся, підійшов до мармурової камінної дошки та загасив цигарку в каміні.

— Весь секрет, Рейзфорде, у тому, щоб солдати вас полюбили.

— Навіщо? — Стівен скривився.

— Вони будуть краще воювати. І краще ставитися до цього усього. Вони не хочуть підставляти голови під кулі під командуванням якоїсь пихатої нікчеми, — жилясте тіло Грея супроводжувало цей вислів натхненними жестами. Поглядом він шукав згоди в очах Стівена, а голова його хиталась вниз-угору від хвилювання.

Стівен відповів:

— Мабуть, так і є. Я намагатимуся подавати приклад.

— Я впевнений, що у вас вийде, Рейзфорде. Я знаю, що ви ходите з ними у патрулювання та перев’язуєте рани і тому подібне. А чи самі ви їх любите? Ви своє життя за них віддасте?

Стівен відчув на собі уважний погляд. Він міг відповісти «Так, сер», і на цьому розмову було б закінчено. Але неформальна, дещо хвалькувата манера Грея схиляла до чесності — хоча і трохи нервувала.

— Ні, — відказав, — гадаю, що ні.

— Я так і думав, — відповів Грей з коротким смішком тріумфу. — Це тому, що ви високо цінуєте власне життя? Ви вважаєте, що ваше життя цінніше за життя якогось піхотинця?

— Ні, тут ви не праві. Я сам простий піхотинець, не забувайте. Це ви дали мені підвищення. Це тому, що я сам недостатньо ціную своє життя. Я не відчуваю сенсу цих жертв. Я не знаю, що і чого варте.

Грей знов сів до столу.

— Ви маєте щось таке, чого я не можу второпати, — сказав він. На його обличчі з’явився вираз насмішливої заплутаності, а потім він розсміявся. — Але я зрозумію, обов’язково зрозумію. Ви могли би стати хорошим солдатом, якби хотіли. Ще не стали, але могли б.

Стівен мить помовчав, а потім мовив:

— Прайс хороший солдат.

— Прайс чудова людина. Його підвищення теж моїх рук справа, якщо ви дозволите мені вкрасти трошки його слави. До війни він працював клерком на складі. Сидів собі за столом та копирсався цілими днями у цифрах. А зараз уся рота тримається на ньому. Він розпоряджається солдатами замість них самих. Ви хоч раз бачили його п’яним?

— Господи, ні, звичайно. Моє життя залежить від нього не менше, ніж життя солдатів.

— Звичайно ж. А тепер розкажіть мені про наших землекопів. Ви ж багато з ними спілкуєтеся, правда?

— Так. Їхні тунелі починаються на нашій ділянці фронту. Більшість із них хороші люди. Під землею дуже важко працювати — мало хто знайде на це сили.

— А як звати ту дамочку у парусинових черевиках?

— Ви про Уїра? Командира роти?

— Про нього. Що він за людина?

— Він дивний. Але, мабуть, не дивніший за інших, зважаючи на умови. Сам за професією не мінер — він інженер, якого поставили керувати мінерами.

— Як на мене, він досить чудернацько виглядає. У мене немає часу краще познайомитися із тунельниками. Після багатьох місяців копання вони тепер встановили міни. Підірвуть їх — і що? Невеличка воронка з готовим бруствером — подарунок для ворога.

У їдальні з’явився лейтенант Харрінгтон — високий похмурий чоловік з легким заїканням.

— Доброго ранку, сер, — привітався він із Греєм. Говорив шанобливо, але на його обличчі майже завжди панував подив — наче він ніяк не може повірити в те, що з ним відбувається. Стівенові було цікаво, як йому вдавалося залишатися таким педантичним, якщо він, вочевидь, навіть не знає, який сьогодні день тижня.

— Ми тут розмовляли про мінерів, — сказав Грей.

— Так, сер.

— Рейзфорд товаришує з начальником роти, Уїром.

— Вони нерозлучні друзі, сер, — додав Харрінгтон.

Грей засміявся:

— Я так і знав. Чули, Рейзфорде?

— Не знав, що лейтенант Харрінгтон так цікавиться мною.

— Так я просто жартую, Рейзфорде, — пояснив Харрінгтон, накладаючи собі у тарілку яєчню, вже трохи охолоду під кришкою.

