Над платформою розносився брязкіт візків торговців вином, сиром і м’ясом. Коли Азери прибули на вокал, вікна великого ресторану вже запітніли парою з кухні, де готувався обідній суп. Аромати крес-салату та щавлю відчувалися щоразу, коли прочинялися двері, пропускаючи офіціантів у чорних жакетах та довгих білих фартухах — вони розносили каву та коньяк замовникам та голосно вигукували замовлення до бару. Найдальше від кухні в залі стояв високий касовий апарат, за яким працювала сива жінка і ретельно записувала щось у касовій книзі сталевим пером.

Два локомотиви пихкотіли по гладеньких рейках, тягнучи за собою вагони. Чорні від вугілля, замурзані обличчя машиніста та кочегара немов засвідчували важкість технічної та індустріальної праці прокладання шляху на захід до Парижа та на північ до побережжя. Це разюче контрастувало з блискучими панелями пофарбованих екіпажів та пишними пастельними сукнями дам і охайним одягом дітей, котрі юрбилися на платформі, тримаючи парасольки.

Довелося перебити Грегуарове зачароване споглядання Паризького експресу, щоби дістатися маленького поїзда, котрий прямував до Альбера та Бапома і чекав на іншій платформі.

У вагоні всі повсідалися на гарячі плюшеві сидіння — звідси можна було спостерігати, як центр міста повільно залишається позаду. Шпиль собору промайнув за вікном і зник, і поїзд попрямував на схід у Лонго, там з гуркотом змінив лінію і, зрештою, вийшов на свій остаточний курс на північ. Тут потяг набрав швидкості, і чахкання локомотива зникло у ритмічному стукоті коліс по рейках.

Лізетта склала руки на колінах і сиділа між мачухою та братом на середині лавки. Навпроти сидів батько — між Стівеном та Маргаритою.

— Так що, ви упіймаєте найбільшу рибу? — звернулася вона до Стівена, нахиливши голову трохи убік.

— Не думаю. Тут, мабуть, потрібні якісь особливі знання. Французька риба дуже розумна — не те що англійська.

Лізетта захихотіла.

— У будь-якому разі, не так важливо, чи риба буде великою. Головне — насолодитися процесом.

— Найбільшу упіймаю я, — заявив Грегуар. — Ось побачите!

— А я думаю, що Стівен упіймає більшу, ніж ти, — підділа його сестра.

— Хто? — здивувався Азер.

— Ти, мабуть, хотіла сказати «месьє Рейзфорд», Лізетто? — церемонно промовила Ізабель, трохи запнувшись від власного лицемірства.

Лізетта спокійно, дещо глузливо подивилась на мачуху і відповіла:

— Я? О, так, мабуть, так і хотіла.

Ізабель відчула, як її серце стукнуло й завмерло. Вона боялася подивитися на Стівена — хоча навіть якби і наважилася, то все одно не зловила б його погляду, оскільки звучання власного імені його збентежило і тепер він не відводив очей від зелених пасовищ у прямокутних фрамугах вікон поїзду.

Ні Азер, ні Грегуар ніяк не відреагували на промах, допущений Лізеттою, а Ізабель почала допитуватись у Маргарита, який змінний одяг та взяла для дітей на випадок, якщо ті захочуть поплавати у річці.

— Хай там як, — Лізетта звернулася до Грегуара, — ніхто все одно не захоче їсти нічого з того, що ти упіймаєш. Чи не так, Стів... месьє?

— Що? Чому це? Ти ж добрий рибалка, Грегуаре? Ти он і чудову нову вудку тепер маєш.

Лізетта злісно подивилася на брата — наче він украв увагу Стівена. До кінця подорожі вона більше не промовила ні слова.

Наступний поїзд з Альбера сільською вузькоколійкою вздовж Анкру відвіз їх повз Мені та Амель на станцію у Бомоні. З-за хмар над лісистим пагорбом визирнуло сонце й освітило зелену долину ріки. Між залізничним полотном та рікою зеленіли луги і колосилась висока трава. Сухою стежкою вони спустилися вниз і пройшли через ворота у паркані за двадцять чи тридцять ярдів від води. На іншому березі вже сиділи рибалки — поодинокі чоловіки та декілька хлопців, котрі з ногами тулилися на маненьких табуретах або ж звішували кінцівки у воду. Анкр іноді був настільки вузьким, що на інший берег можна було кинути каменем, — а іноді розширювався настільки, що лише досвідчені плавці ризикували його переплисти. На широких ділянках поверхня води практично не рухалася — маленькі хвильки легенько лизали берег, на якому лежали трухляві колоди, заплутані у водорості, та ріс очерет. Там, де було вузько, вода іноді вкривалась піною, коли окрема течія прорізала поверхню.

Азер дістав розкладний стілець та розпалив трубку. Він був розчарований незмогою Берарів приєднатися до них — найприємніша розмова завжди виходила тоді, коли Берар допомагав Азерові продемонструвати свої найкращі сторони. З Ізабель говорити було ні про що, а діти наганяли на нього нудьгу. Азер наживив приманку й обережно опустив її у воду. З Бераром чи без нього, це все одно був хороший спосіб провести літній день — біля ріки, на природі, серед мирних пагорбів... на деревах співають граки...

