Стівен безшумно — на його думку — дійшов до майданчика другого поверху, спустився униз і знов приєднався до гри.


Наступного ранку Стівен пішов у місто. Азер сказав, що йому ще кілька днів не можна з’являтися на фабриці, але він не мав бажання залишатися у будинку, де Лізетта, Маргарита та інші завадили б йому поговорити із Ізабель або залишитися з нею наодинці.

Стівен уявляв своє життя у вигляді безладного лісу з кількома видимими стежками, за якими можна було зорієнтуватися. Ці стежки допомагали йому осмислити пройдений шлях та з деякою ясністю дивитися у майбутнє. Вони були доволі рівними та помітними, але відчувалися як шрами, прорізані у підліску, — йому не хотілося, щоб їх бачив хтось іще.

До Ізабель він ставився із величезною вдячністю та захопленням, і у вирі приємних емоцій він відчув бажання розкритися — природний порив довіри. Він не соромився цієї оголеності, але й задоволення від такої перспективи не отримував.

Він увійшов у холодний собор і став розглядати хори та східне вікно. Тут було добре думати. Було чути, як прибиральниця шерхотить щіткою по плитах підлоги у нефі та іноді відчиняються менші двері, вбудовані у більші, — це заходили відвідувачі. Кілька людей у головному приміщенні молилися. На кам’яній плиті латинською колись викарбували ім’я середньовічного єпископа — сотні людських ніг, які роками тут проходили, ще не затерли його. Стівенові було шкода людей, які прийшли сюди помолитися через якусь біду, — і він навіть трохи заздрив їхній вірі. Ця прохолодна непривітна будівля мало чим могла втішити — це було швидше організоване нагадування про смерть. Усе, що могли запропонувати ці стіни, — надати банальності смерті дещицю гідності у викарбуваних на камені іменах. Це була лише фальшива обіцянка того, що пам’ять зможе врятувати короткий спалах світла між двома вічностями темряви, — але у схилених головах людей Стівен бачив тільки смиренність.

Так багато мерців чекають, коли за коротку мить до них приєднається наступне покоління. Різниця між живими та помираючими полягає не в якості існування, а у часі.

Він сів на стілець і схилився обличчям на руки. У його уяві картинно нагромаджувались мерці — і не тільки від його власного споглядання церкви, а наче звідкись ззовні. Мерців поскладано рядами — один на другий, — а поруч глибока гнила яма для них. А усі зусилля живих — уся їх праця, усі війни, усі будівлі — все це не більш ніж удар крила об масу часу.

Стівен став колінами на подушечку на підлозі і так і застиг, не ворушачись і все ще тримаючи голову руками. Він інстинктивно молився, сам про це не відаючи. Врятуй мене від тієї смерті. Врятуй Ізабель. Врятуй всіх нас. Врятуй мене.


Він повернувся запізно для обіду із Ізабель та Лізеттою — і вони обидві по-різному виражали своє розчарування. Стівен пройшовся прохолодним тихим будинком з надією почути голоси. Зрештою до нього долинули кроки, повернувся — і побачив Маргариту, котра йшла на кухню.

— Ви не бачили мадам Азер?

— Ні, месьє. З обіду її не бачила. Мабуть, вона у саду.

— А Лізетта?

— Я думаю, вона пішла у місто.

Стівен почав зазирати у кімнати на першому поверсі. Вона знає, що він повернеться, — вона просто не могла піти, не залишивши йому жодної звістки. Повернувши ручку на дверях до маленького кабінету, він побачив Ізабель з книгою в руках. Вона помітила його і піднялася назустріч.

Стівен наблизився, не наважуючись торкнутися. Ізабель поклала свою руку на його.

— Я був у соборі і згубив уяву про час.

Вона уважно подивилася на нього:

— Все гаразд? З тобою все гаразд?

Він поцілував її, і вона притислась до нього. Руки Стівена самі почали нишпорити під її одягом. Вони зустрілися поглядами. Її очі були широко розплющені — вони наче чогось чекали та світилися нетерпінням. Майже одразу вона їх заплющила, і пролунав тихенький радісний видих.

Вони сперлися на стіну, і його руки ковзнули до застібки на спідниці. Він відчув під пальцями атлас, а потім м’які округлості під ним. Спереду на його штанях заворушилися її пальці.

— Ми повинні зупинитися, — він відштовхнувся назад.

— Ти правий. Лізетти немає вдома, — Ізабель задихалася, — але Маргарита...

— Червона кімната?

— Так. Виходь першим. Іди зараз до себе. Зачекай десять хвилин і потім спускайся.

— Добре. Дозволь тільки поцілувати тебе на прощання. — він гаряче її поцілував, і вона знов почала рвучко дихати і притискатися.

— Будь ласка...

Стівен не зрозумів, чи вона просила його зупинитися, чи продовжити. Вона залишилася стояти, спираючись спиною до стіни. Він підняв її спідницю, і його пальці зразу ж опинились між ногами Ізабель.

— Іди до мене, — прошепотіла вона гаряче на вухо Стівенові, — в мене. Просто зараз.

