Декілька голосів доєдналися зі схваленням. Проте, вочевидь, більшість присутніх взагалі не підозрювала про присутність Стівена. А той і не почув навіть.

— Що вони таке говорять про Люсьєна? — запитав він чоловіка, котрий стояв поруч. — До чого тут дружини?

— Подейкують, що малюк Люсьен і дружина хазяїна — дуже добрі друзі, — чоловік хрипко засміявся.

До цього моменту робочі Азера виказували доброзичливість. Меро читав їм довгі лекції про необхідність терпіння — і вони так і поводилися. Їхні збори перервали робочі з інших фабрик — вони зберігали спокій. До них звернувся молодик, який був навіть не з цього міста — вони і це стерпіли. Але коли Люсьєн втратив самовладання і почав з кулаками прокладати собі шлях крізь натовп, їх охопило загальне відчуття образи, тож робітники негайно почали проганяти його, зреагувавши як єдиний організм, який намагається позбутися чужорідного тіла. Стівена затиснули люди, дехто навіть виказував ворожість до нього, але більшість була перейнята бажанням позбутися Люсьєна та інших фарбарів.

Робітник, котрий наважився образливо коментувати дії мадам Азер, опинився в оточенні друзів Люсьєна, котрі прийшли йому на допомогу. То був високий чоловік із червоним лицем — він перевозив рулони тканини на візку із гумовими колесами. Вираз його обличчя швидко змінився з безтурботності на тривогу, коли хвиля бійки наблизилася до нього. Люсьєн кричав і шалено молотив руками, пробиваючись крізь натовп, але робітники Азера мовчазною стіною стали на його шляху.

Коли зіткнення ось-ось мало відбутись, поміж людьми перейшли поліцейські, загрозливо розмахуючи кийками. Меро знову заліз на підвищення і закликав присутніх зберігати спокій. У цей момент люсьєнова рука одним зі своїх навіжених рухів зачепила обличчя якоїсь робітниці, і та закричала. Люсьєна одразу ж повалив на підлогу важкий кулак її чоловіка. І поки він лежав, працівники Азера полегшували свої душі точно спрямованими на нього ударами чобіт. Його не били до смерті, але Люсьєн щоразу кричав, коли вони вцілювали в плече або ногу. Стівен спробував відштовхнути когось із нападників і дати таким чином Люсьєну можливість піднятися, але одразу ж зловив удар відкритою долонею в ніс — чоловікові не сподобалося, що хтось йому заважає. Троє чи четверо фарбарів змогли дістатися Люсьєна і приєдналися до бійки на його боці.

Стівен з болем в очах дивився перед собою. Він облишив свої первісні благородні думки про відновлення миру і тепер хотів лише відплатити тому чоловікові, котрий розлютив його. Раптом його відсунув убік той високий червонолиций чоловік, чий коментар і спричинив бійку, і Стівен відповів йому коротким ударом в обличчя. Для точного і правильного свінгу там було занадто мало місця, але сам факт удару став достатнім для виникнення всередині Стівена тьмяного почуття помсти. Його рука була в крові.

Кінець цьому безладу поклали поліцейські кийки разом з рішучими робітницями.

Люсьєна, у синцях та бездиханного, але без серйозних травм, винесли на вулицю. Фарбарів вивели поліціанти, арештовуючи найбільш сумнівних на вигляд. Жертва Стівена витирала носовичком розбиті губи — вочевидь, він уявлення не мав, хто його вдарив. Меро попросив робітників розійтися.

Стівен вийшов з фабрики через бокові двері. Його вкрай здивувало, що він так легко опинився на боці Люсьєна Лебрена, як і інші присутні, беручи до уваги те, що він волів більше ніколи не бачити його спритної постаті.

Від фабрики Стівен попрямував до собору, а потім далі у місто. Йому було соромно за свою поведінку. Багато років тому він пообіцяв своєму опікуну, що більше ніколи не втратить контроль над собою, завжди зможе зупинитися і зберігатиме спокій. Сьогодні він повів себе жалюгідно і не стримав обіцянки. Навіть спогад про перелякане обличчя того чоловіка, котрий ганьбив ім’я мадам Азер, лиш частково компенсував цей провал.


Виявилося, що Стівен ударив сильніше, ніж сподівався, — за кілька годин його рука дуже опухла. Він повернувся у дім Азера і попрямував до ванної кімнати, де спочатку потримав руку у холодній воді, а потім туго перев’язав носовичком. Він відчував, що його життя на бульварі Гангу — і все його життя взагалі — досягло переломного моменту, який він не в змозі контролювати. Напевно, краще погодитися з начальником — закінчити роботу за тиждень і повернутися до Лондона із впевненістю, що він нічим не зганьбив ані свою компанію, ані містера Вона, свого опікуна, котрий прикладав максимум зусиль, щоб допомогти Стівенові. Спершу, подумав він, треба йому написати. Почуваючи себе жалюгідно, він узяв зі столу аркуш.

Дорогий містере Вон!

Вже не вперше я пишу вам надто пізно. Але спробую надолужити це й описати вам детально усі події.

Стівен зупинився. Він хотів знайти гідні слова, щоби передати ту бурю бажання та збентеження, яку відчував.

