— Сумніваюся. У нас і так не вистачає людей, — відповів Уїр.

Джек сказав:

— А у вас є діти?

— Я не одружений, — відповів Уїр.

— А у вас, сер?

— Ні, — відповів Стівен.

Джек кивнув декілька разів.

— Думаю, це навіть виглядає смішно. Тут людей вбивають щохвилини — а у небезпеці мій син.

Стівен відповів:

— Кожен, хто тут загинув, чийсь син. Ви думали про це, коли бачили їхні тіла? Ви думали про те, чи сподівалися їхні матері на такий кінець, коли вперше притискали до грудей немовля?

— Ні, сер. Я ніколи про це не думав.

Усі троє пили чай. Знадвору долинав свист снарядів. Бліндаж трусився від вибухів, і зі стелі падали грудочки землі.

Стівен сказав:

— Минулої ночі двоє моїх людей вісім годин сиділи у воронці на нейтральній території і слухали. Як ви думаєте, про що вони думали увесь той час? Зауважте, що говорити їм було заборонено, — він подивився на Джека.

— Я не знаю, сер. Мабуть, це ніби в тунелі — настає момент, коли взагалі ні про що не думаєш. Наче твоє життя зупинилося — розум помирає.

— Я хочу спуститися до вас у тунель, — сказав Стівен.

— Не хочете, — відповів Уїр. — Навіть копальникам не дуже там подобається.

— Я повинен знати, як це. Дехто з моїх людей думає, що ви там внизу недостатньо швидко працюєте. Що ви не чуєте ворога. Вони бояться, що їх підірвуть з-під землі.

Уїр засміявся:

— Ми про це знаємо.

Джек пересунув свій стілець. Ці двоє офіцерів були трохи дивними — може, вони напилися. Він завжди вважав Уїра надійною людиною. Як і всі інші командири тунельників, той був звичайним інженером, переведеним сюди, уважним та надійним під землею, хоча до війни не мав жодного досвіду такої роботи. Але зараз погляд у нього був дикий, очі почервоніли від віскі. Коричнювата щетина свідчила про те, що він уже кілька днів забував поголитися. Лейтенант, подумав Джек, виглядав тверезішим, але не менш дивним. Неможливо було зрозуміти, чи він говорив серйозно, чи жартував. Він здавався забудькуватим та відчуженим, але ідея спуску під землю йому вочевидь подобалась. Джекові видалося, що лейтенант подумки наче був десь в іншому місці. Та вдячність, яка охопила його спочатку, зникла. Він більше не мав бажання бути відвертим із ними — захотілося повернутися до Тайсона і Шоу, ба навіть до Вілера і Джонса з їх невгамовним базіканням. З ними він хоча би знав, де перебуває.

— Вам не відомо, коли ми зможемо відпочити, сер? — запитав він Уїра.

— Сподіваюся, завтра. Вони не можуть довше нас тримати тут. А ваші люди, Рейзфорде?

Стівен зітхнув:

— Навіть Господь Бог того не знає. Я чув різні чутки зі штабу батальйону. Раніше чи пізніше нам доведеться іти в атаку. Хоча і не тут.

— І нам доведеться пожертвувати кількома життями для втіхи французів? — Уїр засміявся.

— Так, доведеться. Вони хочуть знати, що не самі у цій війні. Та я думаю, що вони пожнуть бурю.

Із задньої частини бліндажу вийшов Райлі.

— Вже майже шоста, сер. Збір офіцерів за десять хвилин.

— Вам краще піти, Фаєрбрейсе, — сказав Уїр.

— Побачимося у тунелі, — попрощався Стівен.

— Дякую, сер.

Джек виліз із бліндажу. На вулиці вже практично розвиднілося. Низьке небо Фландрії зустрічалося із землею у короткому горизонті всього лише за кілька миль від німецької лінії фронту. Він глибоко вдихнув ранкове повітря — його життя було врятоване. Остаточно ейфорія заволоділа ним, коли він побачив з боку задньої частини траншеї дим від цигарок і пару з чашок чаю, котрі стискали у змерзлих руках солдати. Він подумав про сморід свого одягу, про воші у швах, про людей, з якими йому було страшно товаришувати, бо вже наступного дня їх тіла могло розірвати у нього на очах. Зараз Тайсон відбував свої ранкові санітарні процедури — спорожнював кишечник у банку з-під фарби, а вміст виплескував через стіну траншеї.

З офіцерського бліндажу за його спиною линули звуки піаніно — мелодія виринала під скрегіт голки грамофона.


Коли їх зрештою вивели з передової, тунельникам дозволили розміститися на відпочинок далі від лінії фронту, ніж зазвичай. Чоловіки настільки втомилися, що навіть іти їм було важко. За три милі вони вийшли на нещодавно прокладену дорогу з глибокими канавами обабіч. Скомандували «вільно», і хтось курив, ідучи. Джек Фаєрбрейс зосередився на тому, щоб іти рівно під вагою пакунка з додатковими інструментами для земляних робіт. У кінці дороги ледь виднілося село, але якщо він дивився на нього, то втрачав координацію ніг. Йому здавалося, що він іде над яром, а дорога — на сто ярдів нижче. Двічі він здригався, прокидався від того, що засинав на ходу. Віллера, який йшов двома шеренгами позаду, доводилось витягати із канави. Джек на мить прикрив очі від яскравого денного світла, але швидко їх розплющив, відчувши нудоту від втрати рівноваги.

