— Тобто тебе в них щось лякає?


За тиждень після цього Ізабель різала овочі, стоячи за столом, і раптово відчула біль трохи нижче паска спідниці. Він був настільки сильним, наче її пронизали спицею з величезним горіхом посередині. Вона притисла руки до болючого місця і важко сіла за стіл. Якщо зберігати спокій та концентрацію, думала вона, можна вберегти дитину. Не можна дозволити їй зникнути. Її пальці з ніжним манікюром обережно притислись до тої області, де, як вважала Ізабель, була ота ледь помітна річ. Крізь тканину сукні та шкіру до цього маленького життя проникало її серцебиття. Вона хотіла, щоб дитина залишилася, — і намагалася переконати її в цьому своїми ніжними дотиками. Але гострі спиці пронизували її утробу. Вона пішла до спальні і лягла на ліжко. Там вона помітила кровотечу і що вона не зупиняється.

По обіді вона надягла пальто і пішла до лікаря, ім’я якого сказала їй кузина. Лікаря, лисого чоловіка з низьким голосом та складкою жиру, котра майже повністю приховувала його жорсткий білий комірець, не зворушила її тривога, і він почав огляд, звертаючись до жінки короткими бадьорими фразами. Потім він вказав їй на двері хірургічної кімнати — там, сказав він, вона знайде скляний контейнер. Результати аналізів, пообіцяв він, будуть готові за тиждень, а до того моменту він порекомендував не сприймати все занадто серйозно та не перенапружуватися. Лікар вклав їй до рук згорнутий шматочок паперу і сказав, що оплату прийому здійснює секретар.

По дорозі додому Ізабель зупинилася біля церкви, зайшла і присіла на одну з останніх лав. Вона більше не хотіла сповідатися, але для самої себе мала потребу визнати, що відчуває провину за ту легкість, з якою віддалася фізичним задоволенням. Зимний холод церкви навіяв їй потворні картини того, чим вони займалися на бульварі Гангу. Вона бачила налиту кров’ю плоть Стівена перед своїм обличчям, перед своїми губами. Він пронизував кожну беззахисну частину її тіла — не проти її бажання, але за голодним та відчайдушним проханням.

Вона розплющила очі і викинула з голови гріховні образи. Їй було соромно, що вона тішиться ними у церкві — навіть якщо тільки для визнання свого гріха. На вівтарі жінка Побачила дерев’яне розп’яття у світлі свічок. У фігури на хресті плоть під ребрами була розірвана мечем римського воїна, з рани текла кров. Фізичні страждання такі прозаїчні: пробита шкіра на лобі, ногах і руках, плоть, пронизана цвяхами та сталлю. Навіть свята жертва виражалася у банальностях — а як життя простої людини може вийти за рамки обмежень шкіри, серцебиття та гниття?


Ізабель писала:

Моя дорога Жанно! Я дуже за тобою сумую — і не тільки останні тижні. Мені не вистачало тебе усі ті роки, які ми не бачилися. Я дуже про це шкодую. Я наче дитина, яка увесь день гралася, та раптом зупинилася і побачила, що стемніло, а вона не знає, де вона і як повернутися додому. Не можу виразити словами, як хочу тебе побачити і розповісти, що зі мною сталося. Я вагітна. Але минулого тижня мені здалося, що я втратила дитину. У мене дивні болі та кровотеча, хоча лікар говорить, що це нормально. Він каже про якийсь синець всередині мене, який і є джерелом кровотечі, — він може витіснити дитину. Його рекомендація — побільше відпочивати і не перенапружуватися.

Я ще не сказала Стівенові про дитину. Не знаю чому, але я не можу цього зробити. Я справді його кохаю, проте він трохи мене лякає. Я не певна, що він зможе розділити зі мною радість вагітності — або мої хвилювання з приводу можливої втрати дитини. Він майже не говорить зі мною про такі речі. Навіть коли він розповідає про своє власне дитинство, то ніби говорить про когось іншого. Як він може відчути зв’язок із тим, кого ще навіть немає?

Крім того, я хотіла поговорити і про інше, Жанно. Коли в була маленькою, на мене ніхто не звертав уваги (крім тебе, звичайно), і мені дозволяли робити що завгодно — аби тільки я не псувала одяг та добре поводилася за столом. Мені хотілося досліджувати, вивчати. Пам’ятаєш, як я хотіла поїхати до Африки? Тепер я зробила дещо інші відкриття. Я завдала болю Рене, хоча не можу сказати, що чимось йому зобов’язана після його ставлення до мене. Але я зробила боляче й Лізетті та Грегуару, а також тобі, мамі і татові (хоча я і не певна, що тато звертає увагу на щось навколо нього).

Я любитиму цю дитину та захищатиму всіма своїми силами — але я не стану ідеальною матір’ю, бо зганьбила себе. У найгірші моменти я відчуваю, що це зайшло надто далеко. Ми зі Стівеном нічого не боялися — ти навіть сказала б, що ми були безсоромними, — і ніколи не сумнівалися в правильності вчиненого. Ці речі, казав Стівен, самі себе виправдовують. А я думаю, що ми заплуталися. Я одна — як дитина — перед обличчям ночі. Хоча мені здається, що я ще зможу віднайти дорогу додому — якщо вирушу просто зараз.

