— Я не чекав побачити нікого.

Лізетта обійшла навкруги, тримаючи руки за спиною. На ній була біла сукня, а волосся вона забрала рожевою стрічкою назад.

— Розумієте, месьє, я усе знаю про вас із мачухою.

— Про що ви?

Лізетта розсміялася. Стівен пригадав, що за обідом вона пила вино. Лізетта понизила голос і хрипко промовила:

— «Моя мила Ізабель...», — а потім вдала, що задихається від пристрасті або бажання, перш ніж знову розсміятися.

Стівен труснув головою, вдаючи, що не розуміє.

— Того дня, коли ми обідали, я пішла у парк і заснула на лавці. Коли я прокинулась, то повернулась до будинку. У мене запаморочилося в голові, і я сіла на терасі. Отам і почула звуки з відчиненого вікна нагорі, тихі, але дуже смішні, — і Лізетта знов розсміялася. — А ще після вечері я чула, як хтось так тихесенько-тихесенько пройшов коридором у її кімнату, а потім так само навшпиньки спустився сходами назад, — вона уважно дивилася на Стівена, нахиливши голову. — Так що?

— Що?

— Що ви скажете?

— Я скажу, що у вас, юна дівчино, занадто багата уява.

— Уява в мене дуже хороша. Я уявляла собі, що ви робите, і думаю, що і мені варто спробувати.

Стівен щиро розсміявся.

— Я не жартую. Ви ж не хочете, щоби мій батько дізнався про почуте мною.

— Та ви ж дитина! — Стівен відчув, що пітніє.

— Я не дитина. Мені майже сімнадцять. За віком я вам ближча, ніж вона.

— Ви любите Ізабель?

Лізетту це питання захопило зненацька:

— Ні. Тобто так, я любила її.

— Вона добре до вас ставиться.

Лізетта хитнула головою, погоджуючись.

— Подумайте про це, — додав Стівен.

— Я подумаю. Але ви самі не мали мене заохочувати.

— Що я не мав?

— Ви подарували мені ту фігурку, і я подумала... ви знаєте, ми ж так підходимо одне одному за віком... Чому я не можу хотіти вас для себе?

Стівен починав розуміти, що вона не дитина, яка хоче створити проблеми заради власних мотивів, а жінка з ображеними почуттями. У якомусь сенсі вона була права.

— Вибачте, що я подарував вам фігурку, — сказав Стівен. — Ви просто сиділи поряд. Якби сидів Грегуар, то я б подарував її йому. Я нічого не хотів виразити цим жестом. Я, до речі, зробив тоді ще одну фігурку і для Грегуара.

— Тобто це нічого не значило?

— Я боюся, що ні.

Лізетта поклала руки йому на передпліччя.

— Стівен, я не дитина — навіть якщо ви так до мене ставитеся. Я жінка. Я вже майже доросла жінка. Моє тіло — це тіло жінки, а не дитини.

Він кивнув. Стівен подумав, що коли він буде зберігати спокій, то зможе її вгамувати.

— Я це розумію. Вам дуже важко, особливо без матері.

— Та що ви знаєте про мою матір?!

— Не гнівайтесь, Лізетто. У мене також немає матері. І батька немає. Я вас розумію. Я знаю, що ви відчуваєте.

— Добре, може, й так. Але я знаю свої бажання. І хочу, щоб ви зробили зі мною те саме.

— Я не можу, Лізетто. Ви маєте це розуміти. Будьте чесною зі мною. Будьте чесною із самою собою.

— Я що, недостатньо гарна для вас? Я не така гарна, як вона?

Він подивився на неї. На щоках рум’янець від вина та хвилювання. Так, вона була дуже гарною: глибоко посаджені карі очі, густі вії, грубе волосся, тоненька талія.

— Ви гарна.

— Тоді торкніться мене. Торкайтеся до мене так, як до неї!

Вона тримала його передпліччя обома руками. Він побачив, наскільки сильно на неї вплинуло вино: вона не могла як слід сфокусувати погляд, щоб подивитися йому в очі. Лізетта узяла його долоню та потерла нею між своїми грудьми. Нехотячи, Стівен відчув бажання.

— Лізетто, — промовив він, — це дуже нерозумно. Ваші батьки прямо тут, за поворотом ріки. Я не дозволю вам мене зваблювати та принижувати саму себе. Якщо хочете, я можу поцілувати, але пообіцяйте піти і ніколи про це нікому не розказувати.

— Ні, — відповіла вона.

— Як це «ні»?

— Вам доведеться мене торкатися.

Вона узяла його руку і знов потерла груди, а потім провела вниз, до талії. Збоченість цієї ситуації почала його збуджувати, і він не одразу зміг забрати руку, коли дівчина поклала її під свою спідницю, на верхню частину стегна. Потім пустила його під свою білизну — і Стівен відчув м’яке шовковисте волосся та вологу плоть. Він одразу ж прибрав руку — хоча сам він прагнув там залишитись, але знав, що це стане початком чогось іще жахливішого та безнадійнішого, ніж зараз.

Лізетта завмерла під його дотиками. Здавалося, що вона одразу протверезіла та злякалася. Вона надумала відійти, але він схопив її за руку і люто подивився в очі:

— Тепер ви розумієте? Ніколи не починайте цього. І ніколи, ніколи не розказуйте нічого з того, що казали раніше, — ані своєму батькові, ані комусь іще.