Він відняв її невмілі руки від своїх штанів і вивільнив себе. Біля його плеча була полірована дерев’яна книжкова шафа зі скляним фасадом. У Ізабель за головою висіла картина в рамі із намальованими квітами у теракотовому горщику. Стівен трохи підняв Ізабель, підхопивши її руками, поки вона не ковзнула на нього і не охопила ногами навколо талії. Рухатися він не міг, але міг тримати її вагу. Ізабель трохи штовхнула плечем картину із квітами. Вона розплющила очі і всміхнулася йому.

— Я кохаю тебе, — вона вкривала поцілунками його обличчя, тримаючи тіло у полоні своєї ваги.

Потім вона знов стала на ноги і м’яко випустила його з себе. Його плоть була тверда та налита кров’ю. Ізабель узяла його і почала рухати рукою вниз та вгору, поки Стівен не почав задихатися та не відчув дріж у колінах. Раптом він виплеснувся на підлогу, на сукню Ізабель — і вона встигла прийняти три чи чотири останні спазми ротом. Це вийшло інстинктивно, фактично з міркувань охайності, хоча вона ніколи про таке не чула і, тим більше, не робила.

— Червона кімната, — промовила. — За десять хвилин.

Її вбрання повернулось на місце. Здається, жінка не помічала ніяких слідів на своєму одязі. Стівен дивився, як вона виходить з кімнати — як завжди, благопристойною ходою. Він — напівголий — відчув себе ніяково. Наче вона повелася із ним як з хлопчиськом, дражнячи його. Проте йому сподобалося це відчуття. Він натягнув штани і стер свої сліди з полірованого паркету.

Стівен швидко вийшов у сад, намагаючись трохи остудити голову. Потім, як йому і було наказано, піднявся до своєї кімнати. Спостерігаючи за хвилинною стрілкою на годиннику, він вирахував зо три хвилини на прогулянку садом — залишалося почекати іще сім хвилин. Коли час настав, він зняв черевики і безшумно спустився на другий поверх. Коридором до вузького переходу, під арку... Дорогу він пам’ятав.

Ізабель чекала на нього всередині. На ній був зелений із червоним халат на східний манер.

— Я так злякалася, — сказала вона.

Він сів поряд на розкрите ліжко.

— Чого?

Вона узяла його руку в свої.

— Ти на мене не дивився увесь час за вечерею. Я злякалася, що ти змінив свою думку.

— Мою думку щодо тебе?

— Так.

Хвилювання Ізабель додало йому енергії. Він не міг повірити, що вона насправді може його настільки хотіти. Стівен узяв усе розмаїття кольорів її волосся до рук, відчуваючи вдячність.

— Як ти можеш сумніватися після того, про що ми говорили і чим займалися?

— Ти не дивився на мене. І мені стало страшно.

— Що ж я міг зробити? Я б зразу себе видав.

— Посміхнувся б чи хитнув головою. Хоч щось. Пообіцяй мені, — вона почала цілувати його обличчя. — Давай придумаємо якийсь сигнал. Добре?

— Добре. Обіцяю.

Він дозволив їй себе роздягти, просто стоячи біля ліжка, поки вона знімала його одяг і складала його на стільці. Він гордо демонстрував свої збуджені розміри, а вона вдавала, що не помічає.

— Тепер моя черга, — але йому дістався тільки шовковий халатик, який зіслизнув з красивої шкіри.

Стівен притис щоку до її білих грудей, поцілував шию — там, де червоніло, коли вона працювала у саду. Її шкіра була молода та майже біла, з маленькими цятками та ластовинням, які він намагався спробувати на смак язиком. Потім він обережно поклав її на ліжко і занурився обличчям у аромат волосся, поринаючи у нього з головою. Він знов попросив її встати, повільно вивчаючи усе тіло руками та язиком. Його пальці легенько ковзали між ногами, але її м’язи напружувалися. Зрештою, коли він усюди дослідив це тіло, то повернув її обличчям до ліжка і нагнув уперед, а литки розсунув трохи ширше натиском ноги.


Закінчивши, вони заснули: Ізабель — під теплою ковдрою, обіймаючи Стівена, який лежав поверх ковдри розкритий, на животі, під кутом до неї. Вона ще не мала змоги випрати постіль та повернути на місце. Коли Стівен прокинувся, то одразу ж поклав голову на її волосся і вдихнув запах шкіри там, де обличчя переходило у шию під м’якою лінією підборіддя. Відчувши його дотик, Ізабель всміхнулася й розплющила очі.

— Коли я йшов униз сходами, я думав, що не знайду тут цієї кімнати. Думав, що вона просто зникне.

— Вона ніколи не зникне — вона завжди буде тут.

— Ізабель, скажи мені... Твій чоловік... однієї ночі я чув звуки з твоєї кімнати... наче... наче тобі завдавали болю.

Ізабель сіла на ліжку, накриваючи плечі ковдрою. Вона хитнула головою:

— Іноді він... іноді він може зірватися.

— У якому сенсі?

Її очі наповнилися сльозами.

— Він хотів дітей. Але нічого не вийшло. Кожного місяця я боялася... ти розумієш.

Стівен хитнув.

— І кров приходила німим докором. Він звинувачував у цьому мене. Я старалася, проте не знала, що робити. Він поводився дуже грубо. Не жорстоко, ні, просто усе робив так швидко — лише заради вагітності. Зовсім не так, як з тобою.