Галина раптом роздратовано засичала, мов потурбована гадюка, жбурнула на стіл недолатану сорочку й скочила на ноги, войовниче блимаючи очима.

— Гарно? — перепитала вона його, розмахуючи руками. — Гарно, кажеш, Павлику? Зовсім з мене дурепу зробив, думав, що не втямлю я, куди ти нагогошився, поголившись та вбравшись у нову білу сорочку?

«Почалося», — приречено подумав Павло, тужно глянувши на порожню склянку, куди так і не встиг налити самогону. Провідала-таки, клята баба, його тугу, його тяжіння до Ганнусі.

Галина підійшла ближче.

— Ну, чого мовчиш?

Павло підвів на неї втомлений погляд.

— А що я тобі сказати?

Її очі запалали.

— А правду скажи.

— Та хто ти така, щоб тобі розказувати правду? — досить грубо огризнувся Павло, й Галина розлютилась ще сильніше. Її худе, нервове лице поблідло, а на щоках, навпаки, спалахнули дві червоні цяточки. Вона заверещала так, що дитина злякано заплакала, а могутнє хропіння Олени Миронівни раптово урвалось.

— Паскудник! Бугай ти відгодований! Невже гадав, що я повірю тобі та не піду назирці? Що, Даниловича чекав три години біля річки?

Петрик уже заходився несамовитим криком, налякавшись материнської люті, на порозі з’явилась невдоволена та заспана теща, але Павло мовчав. Мовчав, думаючи про те, як усе це йому набридло, як набридла ця жінка, яка не подарувала йому жодного світлого та щасливого дня, хіба що за винятком того вечора, коли народила Петрика. Мовчав, бо відчував, якщо почне суперечку, то не втримається, ударить, зробить те, чого хотів давно.

Олена Миронівна взяла на руки Петрика.

— Галю, чого ви знову гризетесь?

Галина озирнулася на матір.

— Чого гриземося? А ти в чоловічка мого про це запитай, мамо. Запитай його, кого він серед ночі чекав біля річки? Невже товариша, нашого голову? — Вона реготнула, але так огидно та бридко, що Павла занудило. — А я й так знаю, кого він чекав. Сусідоньку нашу, гадюку ту волооку, яка тільки й знає, що реготати та чужих чоловіків приманювати.

Павло кинув на неї важкий погляд.

— Рота закрий, Галино.

Вона відповіла йому злістю в погляді.

— А не закрию! Що, пече правдонька? А я ж весь день думала та гадала, яку ж бо ти Ганну гукав посеред ночі? Грішним ділом подумала на Ганку Борчиху, бачила, якими очима вона тебе пожирала. Але ввечері, коли машина з ланки приїхала, раптом зрозуміла, хто крадійка мого щастя, очі її побачила налякані.

Павло підвівся.

— Що ти їй сказала?

Запитав і відразу ж зрозумів, що видав себе з головою. Чорні очі Галини запалали несамовитим вогнем, і, підскочивши на місці, вона заверещала:

— Так то є правда? Вона розлучниця? Що, гарненька та молоденька тебе привабила, Павлусю, а я вже не така? — Її бліде обличчя раптом перекосилося від такої страшної, нелюдської злості, що в Павла аж мурашки заповзали шкірою й наче мороз пройшовся спітнілою спиною. — Але ж я тебе не віддам, нікому не віддам, на вбивство піду, на каторгу, але ти будеш належати тільки мені, Павле, а от ця Ганька в мене отримає, я їй віддячу…

Галина зойкнула, не доказавши, й скривилася від болю, коли Павло одним різким рухом вхопив її за руку та міцно здавив великими своїми пальцями.

— Не смій чіпати Ганни!

Галина вишкірилась.

— А вона нехай не сміє чіпати чужих чоловіків.

Лице Павла потемніло.

— Ще раз повторюю — не смій її чіпати! А тільки спробуєш зачепити хоч пальцем, я забуду, що ти, на нещастя, є моєю дружиною та матір’ю мого сина. Задушу і закопаю на городі.

Галина зблідла ще більше, а Олена Миронівна боязко зойкнула, але Павло майже не звернув на те уваги, з напругою та огидою вдивляючись у палаючі вогнем ненависті очі дружини.

— Ти мене зрозуміла?

Вона мовчала, здригаючись усім тілом. Її бліді, тонкі вуста теж здригались, а рот негарно кривився, але вона вперто мовчала, напевно, у глибині душі проклинаючи і його, й Ганнусю.

Павло міцніше стиснув її руку.

— Зрозуміла?

— Зрозуміла, — вичавила з себе Галина, роздуваючи ніздрі тонкого носа від стримуваної всередині люті.

Відпустивши її руку, Павло обернувся до дверей і, важко ступаючи, пішов у сіни, відчуваючи, що не може більше знаходитися поряд з цією жінкою, яка самим своїм існуванням отруїла найкращі роки його життя. Він був уже на порозі, коли в спину йому, мов живе, ударилось її прокляття.

— Будь ти проклятий!

Важкі двері зачинились за ним, і майже відразу почувся важкий удар, немов у двері жбурнули каменюкою, й дзвін розбитого скла.