Стівен допоміг Грегуару насадити наживку на його нову вудку і сам всівся під деревом. Лізетта стояла недалеко і спостерігала за ним, а Ізабель і Маргарита влаштувалися на килимку у тіні.

Настала перша, а ніхто ще нічого не упіймав. Більше того, на поверхню води не виринала жодна риба, хоча нижче за течією на тому березі хлопчик із саморобною вудкою ледь встигав закидати — і кожного разу витягав щось вочевидь важке. Вони зібралися і попрямували назад на станцію, щоб узяти там поні для прогулянки на вершину пагорба у село Ошонвілле — Берар порекомендував їм там пристойний ресторан, у якому сам не бував, але чував, що цей заклад радять усі місцеві.

Підійшовши до дверей, Азер поправив краватку, а Ізабель швидко глянула, чи належним чином виглядають діти. Ошонвілле виявилось досить нудним селом: від головної вулиці відходило декілька з’їздів та менших вуличок, більшість з яких вела на ферми чи їх надвірні будівлі. Ресторан було б доречніше назвати кафетерієм, хоча залу заповнили місцеві сім’ї, котрі завітали пообідати. Азерам довелося чекати біля входу, поки молода жінка провела їх за столик. Нарешті вони сіли, Ізабель підбадьорила Грегуара посмішкою — від голоду хлопчина вже зовсім пригнітився.

— Ну хоч люди тут пристойно вдягнені, — прокоментував Азер, оглянувши залу.

Маргарита нервувала через необхідність їсти разом із хазяєвами, і, коли офіціантка повернулася, вона ніяк не могла визначитися із замовленням. Зрештою вона попросила Ізабель вирішити за неї. Азер налив вина собі і — після капризних благань — Лізетті.

Стівен через столик спостерігав за Ізабель. Іще шість днів тому вона була для нього мадам Азер — далеким і шанованим об’єктом його пристрасті. Тепер вони були єдині — тілом та душею. Сьогодні вона надягла сукню із високим коміром з тьмяним червоним каменем на горлі. Офіційна зачіска, погляд, який фіксує усі потреби товариства, з помітним світлом усередині очей — світлом, яке настільки очевидно для Стівена виказувало її приховане життя, що він дивувався, як цього не бачать усі інші. Він спостерігав, як вона розмовляє із Грегуаром або заспокоює Маргариту, — і хотів опинитися із нею на самоті, але не кохатися, а говорити з нею справжньою.

Коли Стівен вловив слушний момент, він відшукав її погляд і хитнув головою у ледь помітному жесті згоди — такому незначному, що його помітила лише Ізабель, — і вираз її обличчя трохи пом’якшав. У цей момент Стівен усвідомив: до Англії він не повернеться. Якщо раніше він допускав, що події у червоній кімнаті — це щось незначне і швидко закінчиться, то зараз для нього стала очевидною неможливість цілковитого задоволення його жаги. Вона множилася, ширилася, змінювалася і проникала у зовсім далекі від фізичного акту кохання частини його думок та почуттів. Вона стала для нього важливішою за його власне життя, кар’єру чи обов’язок перед роботодавцем. Вона його поневолила. Тепер він не зможе жити у спокої, поки не дізнається завершення. Непереборна цікавість стала настільки ж вирішальною, як і його ніжність до Ізабель.

Хоча його голова працювала завжди добре й усі робочі чи навчальні завдання виконувалися ним із легкістю, Стівен так і не привчився аналізувати. Впевненість у собі він не оцінював критично, він керувався лише інстинктом та спирався на свою природну обережність. Дивлячись на Ізабель, він знав, що такі почуття, як до неї, трапляються рідко — а значить, він має слідувати за ними.

Після жорсткуватої форелі із металічним присмаком подали водянисте тушковане м’ясо, з яким дозволяла упоратись лише велика кількість хліба. Ізабель, повністю занурена у спроби переконати Грегуара з’їсти свою порцію, виглядала абсолютно безтурботною, коли поверталась до інших присутніх. Стівен подумав, що Ізабель з таким явним задоволенням виконує обов’язки матері саме тому, що сама ж вона навмисне зруйнувала усі основи своєї родини. Ні саркастичні зауваження чоловіка, ні натяки Лізетти, ні безглузді капризи Грегуара не могли порушити її неймовірної урівноваженості.

Після обіду вони повернулися до річки. Азер знов всівся на стілець, а Грегуар вмостився на невеличкій колоді, яку він знайшов на березі. Стівен пішов униз за течією у напрямку Бокура. Величне небо над горбистою землею розвиднілося, сповнилося співом жайворонків, який примушував Стівена здригатися від огиди. Він присів під деревом і ліниво почав наживлювати приманку на гачок вудки, позичену в Азера. Раптом плечем він відчув легкий дотик, а потім його очі закрила долоня. Він хотів підвестися, але під лагідністю заспокоївся, накрив пальці на своєму плечі рукою та ніжно їх погладив. Пальці були тоненькі та жіночні. Він ухопив руку і повернувся. Перед ним стояла Лізетта. Вона легенько скрикнула, усвідомивши свій тріумф.

— Ви не думали, що це я, правильно?

Знаючи, що його очі вже виказали подив, Стівен просто пояснив:

— Я не чув, як ви за мною йшли.

— Ви не чекали побачити мене, так? — Лізетта кокетувала поглядом, але виражала рішучість.