Сором’язлива служниця лишала підноси з їжею під дверима і швидко тікала геть коридором. На третій день Стівен сам спустився у їдальню і сів біля вікна, котре виходило на площу. Хазяїн готелю приніс меню.
— Мадам, ваша дружина, добре себе почуває? — запитав він.
— Добре, дякую за турботу. Просто трохи стомилася. Я думаю, вона спуститься завтра.
Різні постояльці вітали Стівена, коли проходили до своїх столиків. Він посміхався у відповідь та пив замовлене вино. Офіціант приніс рибу у важкому вершковому соусі. Стівен знову ковтнув вина і дозволив собі розслабитися у цій спокійній чужоземній атмосфері. З вісімнадцятого століття в атмосфері цього готелю нічого не змінилося: тонкий запах у повітрі, багата їжа за рецептами тієї епохи, ймовірно, уявні цілющі властивості мінеральних вод та благородний образ життя місцевих жителів, підтримуваний цими водами.
На четвертий день Ізабель вийшла на прогулянку зі Стівеном. Вона узяла його попід руку, наче вони — давно одружена пара, і повела його роздивитися місто. Вони довго сиділи у парку, де майже не було трави, а потім випили кави на площі навпроти школи для хлопчиків.
Стівен цікавився усім. Він попросив Ізабель детально розказати про ранні роки свого життя. Він завжди з превеликим інтересом слухав про її життя в Руані.
— Розкажи мені ще щось про Жанну.
— Я вже розказала тобі все, що могла. Тепер твоя черга. Як ти отримав цю посаду у конторі?
Стівен повільно видихнув.
— Тут особливо нема чого розповідати. Мій батько працював на пошті у рівнинній місцевості в Англії — Лінкольнширі. Мати працювала на фабриці. Вони так і не одружилися, і, коли мама завагітніла, батько зник. Я ніколи його не бачив. Пізніше мені розповідали, що виявився пересічним чоловіком — узяв, що міг, та вирішив за це не платити.
— Ти думаєш, що так роблять звичайні чоловіки?
— Так живуть люди. Мій батько, мабуть, був наділений якимось шармом, але він не виглядав типовим звабником. Він просто любив жінок. Так що, думаю, у мене в Англії багато братів та сестер з батькової сторони, хоча я ніколи їх і не зустрічав. Моя мати тоді кинула роботу на фабриці і повернулась у батьківський дім. Її батьки працювали у селі, батько працював на фермі. Зрештою, мати отримала роботу служниці у великому домі — як Маргарита.
Ізабель спостерігала за його виразом обличчя, коли він розповідав. У його голосі майже не було емоцій, хоча лінія підборіддя трохи напружилася.
— Моя матір не вирізнялась сильним характером. Коли я був малий, мені хотілося її доказів, що вона не залежить від мого батька, що його можна викинути з голови. Та потім матір знов завагітніла — від когось, хто теж працював у тому будинку. Вона мене любила, та ніколи сильно не опікала. Мене виховував дідусь — він учив рибалити та ловити кроликів. Я ріс звичайним сільським хлопчиком. Ще він навчив мене красти та битися. Дідусь був ще досить молодий — і п’ятдесяти не було, — у гарній формі. Він вважав це нормальним і казав, що кожен чоловік, який може працювати, має збільшувати свій достаток будь-якими шляхами. Він іноді бився на кулаках за гроші, якщо пропонували хорошу суму, а іноді щось крав з маєтків неподалік. Більшість їжі та звірів він ловив сам.
Мати пішла від нас із чоловіком, якого зустріла у тому будинку. Я чув, що вони поїхали у Шотландію. Потім мого дідуся заарештували за якийсь дріб’язок і посадили у в’язницю. Захищаючись у суді, він наполягав, що мусить доглядати мене. Суд вирішив за краще віддати мене до притулку в найближчому місті, бо дідусь не зовсім вписувався у роль опікуна. Я був щасливий, коли ріс без нагляду із дідусем та бабусею, — і от я вже вдягнений в особливого роду гімнастерку і за чиїмось наказом чищу підлогу та столи у великому цегляному будинку. Нас також навчали — раніше я не ходив на уроки. Є речі, які я до смерті пам’ятатиму про цей будинок: запах мила, яким я чистив підлогу, і відчуття форми на шкірі. Там іще була велика кімната з такою високою стелею, що годі побачити. Там стояти довгі столи, ми споживали там їжу. Ну що сказати — з бабусею було добре.
Я стільки людей в одному місці до того дня ніколи не бачив — здається, що усіх нас це бентежило. Коли ми сиділи за тими столами, мене охоплювала паніка — наче ми всі просто цифри, просто ряди безіменних людей, які нічого не варті в очах усіх інших.
Тим, у кого була родина або близькі люди, іноді дозволяли бачитися з ними. Мене зрідка на один день забирали дідусь та бабуся — дідуся тоді вже відпустили. Одного разу я зчепився із місцевим хлопчиком і побив його сильніше, ніж хотів. Я вже не пам’ятаю, за що була бійка та хто її почав. Мабуть, я був винуватий. Пам’ятаю, як він осів на землю — а я стояв і думав, що ж я накоїв.