Ти, мабуть, думаєш — це слабкість. «Вона зробила свій вибір, і вже не можна його змінити» — напевно такі думки маєш. Але я дуже хочу тебе побачити. Ти повинна потримати мою дитину, коли вона з’явиться, узяти її на руки. Я хочу прийти до тебе у спальню, сісти на ліжко — а ти будеш розплутувати мені волосся. Які божевільні думки та пориви віднесли мене так далеко від тебе?

Сльози завадили Ізабель писати. Вона настільки довіряла Жанні, що саме у неї першої попросила грошей. Сестра ніколи не зустрічалася зі Стівеном, але із любові до Ізабель надіслала їй свої власні кошти — і Ізабель вважала нечесними ще якісь додаткові прохання. Сидячи за столом на кухні, вона опустила голову на руки. Жінка почувала себе обманутою. Вона вважала себе однією людиною — а виявилася зовсім іншою. Як вона зможе у майбутньому довіряти своїм рішенням, як може вона знати, що потім на зміну їм не прийдуть інші — ще нестримніші? У цьому емоційному безладі єдино постійною була любов до дитини всередині неї. З якихось причин, яких вона не могла збагнути, її теперішнє життя — тут, у вкритому льодом містечку, далеко від дому, зі Стівеном — не могло гарантувати здоров’я дитини.


Стівен теж думав про дім. Будинок його діда стояв на краю села — з вікон було видно церкву, якісь негарні нові будинки та широку дорогу на північ. З інших боків виднілися рівні поля блідо-зеленого кольору, котрі закінчувалися листяними лісами, куди місцеві фермери ходили полювати.

Стівен планував відвезти Ізабель туди. У нього не було жодних сентиментів щодо дому, він не плакав за своїм не зовсім чесним дідом або матір’ю, котра його покинула, — але йому хотілося, щоб Ізабель побачила його в іншому оточенні. Так він хотів з’єднати різні роки свого життя.

Він дивувався своїй ніжності стосовно Ізабель. Коли зранку він працював з деревом, він думав про те, яким гладеньким воно має бути, щоб Ізабель могла ступати на нього боса. Коли його втомлювала монотонність роботи, він думав про сяяння її обличчя, коли він повернеться додому увечері. У його відчуттях Ізабель з об’єкту несамовитої пристрасті перетворилася на людину, чиє життя стало його головною турботою. Тим не менше вона не втратила гідності в його очах, і він не забув, що вона старша за віком та вища за соціальним статусом.


Тим часом Ізабель таємно від Стівена планувала поїздку до Жанни до Руана. Вона хотіла сказати Стівенові, що поїде на кілька днів, — а там вирішити, чи повернеться. Тоді вона і розкаже Стівенові про дитину.

Минув ще тиждень, і вагітність стала помітною. Стівен звернув увагу, що Ізабель набрала вагу, але через якусь нову для неї сором’язливість у нього більше не було можливості роздивитися її без одягу. Він також помітив, що вона менше стала з ним розмовляти, — і він хотів дізнатися про причини — вона ж виглядала стурбованою та віддалилася. Напад болю і кровотеча повторилися.

Одного дня, поки Стівен був на роботі, вона спакувала речі у невеличку валізу і сіла писати записку з поясненнями.

«Я відчуваю, що ми зайшли надто далеко — я повинна повернутися», — вона розірвала аркуш і поклала його у кишеню. Їй нічим було виправдати своє рішення. Ізабель роздивилася вітальню, відкритий камін та важку дерев’яну полицю, які спочатку їй так подобалися. Потім піднялася нагору та ще раз оглянула шорстку дерев’яну підлогу і штори, пошиті нею. А невдовзі залишила дім і пішла на станцію.

Увечері, коли Стівен повернувся, він одразу ж помітив, що немає деяких її речей, фотокарток, одягу та прикрас. Він відчинив шафу — більша частина одягу залишилася. Він дістав речі, які були на ній, коли він тільки приїхав на бульвар Гангу, — кремового кольору спідницю з гудзиками зі слонової кістки, яка приємно шурхотіла від її ходи. Занурившись у спідницю обличчям, він стиснув її в обіймах.

Стівен відчув себе колодою — однією з тих, які вони розрубували на задньому дворі. Спочатку в колоду встромляли сокиру, потім ставили руба і розколювали надвоє рівно і без зарубок.

Він продовжував ходити на роботу. Приходив зранку вчасно та обмінювався привітаннями із іншими чоловіками. Працюючи, він плювався та сварив пилу, котра зубцями в’язла у зернистій деревині. Він спостерігав, як з-під рубанку з’являється довга стружка. Він шліфував деревину трьома різними видами шліфувального паперу, поки дерево не ставало гладеньким на дотик. Опівдні відчував у роті солодкий смак анісу і дивився, як густа рідина хмариться у склянці від долитої до неї води. Він розповідав жарти чоловікам і не виказував жодним словом зміни в його житті.

Вечорами він щось готував собі на кухні з кролячого м’яса та помідорів, а потім сидів біля вогнища і пив вино — пляшка за пляшкою, — дивлячись на вугілля.

Вона пішла, бо сподівалася, що іще зможе врятувати свою душу. Вона поїхала додому, бо її лякало майбутнє і хотілося повернутися до звичного укладу життя. У нього ж не було вибору, окрім як продовжувати почате.