— Звичайно, — відповів Стівен. — Піду прогуляюся містом. Вибачте.

— Гарна ідея! — підхопив Грей. — Я вже перестав сподіватися, що дочекаюсь бекону. Скажіть Уоткінсу, якщо захочете ще кави, Харрінгтоне.

— Дякую, сер.

Грей пішов до себе в кімнату за книгою, а Стівен вийшов надвір. Пройшовся садом до дороги, зупинився, заплющив очі та відчув промені сонця на своєму обличчі. Глибоко вдихнувши, він вирушив на прогулянку.


Рапорт Джека Фаєрбрейса з проханням про відпустку для відвідання сина відхилили. «Я думав про це», — казав Уїр. «Я дуже співчуваю, що ви вже рік не були вдома. Але справа у тому, що з такою кількістю людей відправити когось і привезти назад — це пекельна робота. Дороги забиті транспортом з провізією. Вам доведеться чекати своєї черги».

Джек повернувся під землю. Біля входу в траншеї починалася вертикальна шахта, укріплена деревиною, яка розділялася на два тунелі. Перший, на глибині у тридцять футів, зіткнувся з німецьким підкопом — виникла рукопашна сутичка. Добре, що грунти глиняні, а не крейдові. Крейда від частих вибухів розпадалася на фрагменти і змішувалася з водою на дні воронок на нейтральній території, утворюючи в’язку речовину — іноді забарвлену кров’ю мінерів, яких розпорошило вибухом.

Дотримуючись наказів згори, Уїр наказав копати інший тунель на глибині сімдесят футів. Згідно з інструкцією, його ширина не повинна перевищувати три фути.

— Мені це не подобається, — сказав Тайсон, лежачи плазом на землі позаду Шоу та Еванса. — Я ще в житті не бачив такого вузького тунелю.

Ближче до початку тунель уже укріпили дошками, і там світилися ліхтарі робочих, але тут було темно.

Джек намагався відігнати думку про масу землі, котра тисне на них зверху, припинити уявляти коріння дерев, яке тягнеться вниз. У будь-якому разі, вони були дуже глибоко. Працюючи в Лондоні, він уявляв тунель у вигляді вагону поїзда вночі: тісний простір, опущені штори, нічого не видно, але за межами величезного світу дерев, полів під відкритим небом безпечно свистіти у темряву. Тут же тільки три ярди, в очі та рот набивалася земля — важко було придумати для себе заспокійливу ілюзію.

За його спиною руки Еванса без утоми загрібали землю: Джек чув його рване дихання — той ніби висмоктував кисень з повітря, яке вдавалося постачати помпою. Присутність Еванса його заспокоювала. На поверхні Джеку мало подобалися його саркастичні жарти та тхоряче обличчя, але тут їхні дихання та серця працювали наче в єдиному тілі.

Шоу прийшов йому на зміну у вибої. Для цього йому довелося пролазити по тілі Еванса, далі зачекати, поки Джек злізе з хреста, — притиснутися до підлоги, щоб той зміг через нього перелізти і поповзти тунелем назад. Двадцять ярдів зворотного шляху ще неможливо було розігнутися — лише трохи підвестися та почергово витягувати кінцівки. Повітря гірчило, лампи освітлювали заспокійливо дбайливу обшивку стін.

— Десять хвилин перекуру, — проголосив Уїр. — Відпочиньте як слід.

— А чому та не у бліндажі з чашкою смачного чаю? — запитав Джек. — Інші командири точно не ходять під землю.

— За вами треба уважно стежити, — відповів Уїр. — Принаймні поки робота не буде виконана як слід.

Під землею солдати могли не виказувати звичні знаки пошани офіцерам — це був спосіб підкреслити важкість умов праці в тунелі. Крім того, спілкуючись так, наче вони перебували у звичайній шахті, тунельники підкреслювали різницю між ними та піхотою. Вони, може, і каналізаційні пацюки, але платять їм більше.

— Давай пограємо у фріца, — запропонував Еванс. Це була гра, яка народилася з забобонів мінерів, — офіцери ніяк не могли її зрозуміти.

— Краще не треба, — відповів Уїр. — Та якщо вже так, то хоча б тихенько.