«Бутля розбила», — здогадався Павло, виринаючи з темних сіней у ще більш темну ніч. Тяжкі, темні хмари повисли над самою хатою, а в долині, коло Дніпра, спалахували блискавки. Павло вдихнув жадібно свіжого повітря, відчуваючи, як світлішає від того голова. Хата Кравецьких виднілась за тином чорною примарою, і, кинувши у її бік сумний погляд, Павло зітхнув і поволі поплентався до комори. Там, на горищі, він кинув на суху солому якусь ряднину та вклався зверху в найкращій своїй сорочці з тонкого білого сатину, котру вдягав лиш на свята. Полежав так хвильку, слухаючи далеке гуркотіння грому, та й заснув, насолоджуючись тишею.


Вранішній промінь сонця, просковзнувши поміж щілиною в занавісках, торкнувся сонного лиця Ганнусі теплим своїм дотиком, ледь відчутно полоскотавши ніжну шкіру. Дівчина ворухнула бровами, нахмурила гладеньке чоло, а потім розплющила очі. Зо хвильку полежала так, приходячи до тями, слухала звичні, майже непомітні звуки сільського ранку: оглушливе, навіть надривне кукурікання півнів, цвірінчання горобців та глухе мукання корів, яких вели на випас. Було також чутно, як обережно дзвенить посудом мама, готуючи сніданок.

Сонячний промінчик, награвшись, сковзнув далі, торкнувшись Ганнусиних рук, і вона знову заплющила очі, все ще залишаючись у полоні вранішньої дрімоти. І, напевно, знову б заснула, якби не рудий з чорним їхній півень, що, вистрибнувши на лаву біля вікна, прокукурікав так голосно, що Ганнуся навіть кинулась на своєму ліжку. Невдоволено забурчавши, вона припала до шибки і пригрозила розбійнику кулаком.

— Ну, шибенику, ти в мене доспіваєшся! У борщ укину.

Півень скосив на неї вологе темне око, подумав, а потім, немов насміхаючись, заспівав ще голосніше.

Ганнуся роздратовано засичала.

— Заріжу! — пообіцяла вона і відкинула ковдру. Все одно рудий розбійник заснути не дасть, а там скоро вже й на ланку. Краще встати та допомогти мамі зварити борщ, нема чого подушку давити, хоч мама завше її шкодувала, наполягаючи, щоб добре відпочивала.

— Уже прокинулась, доню?

Ганнуся звела на маму ще сонний погляд, усміхнулась, а потім повільно звелася на ноги.

— Та з отим паскудником, що горланить під вікном кожного ранку, не схочеш, а прокинешся, — весело відповіла вона, поглядаючи на маму.

Ярослава тільки посміхнулась.

— Не сердься на нього, доню. Він же у нас такий красень!

Ганнуся потягнулась.

— Доспівається в мене той красень, що в борщ утрапить, — пробурмотіла вона, розплітаючи свою довгу чорну косу, заплетену на ніч, та торкаючись волосся товстим гребінцем.

— А як ти спала, Ганнусю?

Ганнуся згадала, як крутилась, намагаючись заснути, слухала буркотіння грози за вікном і думала про Гребенка, але мамі того не сказала, тільки знизала плечима та всміхнулась.

— Добре, мамо. А що?

— Вигляд у тебе втомлений.

— То тобі здалось, мамо.

Ярослава промовчала, пильно вдивляючись у спокійне лице Ганнусі, зітхнула та пішла до сіней. У хаті стояла тиша, порушувана тільки оглушливим співом півня за вікном та цокотінням курей під хатою. Ганнуся все чекала, що мама ось-ось знову заговорить за Павла, але та мовчала, не наважуючись торкатись цієї болісної теми.

Сонце підіймалось усе вище, ранок поволі минав, і вже зовсім скоро біля двору зупинилась вантажівка, набита, мов стручок горохом, дівчатами та жінками. Митько оглушливо загудів, і Ганнуся, поцілувавши маму, вискочила стрімко у хвірточку. Та так і застигла на місці.

Біля машини, ледь помітно посміхаючись, стояв Гребенко.

Ганнуся ледь не спіткнулась на рівному місці, зустрівшись очима з його пильним та гострим поглядом, і мимоволі задивилась на нього, такого ставного та вродливого, у сяйві золотистого вранішнього сонця. Їй перехопило подих, загупало серце. Відчуваючи, як важко забилось серце, вона пішла до вантажівки. А Гребенко стояв у неї прямо на дорозі, зовсім не звертаючи уваги на жіноче товариство, котре з жадібною увагою пильнувало кожен рух Ганнусі й кожен подих агронома.

Нарешті Ганнуся зупинилась на відстані кроку від його високої постаті, з неймовірним зусиллям намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, не видати перед оцими пліткарками свого хвилювання.

Гребенко посміхнувся.

— Доброго ранку, Ганнусю!

Вона кинула на нього швидкий погляд, у якому не було нічого, окрім байдужості, потім пробурмотіла:

— Доброго ранку.

Дерев’яними руками взявшись за драбинку, вона занесла ногу, аби залізти на машину, й ледь не звалилась назад, коли її тонкого дівочого стану торкнулись гарячі та широкі долоні Гребенка, а поряд пролунав його голос.

— Я допоможу!

Ганнуся змовчала, тільки сердито блимнула на нього своїми ясними очима і хутко полізла наверх, туди, де її чекали притихлі дівчата. Гордовито закинувши темноволосу голівку, намагаючись не зустрічатися поглядом з іншими, вона примостилась скраєчку, краєм ока з жахом спостерігаючи, як Павло лізе за нею. Він ледве встиг перекинути ноги через перекладину, коли Митько рвучко зірвався з місця та погнав машину вниз по дорозі. Дівчата дзвінко та дружно зареготали.