Я думаю, що закохався, і вірю, що це взаємно, хоча вона і не казала цього. Як можу я бути певен, якщо вона нічого не казала? Може, це марнославство юності? Хотів би, щоби це було так. Алея настільки впевнений, що це питання навіть не стоїть переді мною. Однак ця впевненість зовсім не приносить мені щастя.

Це вже зайшло надто далеко — Стівен, звичайно, тепер не міг і думати, що наважиться відправити такий лист. Він написав іще один абзац — скоріше для самого себе. — щоб побачити, що він іще може сказати.

Мене веде сила, якій я не можу опиратися. Здається, що у цієї сили є власний розум, власні принципи поведінки, — І, мабуть, я ніколи і не зможу їх осягнути.

Стівен перестав писати, узяв аркуш, розірвав його на маленькі шматочки і викинув у смітник.

Знявши носовичок з руки, він навіть зміг сховати руку від мадам та месьє Азер, коли розмовляв з ними у вітальні перед вечерею. Азер був надто стривожений подіями на фабриці, щоб думати про руку гостя, а мадам Азер якщо і дивилася на Стівена, то лише на його обличчя.

— Я так розумію, вашу присутність на фабриці було якимось чином прокоментовано? — запитав Азер.

— Так. Думаю, мені не варто було приходити на їхні збори. Тепер кілька днів мені не варто з’являтися там.

Із саду до кімнати увійшла Лізетта.

— Слушна думка, — погодився Азер. — Треба дати людям трохи часу, щоб охолонули. Не думаю, що виникнуть якісь проблеми, але вам краще не показуватися, поки галас не вщухне. Я споряджу когось із робітників з паперами для вас — ви можете займатися справами й тут.

— Ой! — почувся голос Лізетти. — А що це з вашою рукою?

— Сьогодні вранці мене трохи зачепило прядилкою, коли мені показували, як з нею працювати.

— Але вона почервоніла та напухла!

Мадам Азер коротко скрикнула, коли Лізетта простягнула їй на огляд руку Стівена. Він помітив тінь турботи на її обличчі, а потім вона знову сховалася за своєю звичною відчуженістю.

— Вечерю подано, — проголосила Маргарита з дверей.

— Дякую, — відповіла мадам Азер. — Після вечері, будь ласка, знайдіть що-небудь, аби перев’язати руку месьє Рейзфорда, — попросила вона, перш ніж пройти у їдальню.


Наступного дня Азер пішов на роботу, а Стівен залишився вдома — як хворий школяр, якому дозволили пропустити заняття. Посильний з фабрики приніс якісь папери, Стівен поклав їх у вітальні. Сам же примостився із книгою на дивані біля дверей у сад. Дім наповнився звуками ранкової рутини, і Стівену здавалося, що він ніби підслуховує жіноче життя. У вітальню увійшла Маргарита із пір’яним віничком, яким вона надзвичайно обережно струшувала пил з порцелянових прикрас та полірованих столів, піднімаючи вихори пилу, які спіралеподібно крутилися у яскравому ранковому сяйві, повільно опускаючись на стільці і дерев’яну поліровану підлогу.

Згори на сходах почулися важкі кроки Грегуара, а потім і в коридорі, аж поки не обірвалися боротьбою із замками та ланцюжками вхідних дверей. Вигук «Зачиніть за собою двері!» залишився без жодної відповіді, і Стівен уявив собі прямокутник відчинених дверей, а за ними — сад, бруковану стежку і масивну залізну огорожу, котра відділяє маєток від бульвару. Потім почувся дзенькіт посуду — це Маргарита несла піднос із чашками й тарілками з їдальні після сніданку, — а за ним тихий удар її стегна об двері на кухню. Якийсь момент перед тим, як двері зачинилися, до нього долинав голосний, цілеспрямований стук каструль, які милися або ж наповнювалися провізією і ставилися на піч, де повільно кипіли впродовж усього ранку.

Голос мадам Азер лунав із їдальні аж до одинадцятої — вона розмовляла з Лізеттою або давала якісь вказівки тим, хто до неї заходив. Серед них була мадам Бонне — дружина літнього робітника фабрики. Кожного дня вона приходила для того, щоб узяти на себе ту частину прибирання, яку Маргарита вважала занадто лакейською або фізично важкою. Мадам Азер казала їй, у якій кімнаті потрібно навести лад та чи будуть якісь особливі приготування перед візитом гостей. Стара жінка залишала за собою шлейф важких кроків, коли йшла перевальцем виконувати доручену роботу. Лізетта сиділа у сонячному світлі, котре хлюпнуло до кімнати крізь спиці клематісів, і спостерігала за тінями на гладенькій поверхні стола, та слухала, як мачуха керує господарством. Дівчині подобалась ця спільна ранкова рутина — вона відчувала, що їй довіряють, що її думка важлива. Тим більше що Грегуара із ними не було — адже своєю незграбною поведінкою та навіть найбанальнішими, найжалюгіднішими дитячими зауваженнями він міг зруйнувати її непевну дорослу витримку.

У цій неквапливій ранковій п’єсі були і не такі важливі ролі. У будинку була іще одна служниця, котра, на відміну від Маргарити, не жила тут постійно, але вона мала кімнату десь на другому поверсі. Основним обов’язком для неї було приготування їжі. Крім того, приплив хлопчик з м’ясної крамниці і приймав замовлення. Іще один хлопчик з бакалії приніс дві важкі коробки, які залишив коло чорного ходу.