І мов диво, мов грім серед ясного неба, пролунав далекий звук кимось зачинених дверей, оглушливим відлунням пронизавши зловісну тишу порожнього під’їзду. Прокопенко напружився, потім відсахнувся від неї, і руки, що важкими ланцюгами тримали Ганнусю в полоні, раптом ослабли, випустили її тіло, котре, опинившись на волі, безсило гойднулось та ледь встояло на слабких ногах.

— Договоримо пізніше, а ти поки подумай, чи згодна загубити свого любого, — швидко промовив Микола, кинувши злодійкуватий погляд на східці, якими хтось сходив униз. — Ще побачимось.

І ще раз обпікши її палким, пристрасним поглядом, він швидко зник за дверима під’їзду. Самовпевнений, нахабний гуцуляка за лічені хвилини перетворив її щасливе, спокійне життя, наповнене коханням, на жалюгідну примару, на болісний для серця спогад. Відчуваючи себе заплямованою, затаврованою чужими губами, з гіркою нудотою, що підступала, Ганнуся притулилась до холодної стіни та зажмурилась, стримуючи в собі непролиту воду сліз. Зовсім поряд пролунали тихі, обережні кроки, потім вони стихнули. І Ганнуся, відчувши на собі чужий погляд, примусила себе розплющити очі. Поряд з нею стояла молода, але якась втомлена та напружена жінка. Ганнуся знала, що це Олена Романівна Григоровська, сусідка з другого поверху.

— Вам зле? — тихим голосом запитала вона.

Ганнуся повільно хитнула головою.

— Ні, просто в голові запаморочилось. Не звертайте уваги, — напруженим, не своїм голосом обізвалась вона, бажаючи залишитись на самоті, але сусідка не поспішала йти, роздивляючись її з дратівливою увагою.

— Ви такі бліді…

— Я просто трішки нездужаю, — просто зізналась Ганнуся і, ввічливо попрощавшись, пішла нагору. Опинившись у квартирі, вона спробувала надати своєму обличчю спокійного виразу, і це їй вдалось дуже добре. Вона навіть спромоглась сміятись та розмовляти з тьотею Анею так, мовби нічого не сталось. А всередині неї тим часом лютувала хуртовина. Що, що їй робити? Зізнатись в усьому? Ні, він міг накоїти чогось непоправного згарячу, а що тоді? Лише погодитись на ту гидотну пропозицію?


Нервові, різкі й дещо роздратовані рухи, приречений погляд великих, по-дівочому вродливих синіх очей, у яких тлів ще дитячий страх перед життям, перед тим майбутнім, жахливим та безрадісним, котре на нього чекало. М’яке, жовтувате світло лампи золотавило шовкове, світло-русяве волосся юнака, чиє лице було таким чистим та білошкірим, що Дмитрові здавалось, наче перед ним сидить не дев’ятнадцятирічний юнак, а дитя, яке тільки намагається бути дорослим.

На столі лежала справа цього самого юного створіння, де його було охарактеризовано як злісного релігійного фанатика. Тарас Назарович Кирилюк, безпартійний, 1920 року народження, проживає разом з ю матір’ю за адресою: провулок Грозненський, дім 14/8. Працює водієм на автобазі й одночасно є ватажком релігійної групи, до якої активно залучає наївну та добросовісну радянську молодь.

Дмитро поворушився на своєму кріслі, почуваючи себе так, ніби воно було набито не повстю, а голками, й знову поглянув на Кирилюка. Той затято мовчав, тільки вуста його, занадто пишнуваті для хлопця, повільно ворушились. «Певне, молиться», — здогадався Дмитро, й перед очима його знову виникла худорлява, якась жалюгідна постать отця Федора Юрченка, який теж на допитах, бувало, ось так само беззвучно ворушив блідими, шерехуватими вустами. У ньому не було страху — тільки стурбованість, турбота за дружину та дітей, а ще жалість. Але жалість до кого? Дмитро довго не міг зрозуміти, кого жаліє цей нещасний, майже приречений чоловік з великими та вологими карими очима, поки той на одному з допитів якось не проронив:

— А знаєте, майоре, мені вас шкода.

Дмитро швидко підняв очі, зустрівши той самий жалісливий погляд, який ще світився такою добротою, що на якусь мить йому зробилось зимно — щось небачене та незбагненне торкнулось на мить його єства, пройшовшись морозом по шкірі. Дмитро нахмурився й недовірливо запитав:

— Чому вам мене шкода?

— Хороша ви людина, — м’яко відповів Юрченко, — але заблудла. Не туди вас доля занесла, не для вас оте місце, де головує сам диявол. Ви ще не розумієте, як це поволі вбиває вас, вашу душу, котра, якою б вона не була, залишається за природою своєю християнською.

Дмитро нахмурився ще більше.

— Я би попросив вас змінити тему розмови.

— Добре, — зі смиренням відповів Юрченко, на мить заплющивши свої темні й всерозуміючі очі. — Я тільки буду молитись за вас, за вашу безсмертну душу, аби вона не загинула.

