Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Він допивав вино та йшов нагору. Лягав на їхнє спільне ліжко прямо у черевиках. І ні про що не думав. Просто лежав і дивився у вікно, поки не замерзав.

Джек Фаєрбрейс лежав за сорок п’ять футів від поверхні, під сотнями тон французької землі над головою. Він чув дерев’яний шурхіт насоса, котрим подавали повітря у тунель, більшість якого вже видихалася, доки доходила до Джека. Спиною він спирався на дерев’яний хрест, ногами — на глину у напрямку ворога. Укороченою лопатою він насипав землю в мішок, який передавав Евансу, своєму приятелю, — і той повз із ним кудись у темряву. Джек чув, як стукає молоток по деревині, якою укріпляють тунель позаду. Тут, де він зараз працював, можна було лише сподіватися, що глина витримає і його не придавить землею.

Піт заливав йому очі, припікав та змушував постійно трусити головою. Зараз тунель був дуже вузький — десь чотири фути завширшки та п’ять у висоту. Джек продовжував встромляти лопату в землю перед собою, рубаючи землю так, наче ненавидів її. Він забув, скільки часу вже провів під землею, — йому було простіше не думати про можливість вилізти, а просто копати. Чим важче він працював, тим простішою здавалася робота. Він вже зо шість годин не бачив сонячного світла — та навіть коли вилазив нагору, йому небагато дісталося: лише тоненька зеленувата димка у долині на кордоні Франції із Бельгією, освітлена невпорядкованими вибухами снарядів.

Солдатам не вдавалося повернутись у село, де поселили їх підрозділ, — на цій частині фронту велися активні дії, і без допомоги з-під землі солдати на поверхні не протримались би. Але мінери теж потребують сну — хоча б у палатках над шахтами або в окопах з піхотою.

Джек відчув чиїсь пальці на своєму лікті.

— Джеку, нам потрібна твоя допомога. Тернеру щось почулося за двадцять ярдів від нас. Іди зі мною.

Еванс витяг його з хреста. Джек важко повернувся, зняв просякнуту потом куртку і слідом за Евансом поповз до того місця, де можна було підвестися на ноги. Після кількох годин у темряві глини навіть ледь помітне світло укріпленого деревом тунелю здавалося йому яскравим. Він кліпнув очима.

— Сюди, Фаєрбрейсе. Тернер сказав, що звучало, ніби десь риють.

Капітан Уїр, дивний чоловік із сколоченим волоссям, в парусинових черевиках та цивільному светрі, підштовхнув до Тернера, який сперся на кирку і так стояв. Він виглядав втомленим та наляканим. Від утоми його трусило навіть у спекотному повітрі тунелю.

— Це було ось тут, — сказав він. — Я приклав до дошки вухо і відчув вібрацію. Це точно не наші.

Джек притис голову до стіни тунелю. Він почув ритмічні звуки насосу у трубі, котра звисала зі стелі, — і більше нічого.

— Доведеться вимкнути насос, сер, — звернувся він до Уїра.

— Господи, та тут же нічим дихати, — сказав Тернер.

Уїр віддав наказ на поверхню. Через дві хвилини настала тиша, і Джек знов припав до стіни. Його надзвичайно гарний слух часто ставав у пригоді. Минулої зими за дві милі від Іпру він, стоячи навколішках в окопі, занурював голову у заповнену водою бочку з-під пального і тримав до повної втрати непотрібної чутливості. Тому тиша тунелю з розрідженим повітрям була кращою за гудіння, від якого закладало вуха.

Чоловіки нерухомо стояли і дивилися на Уїра, котрий приклав палець до губ. Джек глибоко вдихнув і прислухався, напруживши м’язи. І справді почулися звуки — далекі та несистематичні. Неможливо було зрозуміти, що це. Якщо вони зараз евакуюють усіх з тунелю, а це виявиться лише артилерійський вогонь або якась діяльність на поверхні, то втратять багато часу. Але якщо це копають німці з іншого боку, то загубиться багато життів. Тому вкрай необхідно з’ясувати природу цих звуків.

— Заради бога, Фаєрбрейсе, швидше, — зашепотів Уїр, — люди вже задихаються.

Джек підняв руку. Він дослухався, чи нема стукоту молотка по дошках, які прибивають для укріплення стін. Зокрема, якщо тунель проходив близько, вдалося би навіть почути, як копають або тягнуть мішки із землею. Він вирізнив удар — але недостатньо глухий для дерева. Мабуть, все ж таки відлуння артилерійського вогню під землею. Джек знову напружився, але його увагу відволік звук, наче хтось скинув мішок картоплі, — Тернер упав на землю. Джек прийняв рішення:

— Артилерія.

— Ти впевнений? — запитав Уїр.

— Так, сер. Абсолютно впевнений.

— Добре. Вмикайте подачу повітря. Фаєрбрейсе, повертайтеся назад на свій хрест. Ви двоє, підніміть Тернера.

Джек поповз назад у темряву — уперед ногами. Там Еванс допоміг йому влягтися і передав лопату. Він устромив інструмент у землю поперед себе, радий поверненню до механічної праці.

