— Ну звичайно ж! Суцільна респектабельність! — Стівен посміхався. — Не пощастило вам.

— Ще би! — Уїр розсміявся.

— Молодець.

— Про що ви?

— Ви смієтеся.

— Я п’яний.

— Немає значення.

Уїр налив собі іще і відхилився на задніх ніжках стільця.

— Так і що? Усі ці жінки, Рейзфорде, що...

— Не так багато їх і було. Тільки чотири чи п’ять.

— Все одно немало. А була у вас жінка, яку кохали? З якою постійно цим займалися?

— Так, була така.

— Лише одна?

— Так, лише одна.

— І як це було? Це ж мало бути інакше, ніж з іншими?

— Ви праві, це по-іншому. Це зовсім по-іншому. Приплітаються додаткові почуття.

— Ви маєте на увазі, що ви... ви були закохані у неї?

— Мабуть, так. Я тоді й сам не знав. Я відчував нестримний потяг до неї.

— І що сталося із цією жінкою?

— Вона пішла.

— Чому?

— Я не знаю. Просто одного вечора я повернувся додому — а її немає. Вона не лишила ані листа, ані повідомлення.

— Ви були одружені?

— Ні.

— І що ви зробили?

— Нічого. Що я міг зробити? Не міг же я її переслідувати. Просто відпустив.

Уїр помовчав якусь хвилину. А потім запитав:

— Але ж... коли ви з нею... ну, ви розумієте... то ж було інакше, ніж з дівчиною у селі? Чи це завжди однаково?

— Коли вона пішла, я не думав про це. Відчував себе так, ніби хтось помер. Знаєте, як дитина, коли мама або тато кудись зникли, — Стівен подивився на нього. — Вам треба самому це відчути. Наступного разу у відпустці. Хоча, мабуть, жінку і тут можна знайти. Мої солдати точно знають.

— Не кажіть дурниць, — всміхнувся Уїр. — Так що ця жінка? Ви думаєте про неї? У вас лишилося щось на пам’ять?

— У мене була її каблучка. Але я викинув.

— Ви думаєте про неї, коли лежите тут під обстрілом?

— Ніколи.

Уїр потрусив головою.

— Не розумію. Я, мабуть, думав би.

На вулиці запанувала тиша. Двоє чоловіків подивилися один на одного у скупому світлі — сірі стомлені обличчя. Стівен позаздрив невинності відкритого обличчя Уїра. Сам він уже втратив будь-який зв’язок із земним щастям, яке буває там, де не чути пострілів. Сиве волосся на його скронях та над вухами нагадувало про це.

— А ви? До війни ви були самотнім?

— Так. Я жив з батьками — ніяк не міг від них піти. Єдине, до чого я додумався, — це піти в армію. Мій батько мав знайомства в інженерних військах, тож мене взяли туди. У дванадцятому році. Тому ви вгадали — мені подобалося. Мені подобалося, що мені відведена певна роль, що у мене є друзі. До того часу я не мав приятелів — а тут відразу сотні якщо не друзів, то хоча б товаришів мого віку. Коли я став офіцером, на мене навіть стали дивитися знизу вгору. Дуже приємне відчуття.

— У вас добре виходить, — зауважив Стівен. — Солдати вас поважають.

— Ні, — заперечив Уїр. — Вони підуть за ким завгодно, хто...

— Ні, я знаю, що кажу. Ви добре вмієте працювати з людьми.

— Дякую, Рейзфорде.

Стівен налив іще віскі. Він сподівався, що алкоголь змісить його заснути, але насправді це не допомагало. Сон тут був подарунком — і приходив однаково рідко і після віскі, і після чаю.

— Мої солдати мене не поважають, — сказав він. — Вони поважають сержанта Прайса. Або бояться. А накази їм дають капрали Сміт та Петросян. Я для них ніщо.

— Нісенітниці, — не погоджувався Уїр. — Ви на цій війні з ними разом, як і будь-який інший молодший офіцер. Ви ходите на патрулювання. Я певен, що вони вас люблять.

— Вони не поважають мене. І у них є на це право. А знаєте чому? Бо я не поважаю їх. Я іноді їх навіть зневажаю. Заради Бога, вони взагалі хоч іноді думають, що роблять?

— Чудернацька ви людина, — сказав Уїр. — Якось під Іпром на виступі я познайомився з одним майором, і він...

Тут двері бліндажу розчинилися, і з порогу Хант мовив:

— Сер, швидше ходіть зі мною. У нашу траншею влучили. Багато поранених. Рівз — і, можливо, Вілкінсон.

Стівен натягнув картуза і ступив услід за Хантом у нічну темряву.

Мішки з піском, з яких склали бруствер, порозкидало на двадцять ярдів. Стінка траншеї обвалилася, над обпаленою землею стирчали понівечені шматки колючого дроту. Відусюди лунав стогін. Санітари-носії намагалися розчистити завали та дістатися до поранених. Стівен узяв саперну лопату та почав допомагати їм. Вдалося когось витягнути за плечі — Стівен впізнав Рівза. Обличчя у нього ще більше спорожніло, ніж звичайно. З одного боку не вистачало ребер, з грудей стирчав великий уламок снаряду.

За кілька ярдів відкопали Вілкінсона. Його темний профіль виглядав спокійно, і Стівен попрямував до нього, пригадуючи, що він знав про цього чоловіка. Нещодавно одружився. Працював палітурником. Дружина чекала дитину. Стівен підготував кілька заспокійливих слів для Вілкінсона. Але коли санітари підняли його, перевернули, то він побачив розрубану навпіл голову піхотинця: з однієї сторони гарне обличчя із гладенькою шкірою, з іншої — уламки черепа, з яких мозок стікав прямо на розірвану форму.