А через день він тихо помер уві сні, полишивши за собою в серці Дмитра якийсь незрозумілий, неясний та тупий біль. Перші дні Дмитро відчував себе так, мов утратив близьку та рідну людину, що, звісно, було справжнім безглуздям. І тепер допити — раніше звична та звичайна справа — поступово стали перетворюватись для нього на справжню муку. Його серце м’якшало, недозволено швидко м’якшало чи то від кохання до Ані, а чи то від якогось невидимого впливу диякона Юрченка. Тепер на допитах перед ним сиділи не безликі, безстатеві вороги народу, ні, вони поволі перетворювались на стражденних, наляканих жінок, яких відривали від дітей, на чоловіків, що мліли душею за родинами, та палких у своїй вірі юнаків на кшталт цього Кирилюка, мати якого була тут учора. Худа, виснажена чи то від хвороби, чи то від складного життя, вона тихо увійшла до його кабінету та зупинилась біля столу. Її скорботне, суворе та сухе зморщене лице, на якому несподіваною красою виділялись великі блакитні, зовсім як у сина, очі. Тихим, здавалось би, байдужим голосом, який насправді так і дзвенів стражданням, вона просила не забирати в неї єдиного сина, поміч та втіху її хворобливої старості, дитину, яку Господь подарував їй після тяжкої втрати трьох синів під час громадянської війни. І Дмитро, вдивляючись у скорботні риси її лиця, вслухаючись у її наповнені болем слова, вже розумів, що зробить усе, аби завадити засудженню Тараса Кирилюка до смерті, до страти. Він розумів, що це небезпечно, дуже небезпечно, що має тепер думати не тільки про власну безпеку, але й про Аню, про їхнє ненароджене дитя. Але, з іншого боку, він тепер розумів і те, що просто не зможе жити спокійно, якщо власними руками відправить це напівдитя до страти. То раніше, забруднюючи руки чужою, можливо, невинною кров’ю, він надто тим не переймався, але зараз… Але зараз змінилось щось у самому його серці й чутним зробився голос того, що, ймовірно, було його власною душею, в існування якої він не вірив.

Матері Кирилюка він не сказав нічого, окрім, здавалось, незначних або, навпаки, надто значущих слів.

— Не переймайтесь ви так. Все буде добре.

Сині, пронизливі очі вп’ялись у його, а за мить, наче щось розгледівши в їх темно-сірих глибинах, вона раптом вся обм’якла, й у неї вперше за весь цей час з’явилися сльози. Що то були за сльози — подяки чи то полегшення, Дмитро не зрозумів. Вона мовчки вийшла, але погляд пораненої в саме серце матері, яка всю свою надію покладала на нього, ще довго стояв перед його очима, вимагаючи від нього виконати невимовлену обіцянку, незважаючи на те, що це загрожує смертельною небезпекою не лише йому, Дмитрові, не тільки оцьому наляканому хлопчині, що застиг зараз перед ним на залізному жорсткому стільчику, а і якоюсь мірою Ані та їхній дитині. І саме заради них він має бути надзвичайно обережним.

Дмитро зітхнув, потім глянув на Кирилюка.

— Ну що, ти так і будеш мовчати?

Тарас кинув на нього важкий погляд, у котрому було стільки зневаги, а потім бовкнув:

— Мені нема чого вам сказати.

Дмитро недовірливо підвів брови.

— Зовсім нічого?

Ще один непривітний, вовкуватий погляд.

— Нічого.

Дмитро помовчав, вивчаючи насуплене та невдоволене лице юнака. Як же допомогти йому, цьому хороброму пташеняті, як врятувати?

— У мене сьогодні вранці була твоя мама, — повільно почав Дмитро, і Тарас одразу ж стрепенувся, пожвавішав. Помовчав хвилю, а тоді спитав:

— Як вона?

О, скільки всього було в цьому короткому питанні. Скільки тривоги, скільки турботи та любові.

— Добре, — відкашлявшись, відповів Дмитро, — просила дуже за тебе, і я… — Дмитро помовчав, кинув насторожений погляд на двері, прислуховуючись до чужих кроків та голосів, які то лунали гучніше, то затихали, потім глибоко зітхнув і швидко, поки не виникло зваби роздумати, випалив: — Я пообіцяв їй, що врятую тебе від страти.

— Ні, дякую, — дерев’яним голосом відгукнувся Тарас після довгого мовчання. — Не потрібна мені ваша допомога, я вже краще помру.

Дмитро звузив темно-сірі очі.

— Не довіряєш?

Кирилюк знизав худими плечима.

— Не знаю.

— А ти подумай…

— Нема мені чого думати, — урвав Дмитра Тарас, вогонь в його очах раптом зробився нестерпно яскравим. — Я за Господа помру, як святі мученики в давнину, але ніколи, чуєте, ніколи Його не зречуся, хоч на шматочки мене рвіть, що хочете робіть…

— Дурень ти, — незлобиво вилаяв його Дмитро, з жалем поглянувши на молоде, запальне лице. — Я не відречення тобі пропоную, а допомогу, життя…

Тарас вперто насупив брови.

— А мені для Господа життя не шкода.

— А про матір свою ти подумав?

У синіх очах промайнув гострий біль, і Дмитро зрозумів, що заради матері цей юний мученик відмовиться від небесних вінців, та полегшено зітхнув.

— Подумай, — ще раз вимовив Дмитро, і в кабінеті надовго стало тихо, мов на цвинтарі вночі. Тарас мовчки хмурився, час від часу кидаючи на Дмитра недовірливі погляди. Так повільно протікали хвилина за хвилиною, Дмитро терпляче чекав, розмірковуючи, що має зробити, аби витягнути з могили оце юне, не старше від Ганнусі створіння.