Зараз його оточувало те, що він міг більше ніколи у житті не побачити, — ознаки того життя, котре вирувало за вузькими межами його пекельного існування. Назустріч їм на велосипеді їхав вікарій — він підняв капелюха, вітаючи колону солдатів. Обабіч дороги ще зеленіла трава — тут не вибухали снаряди. Цвіли дерева.

Підрозділ зупинився на площі у селі, і сержант Адамс наказав їм сісти тут, поки офіцери знайдуть, де розквартируватися.

Джек прихилився до кам’яного муру, котрий оточував сільський водяний насос. Тайсон дивився на нього порожніми очима — він був не в змозі помітити зміни навколо. З будинків на вузенькій вулиці за площею підіймалися стовпи диму. Вони бачили крамницю із продуктами та лавку м’ясника, у дверях яких гралися маленькі хлопчики.

Джек почув жіночий голос. Вона говорила незрозумілою мовою, незвичною для його вух. Тим не менше він чітко зрозумів, що голос безумовно жіночий. Він належав гладкій жінці років тридцяти — вона розмовляла зі світловолосою дівчинкою. Мінери слухали їхні голоси у прозорому ранковому повітрі — вони долітали до них утішними спогадами про втрачене життя.

Двоє із загону Джека — О’Лоун та Філдінг — заснули прямо на площі. Джек і собі дозволив поринути у відчуття спокою, намагаючись звикнути до відсутності страху. Він повернувся подивитися на Шоу, котрий сидів поряд. Його неголене обличчя почорніло від грязюки, з-під якої визирали білі нерухомі очі. Він не промовив ані слова з того часу, як вони вийшли, і його тіло наче заціпеніло.

У кутку площі загавкав білий пес. Він бігав перед лавкою м’ясника, поки той не вийшов і не прогнав його, люто плескаючи в долоні. Тоді пес підійшов до солдатів і понюхав ноги найближчого з них. Тварина махала хвостом, вочевидь рада побачити стільки людей. У собаки була гостра морда та мохнатий хвіст, закручений на спину. Він лизнув чобіт Джека, а потім поклав голову на нерухоме коліно Шоу. Той подивився вниз, побачив яскраві очі, що з надією на якесь частування дивилися йому в обличчя, і почав гладити пса по голові. Джек дивився, як великі руки мінера пестять псячу спину. Потім Шоу м’яко поклав голову тварині на бік і заплющив очі.

Капітан Уїр наказав їм іти у сарай на околиці села — місцевий фермер здавав його для розміщення солдатів за немаленьку платню. Більшість чоловіків покидали мішки та впали на першу ж кипу соломи, на яку натрапили. Тайсон знайшов якомога чистіший закуток і запросив туди Шоу та Фаєрбрейса. Вони ненавиділи звички одне одного, але вже вивчили їх і не хотіли зустріти когось гіршого.


По обіді Джек прокинувся і подався на двір ферми. Там у похідній кухні горіло вогнище. Приїхав віз, запряжений кіньми, з дезінфікувальними засобами та порошком проти вошей — їх під пильною увагою начальника постачання роздавали солдатам. Джек попростував вулицею у село. Він ні слова не знав французькою та просто роздивлявся будівлі, поля та церкви — як справжній чужоземець. Комфорт перебування поза межами обстрілу розбудив у ньому сум за домом. До війни він ніколи не був за кордоном, і взагалі всього кілька разів виїжджав із заспокійливого шуму та метушні лондонських вулиць, де виріс. Він сумував за клекотом трамваїв, за довгими терасами північних районів Лондона, за назвами, котрі в його пам’яті асоціювалися з домівкою: Тернпайк-лейн, Менор-хаус, Севен-сістерс.

У селі також розмішувався піхотний батальйон: місцеві вже звикли до безладдя від перегрупування солдатів, які намагалися відновити сили. Джек мов уві сні ходив поміж фирканням коней, криками унтер-офіцерів, невеличкими групами солдатів, які палили та сміялися.

Тут тримали у секреті все, що відбувалося за кілька миль звідси. Ніхто з військових не розповідав про побачене та зроблене, котре виходило би за межі нормальної поведінки. Хто б міг подумати, що ось цей хлопець у кашкеті на потилиці — зараз він жартує з друзями біля вікна у крамницю м’ясника — бачив, як його товариш помирав у воронці від снаряду з легенями, заповненими пінистим газом.

Усі мовчали — і Джек приєднався до цього мовчання. Наче звичний порядок речей зовсім не змінився. Він скаржився на унтер-офіцерів, ті — на офіцерів, офіцери — на штабних, а останні винуватили в усьому генералів.

Коли Джек повернувся, на польовій кухні вже роздавали гарячу тушонку, каву та добавку — воду із жиром, — яка мала б виконувати роль підливи для найголодніших. Він усе це швидко заковтнув разом зі шматком свіжого хліба. Вілер скаржився на огидність їжі — не зрівняти ані з чаєм, принесеним дружиною, ані з рибою та картоплею, якими він іноді вечеряв у пабі по дорозі додому. О’Лоун згадував пироги з м’ясом та молоду картоплю, а також пудинг на десерт. Тайсон та Шоу не ремствували, хоча особливого задоволення від їжі теж не отримували. Джек доїв залишене Тайсоном. Йому було соромно кому-небудь розповідати, що армійська їжа — навіть нерегулярна та іноді з брудом — була краща за те, що він міг дозволити собі вдома.