— Аню, дівчинко моя, ти чому зажурилась? — запитала Ганна Гаврилівна. — Покинь цю невдячну справу, журбою горю не зарадиш. Ходімо краще зі мною, я покажу тобі твою господу, з усім ознайомлю.

Ганнуся неохоче підвелась.

— А ви? Я не хочу ставати вам на заваді…

— Що ти, люба, — замахала руками Ганна Гаврилівна, — яка там завада? Та я давно мрію про молоду господиню в цих хоромах, мої старі кістки вже надто в них натомились і бажають тільки нарешті відпочити.

Поволі, за балаканиною з Ганною Гаврилівною, знайомлячись з новим домом, який був досить великим та багато облаштованим, Ганнуся трішки відійшла. І з більш легким серцем приготувала святкову вечерю. А потім накрила на стіл, приготувавши запечену відгодовану курочку, домашню печеню із соковитою свининою та рибу в прозорій заливці, яку її навчила готувати Ганна Гаврилівна. А на солодке їм в обід привезли просто казковий торт.

Дмитро прийшов додому о шостій. Трішки втомлений і, здавалось, чимось занепокоєний, він все ж посміхнувся та поцілував у порожевілі вуста.

— Доброго вечора, моя кохана дружино!

Ганнуся не втрималась від зворотної щасливої усмішки.

— Доброго вечора й тобі, мій коханий чоловіче!

— Як пройшов день?

— Добре.

— А як ти себе почуваєш?

— Все добре, — весело відповіла вона, не бажаючи затьмарювати йому радість цього дня своїми переживаннями. Убивство Галини — то тягар, який вона має понести сама, яким би важким він не був. Дмитро й так зробив для неї надто багато, щоб ще переживати разом з нею докори сумління, які, певне, будуть мучити її до самого кінця життя.

Вони повечеряли в теплі сімейного затишку, а потім Ганна Гаврилівна, відчайдушно розпозіхавшись, посміхнулась та пішла спати. А Ганнуся відчула й невпевненість, й хвилювання перед тим, що мало статись. Вона помила посуд, прибралась і вже хотіла йти до кімнати, коли на кухні з’явився Дмитро.

— Аню… — В його голосі лунала невпевненість.

Вона підвела на нього запитливий погляд.

— Так?

— Сьогодні наша шлюбна ніч.

Ганнуся спробувала посміхнутись.

— Я знаю.

— Люба, якщо ти ще не готова, якщо тобі потрібен час, щоб прийти до тями, оговтатись після того, що сталось, то я згоден почекати, — промовив Дмитро, але очі його казали Ганнусі про інше.

Вона посміхнулась йому з тією ніжністю, що зараз через край проливалась із серця, а потім підійшла так близько, що торкнулась його тіла своїм, і прошепотіла, мов видихнула:

— Ні, не треба чекати!

Дмитро не то щось пробурмотів, не то застогнав, а потім заволодів її вустами. Тихо зітхнувши, Ганнуся обійняла його за шию та відповіла на поцілунок з усією пристрастю, на яку здатна золота юність. А потім Дмитро легко підхопив її на руки та поніс до своєї кімнати. Ні, вона не дозволить темній примарі Галини встати між нею та цим чоловіком, якого так кохала.

Вона забуде, все забуде на сьогоднішню ніч.


Час є чудовим цілителем, здатним вилікувати найболючіше, загоїти найпекучіші рани. Так трапилось і з Ганнусею. Поки була ще свіжою в її пам’яті та лиха днина, коли загинула Галина, доти вона й страждала, потай від Дмитра проливаючи пекучі сльози провини та каяття, ховаючи від усіх отой біль, що дер, калатав її серце майже кожного дня, відступаючи тільки тоді, коли додому приходив Дмитро, і в його обіймах вона забувала те, що нещадним звіром терзало її вдень. Так минав день за днем, і поволі біль та нестерпне відчуття провини слабшали в її вистражданому серці, відступаючи, ховаючись у тінь, але не зникаючи остаточно та час від часу нагадуючи про себе нічними жахами, повторюючи раз у раз ту страшну хвилину, коли вона відштовхувала від себе Галину і та летіла донизу, завмираючи на майданчику між поверхами. Ганнуся знову йшла до неї, йшла з надією, що вона ще жива, нахиляючись до її нерухомого тіла. А далі — холодні, мов сама смерть, кістляві руки міцно хапали її за теплу долоню, темні очі з ненавистю впивались у налякані очі, безкровні вуста випльовували ненависні слова.

— Убивця! Будь ти проклята!

І завжди Ганнуся прокидалась із криком, тремтячи усім тілом, знову відчуваючи той клятий холод, що наповзав ніби з небуття. Вона відразу ж опинялась у міцних обіймах Дмитра, який пригортав її до себе, шепочучи ніжні заспокійливі слова, доки вона знову не засинала.

А в усьому іншому її життя складалось дуже щасливо. Дмитро захистив її від усіх негараздів у зв’язку з убивством Галини. Також він допоміг Олені Миронівні поховати Галину на кладовищі в Пирогах, але Ганнуся йти на той похорон відмовилась. Відмовилась тому, що не знала, як зможе подивитись в очі нещасній матері та дитині, яку її власна рука зробила сиротою, відібравши маму. Про Павла вона взагалі намагалась не думати та була чомусь упевнена, що кого-кого, а його ця смерть не надто засмутила.