— Я не розкажу, я обіцяю. Я хочу піти звідси. Я хочу додому.

Вона зовсім забула про англійський чай у Тьєпвалі.


Впродовж наступного тижня Ізабель та Стівен продовжували своє дивне існування на бульварі Гангу. Вони виконували свої повсякденні обов’язки, але подумки були деінде. Кожен із них захоплено та з долею тривогою зауважував, наскільки легко інший прикидається.

Стівен відкрив, що потужний елемент страху додає яскравості їхнім таємним актам парування похапцем. Вони кохалися всюди, де тільки могли: в червоній кімнаті, в тимчасово порожніх вітальнях, на трав’янистому березі річки у кінці саду. Поспіх через обмаль часу знищував усі перепони.

Стівен не зупинявся, щоби подумати. Його розумом заволоділа пристрасть. Він був здатний лише на одну думку або почуття: це повинно тривати. І це лише поглибило його спокій на людях.

Ізабель вражала з’ява у неї додаткової життєвої енергії. Вона отримувала стільки ж задоволення від швидких та небезпечних зустрічей, скільки і він, але їй не вистачало їх бесід у червоній кімнаті. Ті розмови були для неї дуже ніжним актом близькості — як будь-який фізичний дотик, який вони разом відкривали.

Одного ранку вони змогли перемовитися у холі, і Стівен знайшов привід повернутися додому з фабрики, а Ізабель — спровадити Лізетту та Маргариту. Коли він прийшов, вона вже чекала на нього у червоній кімнаті.

Потім Стівен сів, оперся на подушки і почав роздивлятися картину з середньовічним лицарем, яка висіла над камінною дошкою. У каміні горіли ретельно викладені вугілля і тріски. Біля дальньої стіни стояла велика проста шафа, де зберігалися штори, килимки, зимові пальто, різноманітні вази, годинники та ящики, які не використовувалися і не знайшли іншого місця у будинку. Нефарбоване дерево віконної рами потріскалося. Вітер ворушив білі квіти клематісу за склом.

Від часу їх подорожі на річку це була перша нагода розповісти Ізабель про Лізетту. У безрозсудній довірі своїй пристрасті він розповів жінці усе, сподіваючись, що вона оцінить його відвертість і не піддасться посередній тривозі. Ізабель було дуже цікаво.

— Навіть не знаю, звідки б вона могла дізнатися про такі речі.

— Мені здається, вона старша, ніж ми вважаємо. Ви, жінки, не починаєте просто відчувати це у певному віці?

Ізабель похитала головою.

— Жанна мені якось розповіла, як це буде, але у мене не виникло ніякого збудження. Нічого такого, що ти розказуєш про Лізетту.

— Я думаю, що вона відчуває відсутність матері. Вона прагне уваги.

— Вона була збуджена? Вона... я навіть не знаю, як спитати.

— Ти хочеш спитати, чи готова вона кохатися із чоловіком?

— Так.

— Готова. Вона вже готова як жінка, її тіло готове. Але я майже певен, що вона обере не того чоловіка.

— Тебе.

— Або іще гірше.

Ізабель похитала головою:

— Нещасна Лізетта.

Вона глянула на Стівена.

— А ти... ти хотів її?

— Ні. У якийсь момент у мене спрацював рефлекс — майже тваринний. Але ні. Я хочу все життя робити це тільки з тобою.

— Я тобі не вірю, — розсміялася Ізабель.

Стівен всміхнувся:

— Ти мене дражниш, Ізабель.

— Звичайно, — вона провела рукою по його животу. — Ти такий нечестивий, — прошепотіла вона йому у вухо.

Іноді Стівенові здавалося, що його тіло — це якийсь канал для втілення волі зовнішніх сил. Він не знав ні міри, ні утоми. Знов опинившись на Ізабель, він подумав про Лізетту. Мабуть, розповідь про нескромність падчериці збочено розпалила жінку.

Пізніше він сказав:

— Я боюся, що вона розповість твоєму чоловікові.

Ізабель, яка вже отямилася, відповіла:

— Мене більше турбує мій обов’язок лишитися і подбати про неї.

— Лишитися?..

— Так. Лишитися і не...

— Не поїхати зі мною до Англії?

Ізабель, яка нарешті почула цю думку, виражену словами, мовчки кивнула.

Стівен відчув радість: хоча саме він це сказав, але так думала вона.

— Проте саме це ти і зробиш, — сказав він. — Полишиш чоловіка, який тебе б’є, і поїдеш звідси з чоловіком, який тебе кохає. Лізетта не твоя дитина. Ти вже і так багато для неї зробила. Врешті-решт, маєш жити і своїм життям — воно у тебе одне.

Стівен відчув надмірний пафос висловлення, але відступатися на став. Він хотів, щоб Ізабель запам’ятала його слова і щоб вони вплинули на її рішення, коли його не буде поруч.

— А що ж ми будемо робити в Англії? — Ізабель піддражнила Стівена. Вона ще не була готова до серйозних роздумів.

Стівен повільно видихнув.

— Я не знаю. Оселимося десь подалі — не в Лондоні. Я найду роботу у якій-небудь конторі. Ми народимо дітей.