— Заберіть його, — кивнув він санітарам.

Трохи далі іще один поранений — Дуглас. Стівен лише зранку з ним бачився — іще подумав про його незламність. Дуглас був живий — його залишили у траншеї під стіною. Стівен підійшов і сів поряд.

— Цигарку? — запропонував він.

Дуглас кивнув. Стівен підпалив для нього цигарку та поклав до рота.

— Допоможіть мені сісти.

Стівен трохи підняв його, підтримуючи за плечі. Зі шрапнельної рани на плечі Дугласа, пульсуючи, цідилася кров.

— Що там таке біле у мене на нозі? — запитав Дуглас.

Стівен подивився вниз.

— Кістка. Стегно. Нічого страшного, лише кістка — ти просто втратив трохи м’язів.

Стівен був увесь залитий кров’ю Дугласа. Вона мала специфічний запах — не те щоб неприємний, але у такій кількості він викликав нудоту. Кров була свіжа. Подібно пахне у крамниці м’ясника, але тут — сильніше.

— Як там Том? — запитав Дуглас.

— Хто?

— Том Бреннан.

— Думаю, він в порядку. Не переживай, Дугласе. Тримайся за мене — зараз дістанемо тобі трохи морфію. Треба зупинити цю кровотечу. Давай я прикладу щось до рани. Ось, пов’язка.

Він притис пов’язку до лопатки Дугласа і відчув, як вона провалилася під пальцями. Одне чи два ребра були зламані, і Стівен зрозумів, що зараз його руки дійдуть до легенів, — він перестав тиснути.

— Ханте! — крикнув він. — Заради Бога, пришли сюди когось з ношами та морфієм!

Кров Дугласа затікала Стівенові до рукавів. Він вже вимастив нею своє обличчя та волосся. Штани теж були просякнуті кров’ю. Дуглас повис на ньому.

— У тебе є дружина, Дугласе?

— Так, сер.

— Ти кохаєш її?

— Так.

— Я скажу їй. Я напишу. Скажу їй, що ти найкращий наш солдат.

— Я помру?

— Ні, не помреш. Але сам ти не зможеш їй написати. А я напишу про все, що ти робив. Твої патрулювання та все інше. Вона буде тобою пишатися. Та де вже той морфій? Ханте, заради Бога, поквапся! Заради своєї дружини, Дугласе. Ти її ще побачиш. Думай про неї, коли будеш у шпиталі. Тримайся за думку про неї. Не відпускай тієї думки. Ну ось, все добре, вони вже йдуть. Вже все добре. Я заберу у тебе цигарку, щоб ти не обпікся. Не хвилюйся, я принесу тобі ще. Ось так.

Стівен і гадки не мав, що він говорить. Він майже задихався від крові. Поки прийшли санітари-носії, Дуглас вже знепритомнів. Вони обережно підняли його, щоби не нашкодити ще більше. Коли вони рушили, над головою засвистіло, і новий снаряд вибухнув спалахом світла. На мить Стівен роздивився усю лінію траншеї на двадцять п’ять ярдів — потім вона робила зиґзаґ для захисту солдатів від уламків. Він бачив землю, яка простяглася на багато миль за окопами: дерева, ферму в далечині. У цю мить все здавалося таким спокійним: сільська Франція, залита сяючим світлом.

А потім у повітря знялася земля вкупі за шрапнеллю. Ударною хвилею Стівена жбурнуло на землю. Санітару, який ніс ноші ззаду, пробило голову. Дуглас впав на дощатий настил. Стівен, неушкоджений, закричав:

— Забери його, Ханте! Винось! — він притис руки до обличчя, і ті прилипли. — І змийте з мене його кров!


Рота Стівена, яку забрали з передової, отримала триденний відпочинок у Бетюні. Солдатам подобалося це містечко за приязність французьких дівчат та велику кількість барів і кабачків. Стівена поселили у будинку лікаря на краю міста з охайним садом з трикутниками, засипаними гравієм, та невисокою живою огорожею з тису. У будинку розквартирували ще п’ять офіцерів, але Стівенові все одно виділили окрему кімнату — вперше від початку війни. Вікна його мешкання виходили на задній двір — ділянку, вкриту жорсткою травою, з кількома недоглянутими клумбами та кінським каштаном.

У полудні він нарешті повернувся зі служби. Поклав мішок на поліровану підлогу, зняв чоботи і влігся на ліжко, застелене свіжими простирадлами. Постіль пахла сухими травами. Стівену завжди важко було засинати — його тіло настільки швидко розслаблялося, що м’язи раптово скорочувались у нервовому спазмі і він знову прокидався. Офіцер медичної служби дав йому пігулки, настільки сильні, що він приймав їх лише на ніч.

Втома у кінцівках та органах відчувалася як болюча сила тяжіння. Розум його був ясним. Відчуття часу збилося, але у пам’яті випалені картини останніх днів жили зі статичною чіткістю. Він знов і знов бачив схвильоване відкрите обличчя Уїра, котрий благав про підтримку. Красиві м’які губи Вілкінсона у профіль — і відсутність другої половини лиця. Запах крові Дугласа і досі переслідував його — він помер від поранень, виливаючи себе на ті дошки в окопі. Шматок корпусу снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза, — якби хтось захотів, то прочитав би на ньому серійний номер. Інші солдати, яких ховали наступного дня — коли обстріл нарешті вщух. Надіслані зі складу дерев’яні хрести. Невеликі купки каміння, складені на могилах їхніми друзями. У приголомшливій тиші, коли німецький вогонь припинився, вони чули співи дроздів.