У Пироги вони з Дмитром зібрались пізніше, і Ганнуся ще зарані почала хвилюватись, мов передчуваючи недобре. І не помилилась. Вони приїхали, коли батька не було вдома, косив сіно, а мама поралась на кухні. Ганнуся вийшла з машини, з жадібністю вдивляючись у рідний дім, у стіни, у яких вона виростала і які покидала зі сльозами на очах. Усе тут дихало спогадами про минуле, яке вже ніколи не повернеться.

— Мамо, — прошепотіла вона, обережно входячи до хати та застигаючи за спиною Ярослави, яка кришила буряк на борщ. Мама завмерла, а потім повернулась так стрімко, що ніж випав з її мозолястих, натруджених рук. Деякий час вони стояли мовчки, вдивляючись одна в одну, з жадібністю відмічаючи зміни, а потім Ярослава простягнула до неї свої руки, ті лагідні материнські руки, котрих Ганнусі так не вистачало увесь цей час, та ніжно прошепотіла:

— Ганнусю, доню!

Ще мить — і Ганнуся вже була в її обіймах, притискаючи до себе тендітне мамине тіло та вдихаючи слабкий запах молока й польових трав, якими пахла тільки мама і які були знайомими з дитинства.

— Яка ж ти стала, доню, — прошепотіла Ярослава, гойдаючи Ганнусю в своїх обіймах та вдивляючись у неї заплаканими очима. — Подорослішала, мов уже і не моя. А чи щаслива ти, доню?

Ганнуся посміхнулась.

— Так, мамо, дуже щаслива.

— Ти кохаєш його, по тобі бачу.

— Так, кохаю, — видихнула Ганнуся й потягнула маму за собою. — Ходімо, мамо, я познайомлю тебе з моїм Дмитром.

Ярослава замахала руками.

— Що ти, доню, я ж не прибрана, на відьму схожа — як прокинулась вранці, так і пішла по митарствах.

— Мамо, ну що за дурниці?

Ганнуся щасливо посміхалась, спостерігаючи за знайомством мами та Дмитра, а тривога не полишала її все одно, бо відчувала вона, що, на відміну від мами, батько не виявить такої радості, й взагалі, як він поведеться?

— Мамо, а де батько? — нарешті наважилась запитати вона.

Мама враз спохмурніла, на її розчервоніле радісне лице набігла тінь.

— Він у полі з Івасиком. Сіно косять, скоро будуть на обід. Та ви проходьте, сідайте, а я кавуна знайду стиглого та диньку, їх ще ти садила. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Вони з Дмитром просиділи, може, з годину, наїдаючись солодких кавунів і динь, коли на обійстя раптом прибіг Івасик з криком подиву та захоплення.

— Мамо, ти бачила, що за машина стоїть біля двору? Ото машина! — його оченята, сковзнувши по матері, побачили спершу Дмитра, а вже потім Ганнусю, яка вставала йому назустріч, простягаючи руки. — Ганнуся! Ганнуся приїхала! — І в наступну мить Ганнуся вже притискала до себе худеньке тільце братика, відчуваючи, як несамовито, тоненько стукає зовсім поряд його серденько. — Ганю, як же я скучив за тобою!

Ганнуся посміхнулась скрізь сльози.

— А я за тобою ще більше.

— Справді?

— Справді.

— А ти тепер назавжди повернулась?

Радісна посмішка Ганнусі дещо прив’яла.

— Ні, рідненький, я тільки в гості.

Івасик нахмурив чоло.

— Це тому, що, як кажуть татко, ти тепер заміжня за клятим енкевеесівцем, а вони таких, як ми, не люблять.

— Івасику! — вражено видихнула Ярослава, але Ганнуся не звернула вже на її слова уваги, помітивши батька, що застиг біля порогу із засмаглим, залитим потом та запиленим лицем з вилами в руках. Він виглядав дуже втомленим. Вона повільно опустила Івасика додолу, випросталась та зробила непевний крок назустріч батькові. Їхнє розлука була такою важкою.

Ганнуся невпевнено посміхнулась.

— Здрастуй, батьку!

Він мовчки обдивився її тендітну, гарно вдягнену в нову сукню постать, і щось таке майнуло в його очах, від чого Ганнуся відчула, як шкірою пройшовся мороз. Але на привітання не відповів.

— Батьку…

— Немає в тебе більше батька, а в мене доньки немає, — обірвав він її різким голосом, мов чужим, і Ганнуся вражено відсахнулась. — Людина, яка вбила людину, а потім вискочила заміж без мого дозволу, не може бути моєю донькою.

Ганнуся знову простягнула до нього руку.

— Але ж, батьку…

— Геть! — блискавицею свіркнув очима Микита, відступаючи від неї. — Забирай геть від мене свої закривавлені руки! Що ти невинність перед людьми вдаєш? Думаєш, ніхто не знає, що ти вбила Галину? Та на селі тільки й розмов про те. О, покарала мене лиха година, випестив убивцю, любив її, голубив та не знав, що змія, чоловіковбивця зростає, що навіки вона покриє моє добре ім’я соромом страшним.

Ярослава вхопилась за серце.

— Микито, що ти таке говориш?

— А ти помовч. Кого виродила мені? Чому її тоді, у тридцять другому, смерть до себе не забрала, а зоставила, щоб осоромити мене навіки?