— Так тепер увесь час, — сказав Рівз. — Слухайте.

Троє чоловіків лягли ближче один до одного. Поранень від снарядів вони боялися більше, ніж від куль, — вони їх вже бачили. Їхнє пряме потрапляння абсолютно знищувало усі фізичні докази існування людини. Менший снаряд розривав на шматки. Навіть уламки наносили більше шкоди, ніж кулі. Їх часто супроводжували зараження і гангрена.

За кілька ярдів далі у траншеї почулося відчайдушне виття — пронизливий божевільний звук, який прорізався навіть крізь гуркіт артилерійського вогню. Молодий хлопець на прізвище Тіппер біг дощатим настилом, потім раптово зупинився, подивився на небо і знову закричав. У тому лементі відчувався такий глибокий первісний страх, що усі, хто його чув, були вражені. Його худе тіло напружилося, а обличчя спотворило судомою. Він верещав та просився додому.

Бірн ти Вілкінсон почали лаяти хлопця.

— Допоможи мені, — звернувся Стівен до Рівза.

Він підійшов до юнака, узяв його за руку та спробував посадити на стрілецьку сходинку. Рівз тримав його з іншого боку. Очі хлопця дивилися в небо, і ні Стівену, ні Рівзу не вдалося допомогти йому розслабити м’язи шиї, щоб він зміг дивитися униз.

Кров відійшла від обличчя Тіппера. Білки його очей, які Стівен бачив за кілька дюймів від себе, були без мережива судинок — тільки карі кільця з розширеними зіницями, котрі робилися дедалі темнішими та ширшими, і райдужна оболонка більше не реагувала на світло — очі наче позбулися життя.

Без жодного уявлення, де перебуває, хлопець лише благально повторював якесь йому одному зрозуміле слово — мабуть, пестливе ім’я матері чи батька. Його голос викликав примітивний страх. Стівен раптом відчув, як зсередини нього щезає співчуття, і силоміць намагався його утримувати.

— Виведіть його, — наказав він Рівзу. — Не треба, щоб усі це бачили. Беріть його разом із Вілкінсоном та відведіть у шпиталь.

— Так, сер.

Рівз та Вілкінсон потягли здерев’яніле тіло хлопця комунікаційною траншеєю. Стівен тремтів. Цей вибух природного страху відкрив йому очі на неприродність їхнього існування тут — і як намагалася вони уникати усього нормального. Злий, він повернувся у бліндаж. Якщо ці загальні удавання нормальності почнуть слабшати, то пропаде багато життів.

Здавалося, не було жодного способу протистояти цьому страху. Під Іпром та в інших місцях бойових дій солдатам вдавалося підготуватися до можливої загибелі. Але цей артилерійський вогонь позбавив їх мужності повністю. Чоловіки, які готувалися іти на кулемети або захищати окопи до останнього, не були готові зустріти смерть у такій формі. Вони вдавали, що справа не тільки в цьому. Це був прояв пережитого ними. Колись Рівз шукав свого брата — але від того не лишилося нічого, що можна було б поховати, ба навіть пасма волосся. Снаряд, яким його вбило, був настільки великим, що його підвозили вузькоколійкою, а заряджали за допомогою невеликого крану. Пролетівши шість миль, він залишив воронку, у якій можливо розмістити ферму з усіма допоміжними будівлями, — тому нічого дивного, казав Рівз, то він не знайшов решток брата. «Ніби й нічого такого, але ж він був моєю плоттю та кров’ю», — додав він.

На третій день після обіду Стівена огорнуло серйозне хвилювання щодо впливу цієї події на солдатів у його в люді. Він почував себе непотрібною ланкою у ціпку: офіцери вищих чинів йому не довіряли, а солдати отримували накази прямо від сержантів — разом із моральною підтримкою.

Обстріл не вщухав.

Стівен коротко поговорив із Харрінгтоном — лейтенантом, який жив у одному бліндажі з Греєм, — а потім випив чаю, приготованого Райлі о п’ятій. Він вийшов надвір у вечірні сутінки. Почався дощ, але снаряди продовжували пролітати вздовж почорнілого горизонту, спалахуючи неочікуваними зірками у сіро-зеленій неспокійній темряві.


Близько півночі до бліндажу завітав Уїр — у нього закінчилося віскі і він хотів позичити трохи у Стівена. Він почекав, поки Грей вийде.

— Як відпочили? — поцікавився Стівен.

— То було давно, — відповів Уїр, добряче ковтнувши з фляги Стівена. — Ми вже три дні як тут.

— Ви ж під землею — там зараз безпечніше, ніж на поверхні.

— Солдати копаються там, а потім виходять нагору — а тут таке. Важко зрозуміти, де гірше. Це ж не може тривати вічно? Просто не може!

— Не хвилюйтесь, Уїре. Наступу не буде. Вони хочуть тут закріпитися. Ті гармати треба лише тиждень обкопувати.

— Ну й холоднокровна ви шельма, Рейзфорде! Скажіть що-небудь, аби мене перестало трусити.

Стівен запалив цигарку та поклав ноги на стіл.

— Хочете послухати снаряди чи про щось побалакати?

— Чорти б забрали того Фаєрбрейса з його вухами! Він навчив мене відрізняти гармати за звуком. Я тепер можу сказати одразу, якого він розміру, яка його траєкторія і якими будуть пошкодження.

— Вам наче подобалось, коли війна тільки почалася.