Еванс, невидимий у нього за спиною, вигрібав землю. Коли вони закінчували копати цей тунель, Джек починав марити. На секунду йому здалося, що він стоїть у лондонському щиро освітленому пабі і роздивляється свій келих із пивом під ламповим світлом, а за шинквасом висить велике дзеркало у позолоченій рамі. Джек зморгнув від такого яскравого видіння, і його очі сфокусувались на глиняній стіні перед ним. Еванс продовжував загрібати. Джек знову витяг руки перед собою, і його суглоби хруснули.

Еванс тихенько вилаявся, і Джек осудливо стис його плече. Еванс спробував запалити свічку, та від нестачі кисню сірник лише спалахнув червоним, але полум’я так і не розгорілося. Чоловіки зупинились і прислухались. У підсиленій тиші вони чули шум власного дихання. Вони затамували подих — і тиша стала абсолютною. Здавалося, що копачі дісталися кінця світу. Джек відчував запах сирої землі і поту Еванса. Зазвичай позаду відлунював стук молотка об дерево, коли дошками підпирали тунель, але зараз навіть і цей звук пропав. Вузький тунель змикався позаду них. Еванс вхопив Джека за руку, і його дихання захрипіло. Мабуть, там, позаду, щось сталося.

— Добре, — промовив Джек, — допоможи мені звідси вилізти.

Еванс стягнув його з дощок та допоміг перевернутися. Вони поповзли назад, аж поки не побачили світло від лампи — це був Уїр, зігнутий упоперек у низькому тунелі. Він тримав руку біля вуха, а коли побачив їх, жестами наказав притиснутися до стіни тунелю. Він щось зашепотів, але тут загуркотіло і повз них пролетіла велетенська куля землі, збиваючи з ніг чотирьох чоловіків, змішуючи їх кінцівки та голови із глиною. Джека, Уїра та Еванса, котрі притислись до стіни, оминула ця участь. Джек помітив у тій груді частину голови та волосся Тернера — все це полетіло всередину викопаного ним тунелю. Біля ноги Джека впала рука з капральською стрічкою. Інші частини тіл залишилися у тому шматку землі, котрий пронісся повз них.

Уїр сказав:

— Забираймося звідси, поки іще раз не вибухнуло.

Позаду вже опускали у темряву лампу. Джек хапнув Еванса за плече.

— Давай, хлопче, ворушися.

На поверхні були сутінки, йшов дощ. Повз Джека, який стояв на виході з тунелю, хапаючи свіже повітря та мружачись на світлі, снували санітари-носильники. Уїр відпустив людей та пішов шукати польовий телефон. Джек одразу ж вирушив до свого місця в окопі.

— Тобі лист прийшов, Джеку, — сказав Білл Тайсон. — Вранці пошту принесли.

Вони сиділи юрбою під дерев’яною рамою з натягненою на неї плащ-палаткою. Артур Шоу, третій чоловік у цьому спільному укритті, намагався загріти чай на примусі. Лист надіслала дружина Джека з Едмонтона. «Милий Джеку! — починався лист. — Як ти там?» Джек згорнув папір та заховав у кишеню. Він не міг налаштувати розум на сприйняття того далекого світу, про існування якого свідчив отриманий лист. Він злякався, що не зможе зрозуміти його змісту, що мозок просто не осягне важливі речі, написані нею. Він пив чай, який Шоу подав йому з пітьми.

— Тернер загинув, — промовив Джек. — Він та іще двоє, щонайменше.

— Ти щось чув? — запитав Тайсон.

— Так, але я подумав про артилерійський вогонь. Там точно є тунель.

— Не думай про це. Кожен може помилитися.

Почувся свист у повітрі, і десь за сотню ярдів від них розірвався снаряд.

— Чи відомо, коли ми зможемо звідси забратися? — запитав Джек.

— Мали б завтра, — відповів Шоу. — Але я не помічаю нашого просування — а обстріл не вщухає. Уїр щось казав?

— Ні. Він, мабуть, і сам не знає.

Троє чоловіків обмінялися втомленими, беземоційними поглядами. Тайсон і Шоу служили разом уже більше року — вони записалися на фронт заради шести шилінгів оплати за досвід роботи під землею. Обоє раніше працювали на шахті у Ноттінгемі, хоча Тайсон майже спускався вниз — він обслуговував техніку. Шоу казав, що йому тридцять один, хоча насправді був старшим на десять років. Він працював у тунелі носієм, але йому не подобалася військова дисципліна, нав’язувана піхотинцями.

Вони замінили Джекові двох друзів-лондонців, з якими він працював разом на будівництві Центральної лінії метро. Вони обидва — Аллен та Мортімер — загинули під час вибуху на Мессінському хребті біля Іпру минулого року. Джек, вже звиклий до смерті, прогнав їхні бліді обличчя зі своєї пам’яті. Він неохоче прийняв дружбу Тайсона і Шоу, але невдовзі збентежився фактом, наскільки швидко їхня компанія стала для нього важливою. Коли вони лягали спати, Шоу клав голову Джекові на коліна — він ніколи не витягав ноги вздовж окопу. Іноді серед ночі він прокидався від того, що його обличчям бігав пацюк. Бувало, він годинами лежав без сну і боровся зі страхом бути похованим під валами землі від вибуху снаряду та бажанням знепритомніти від того шуму, який не вщухав навколо. Вони спали на дерев’яних дошках, які вгризалися прямо у кістки. Навіть широкі боки та плечі Шоу не забезпечували необхідної м’якості, і він усю ніч крутився у напівсні.