Його батьки звернулися у поліцію, і зчинився скандал. Мене відіслали назад у притулок, бо я був замалий для судового процесу. Про це писали у місцевій газеті, і один чоловік — містер Вон, — про якого я ніколи раніше не чув, прочитав мою історію. Моя бабуся зраділа, коли цей багатий незнайомець запропонував допомогу. Він прийшов зі мною побалакати — і ми довго спілкувалися. Він побачив, що я розумний і заслуговую ще одного шансу на виправлення. Він запитав, чи хочу я, щоб суд призначив його моїм опікуном. Я ж був готовий на що завгодно, аби лиш звідти забратися, а мої дідусь і бабуся раділи, що хтось тепер відповідав за мене.
На усі формальності знадобився іще рік. Там, де ми жили, він був знаним чоловіком — суддею. У нього не було ані дружини, ані дітей. Він наполягав, щоб вдень я ходив до школи, а ввечері він сам мене вчив. Я жив у нього вдома, і якось він домовився про зарахування мене до школи грамоти.
— А що це за школа?
— У школі грамоти вивчають латинську та грецьку мови, а також історію. А ще, як користуватися ножем і виделкою.
— А ти до цього не знав?
— Ну я не знав, як робити це пристойно. Я добре вчився. Спочатку було важко — дуже відстав. Але вчитель мене заохочував.
— Він був твоїм добродієм — як добрий джин із казок.
— Так. Окрім одного. Мені він зовсім не подобався. Я думав, що опікун буде ставитися до мене як до сина. Але ні. Він лише примушував мене працювати. Я думаю, що він був таким собі соціальним реформатором — як священики, котрі ідуть у лондонські нетрі, щоби працювати з хлопчаками, які там живуть. Його інтерес до мого навчання замінив йому усе інше в житті. Він ніколи не виказував ніяких емоцій щодо мене — одна цікавість моїм прогресом у навчанні.
— Але ти маєш бути йому вдячний.
— Я і був вдячний. Я і досі вдячний. Я іноді пишу йому. Коли я закінчив школу, він домовився про співбесіду для мене в Лондоні — і вони відіслали мене до Парижа для вивчення мови та текстильної промисловості. Потім я працював у Лондоні і жив у районі Холоуей. І згодом мене відрядили в Ам’єн, — він подивився на Ізабель з полегшенням. Це саморозкриття закінчилося. — Ось і все.
Ізабель всміхнулася:
— Це все? Це і є усе твоє життя? Ти мені здаєшся таким дорослим — іноді навіть дорослішим за мене. Я маю на увазі твої очі. Такі великі сумні очі, — вона провела по його обличчі кінчиками пальців.
Коли вони повернулися до готелю, Ізабель пішла у ванну. Там вона з розчаруванням зауважила, що кров повернулася точно за розкладом, незважаючи на всю її ретельно обмірковану недбалість.
Проживши у Пломб’єрі тиждень, вони поїхали далі на південь. Стівен надіслав свої звіти лондонській компанії і лист, у якому пояснив причину свого неповернення. У Греноблі вони відсвяткували двадцять перший день народження Стівена, і він написав Вону лист із подяками за його опіку, яка тепер завершилася. Там вони лишалися, поки Ізабель не отримала трохи грошей з Руана від Жанни — з нею вона зв’язалася листуванням. У Стівена ще були два англійські чеки на значну суму від опікуна на випадок непередбачених витрат.
У жовтні вони приїхали у Сен-Ремі-де-Прованс — тут жила кузина Ізабель по материнській лінії. Вони винайняли невеличкий будинок, і Ізабель написала листа Маргариті, висилаючи трохи грошей із проханням надіслати цілу скриню одягу — причому вона подала повний перелік. Щось вона час від часу купувала під час подорожі, але це не могло замінити усі ті дбайливо дібрані речі, привезені з Парижа та Руана, придбані в Ам’єні або ж пошиті самостійно.
І ось, знов неймовірна у своїй спідниці кольору бичачої крові та лляному жакеті, Ізабель читала Стівенові лист Маргарита за сніданком у вітальні з виглядом на вулицю.
Дорога мадам!
Я не впізнала Ваш почерк — мабуть, ви просили месьє писати замість вас. Я надсилаю вам усе, що ви попросили, разом із цим листом. У Лізетти все добре, дякую вам. Вона прекрасно доглядає за месьє і виглядає щасливою. У малого Грегуара теж усе гаразд, хоча іноді він і пропускає уроки. Я теж тримаюся добре, хоча дуже за вами сумую. Ми всі сумуємо, без вас усе інакше. Месьє та мадам Берар заходять майже кожного вечора, і іноді я чую, як джентльмени подовгу розмовляють удвох. Я зробила як ви просили, і нікому не показала Вашого листа — ніхто не знатиме, що ви у Сен-Ремі. Розкажіть, як вам там живеться і чи все добре.
Вдома все чудово, і ми сподіваємося, що ви скоро повернетеся.
Стівен гуляв вулицями майже безлюдного містечка. Фонтан на площі, навколо якого влітку збирався численний люд, зараз холодно хлюпотів у кам’яному басейні. Незакріплені віконниці на будинках несамовито билися об стіни від поривів осіннього південного вітру. Стівена не пригнічували відчуття самотності та нудьга, яка чекала його на роботі. Він отримав посаду помічника у майстра меблів. Йому доручили підготовчий етап: розпилювати деревину та обстругувати дошки, але іноді давали і складніші завдання. Пополудні він з чотирма іншими робітниками йшов до бару покурити та випити пастісу. Він бачив, що вони вважають його дивним, тому не затримувався надовго, але все одно був їм вдячний за проведений із ним час.
"Пташиний спів" отзывы
Отзывы читателей о книге "Пташиний спів". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Пташиний спів" друзьям в соцсетях.