— Що? — перепитав Уїр, сідаючи рівно на стільці. Він мав кругле чесне обличчя, а світле волосся вже почало відступати від чола. Коли він знімав картуз, його нечесана шевелюра ставала дибки. Зараз на ньому був піжамний жакет, а під ним — плетений светр. Роздумуючи над словами Стівена, він відкинувся назад на стільці. — Можливо, в це важко повірити, але так — подобалось.

— Подивитися тільки на Прайса, нашого сержант-майора роти — він процвітав тут. А ви що? Відчуваєте себе самотнім?

— Я не хочу говорити про Англію, — відповів Уїр. — Зараз треба думати про те, щоб вижити. У мене там вісім чоловік під землею — а німці вже копають назустріч.

— Ну добре, — згодився Стівен. — Мені за півгодини треба іти перевіряти моїх людей.

Бліндаж трусонуло від вибуху величезного снаряду. Лампа, котра звисала з балки, загойдалася. Зі стелі посипалися шматочки землі. Уїр схопив Стівена за руку.

— Поговоріть зі мною, Рейзфорде, — він благав. — Поговоріть зі мною про що-небудь.

— Ну добре, я вам дещо скажу, — Стівен випустив з рота цівку диму. — Мені цікаво, що буде далі. Ваші каналізаційні пацюки риють у тунелях три фути завширшки, зігнуті у три погибелі. Мої солдати божеволіють під обстрілом. Від наших командирів нічого не чути. Я сиджу тут, розмовляю із солдатами, виходжу на патрулювання та лежу в грязюці з кулеметом, який ременем гризе мені шию. В Англії ніхто не знає, як воно тут. Якби вони подивилися на війну очами цих солдатів — вони б не повірили. Це не війна — це просто якесь дослідження, наскільки низько може впасти людина. Мене цікавить, до чого усе це дійде. Зараз це лише початок. Думаю, що дозволять речі і гірші за вже бачені нами. І мільйони хлопців та чоловіків — таких як Тіппер та Фаєрбрейс — будуть їх виконувати. Немає таких глибин, яких неможливо дістатись. Подивіться на їх обличчя, коли вони йдуть на відпочинок, — здається, що далі вони не витримають. Щось в них наче промовляє: ні, досить, ніхто на таке не здатен. Але ось вони виспались, поїли гарячого, попили вина — і можуть зробити навіть більше. Я вважаю, що стане гірше удесятеро, перш ніж усе це закінчиться. І мені цікаво, до чого вони можуть дійти. Якби не оця цікавість, я б уже пішов прямо в окопи до ворога і дозволив би себе вбити. Або сам би себе підірвав однією із цих гранат.

— Ви божевільний, — Уїр сидів шокований. — Ви що, не хочете закінчення війни?

— Звичайно ж, хочу. Але тепер, коли ми вже зайшли так далеко, я хочу зрозуміти, для чого.

Звуки снарядів наче наблизилися, і Уїра знову затрусило.

— Зараз ведуть змішаний обстріл. Польова гармата чергується із важкою артилерією. Інтервал десь...

— Заспокойтесь, — перебив його Стівен. — Нащо ви себе катуєте?

Уїр тримався за голову.

— Говоріть щось, Рейзфорде. Говоріть про що завгодно, крім цієї проклятої війни. Про Англію, про футбол, про жінок та дівчат. Про що завгодно.

— Про дівчат? Це так солдати називають своїх коханих?

— Давайте, про дівчат.

— Я вже давно про дівчат не думав. Постійний обстріл рятує від гріховних думок. Я ніколи тут про жінок не думаю — вони належать іншому життю.

Уїр помовчав якусь мить. А потім зізнався:

— Хочете, я вам щось розповім? У мене ніколи не було жінки.

— Що? Ніколи? — Стівен подивився на нього, аби пересвідчитися, що той не жартує. — Скільки вам років?

— Тридцять два. Я хотів, завжди хотів, але вдома це здійснити дуже важко. У мене були страшенно суворі батьки. Я ходив на побачення раз чи два... Але ті дівчата — вони хотіли одружитися. У місті були і робітниці — але ті з мене лише насміхалися.

— Вам не цікаво, як це?

— Звичайно, цікаво. Але зараз для мене це стало настільки важливим, що я боюся.

Стівен помітив, що Уїр перестав слухати звуки снарядів. Він роздивлявся свої руки, занурений у роздуми.

— А чому ви не пішли в один з тих закладів у селі, куди ходять усі солдати? Я певен, що ви знайшли б якусь привітну — і недорогу — жінку.

— Ви не розумієте, Рейзфорде. Це не так легко. Для вас це інакше. У вас, мабуть, були сотні жінок.

Стівен похитав головою.

— Господи, звичайно ж ні. У нас у селі була дівчина, до якої всі ходили. Перший раз в усіх хлопців ставався із нею — їй треба було принести лише плитку шоколаду або трохи грошей. Вона — простачка, але ми всі були їй дуже вдячні. Звичайно ж, вона завагітніла — але ніхто не знав, від кого. Мабуть, від якогось п’ятнадцятирічного.

— І що, у вас більше нікого не було?

— Ні, були й інші. Усі чекають, що хлопці мають постійно це робити — бо можна ж і захворіти. Навіть матері так думають. У цьому, власне, і різниця між селом у Лінкольнширі та — звідки ви?

— Лемінгтон-Спа.