— Я вас слухаю.

Вона мить помовчала, опустивши долу сірі очі, мов приховуючи ту палаючу свою ненависть та збираючись з духом. Потім підвела очі й повільно, мов штовхаючи з себе слова, вимовила:

— Мама не чула, як я пішла сюди, інакше б ніколи в житті не дозволила, але я… я не могла не прийти. — Знов коротке мовчання та відчайдушна невпевненість в очах, а потім знову слова, палкі та болісні, які, здавалось, лились прямо з юного дівочого серця. — Дмитре Михайловичу, ви ж теж жива людина, у вас теж є татко…

— Він помер, — чомусь тихо вставив він, але вона, мов не зачувши його тихих слів, провадила:

— Ви маєте зрозуміти мене. Від вас залежить подальша таткова доля. Він же не ворог народу, він є найдобрішою людиною на цьому світі, якби ви тільки знали, скільки в ньому світла, скільки тепла. Така людина просто не може бути ворогом для свого народу, навпаки, він так допомагав людям, скільки отримали від нього допомоги… Я благаю вас, не засуджуйте його, не полишайте нас сиротами, нас же семеро, а у мами таке слабке здоров’я, вона нас не потягне…

Дмитро зупинив її, піднявши руку.

— Долю вашого батька буде вирішувати слідство, — коротко проговорив він наче не своїм, дерев’яним голосом, намагаючись не замислюватись над її словами надто глибоко. Для нього Федір Юрченко має бути просто підсудним, ворогом народу, людиною, котра керувала підпільним зборищем богомольців, завербовуючи до своєї секти все нових і нових простачків. Так Дмитра вчили, так він робив протягом вже не одного року й особливо не переймався з цього приводу, не замислювався, що ці підсудні теж люди, у яких є сім’ї, що теж страждають. Він робив те, що вважав правильним та корисним для власного народу, тому що партія ж поганого не порадить, вона, навпаки, піклується про всіх чесних громадян, вилучаючи з їхнього оточення тих, хто є ворогами народу. Але ось це худорляве створіння своїм вчорашнім криком за батьком, своїм невимовним горем щось зрушило в його серці, чи не вперше змусивши замислитись про те, що чоловік, якого він має сьогодні допитати, теж є людиною, а не безликим ворогом народу.

Таня Юрченко благально простягнула до нього руки.

— Але ж ви головний у цьому слідстві, невже ви не можете вчинити так, аби мого татка відпустили?

— Якщо доведено буде його провину, то не зможу.

Вона зморщила своє гладке чоло.

— Але ж тато ні в чому не винен.

Дмитро важко зітхнув.

— Я вам ще раз повторюю, що долю вашого батька має вирішити слідство, — проговорив він, спостерігаючи, як у двір повільно, як завжди повагом, в’їжджає Петро. Не зважаючи на досить дружні стосунки зі своїм водієм, Дмитро волів би, аби той не чув його розмови з цією дівчинкою, не тому, що не довіряв йому, а просто довгі роки праці навчили його бути досить обережним з людьми, якими б вірними вони не здавались. — Я нічого вам обіцяти не можу, — додав він, намагаючись не дивитись в її сірі очі, котрі буравили його наполегливим та відчайдушним поглядом. Він уже зробив декілька кроків до машини, коли раптом праворуч замерехтіло щось блакитно-сіре, знайоме.

Аня!

Дмитро несподівано для самого себе застиг, не дійшовши до автівки й відчувши, як стрибнуло кудись вниз його неслухняне та зухвале серце. Вона йшла, опустивши голівку, не помічаючи його, але потім, відчувши його погляд, стрімко підвела свої ясні блакитні очі, зустрівшись з ним поглядом. І Дмитро завмер, занурившись з головою в ці блакитні озера дивовижної краси. Почуття було таким сильним, що він ледь утримався, аби не рвонути до неї і не вхопити в обійми. Але згадка про того горе-нареченого утримала його на місці, знов вибудувавши між ними глуху стіну.

— Чому ви такий безсердечний? — раптом пролунав за спиною дзвінкий дівочий голос, і Дмитро здригнувся, вже геть забувши про те жалюгідне створіння, що пронизувало його поглядом. Аня теж стрепенулась, здивовано поглянула на Таню, позбавивши чару своїх очей. — Мій татко не винен! Чуєте? — голосно закричала Таня Юрченко, й Дмитро зачув в її голосі істеричні нотки. — Мій татко не винен, ви засуджуєте невинного!

Дмитро напівобернувся до неї.

— Заспокойтесь!

Вона відповіла йому поглядом, повним ненависті.

— Заспокоїти мене може тільки воля мого батька, — відповіла, мов холодом його овіяла. — Я прийшла просити вас, як людину, змилуватись над невинним, та помилилась. Таким звірам, як ви, жалість не відома.

Тихі, мов приречені слова, від яких Дмитру зробилось не по собі. Він поглянув на Аню, в очах якої плескався подив з острахом, але сказати нічого не встиг, бо позаду пролунав занепокоєний, дещо напружений голос Петра.

— Щось трапилось, Дмитре Михайловичу?

Дмитро ще раз поглянув у палаючі ненавистю сірі очі, потім зустрів розгублений погляд Ані й рішуче відповів:

— Нічого не трапилось. Поїхали!

Петро ще раз уважно поглянув на застиглу Таню Юрченко, поглянув з насторогою й зник у темному череві автівки. Дмитро теж сів, так і не сказавши Ганнусі жодного слова, але розриваючись між бажанням кинутись до неї, схопити в обійми та холодним голосом розуму — негайно забиратись геть від цієї дівулі, що обманула його.

Він відкинувся на спинку сидіння, намагаючись не думати про те, що полишив там, біля ніг Ані, чоловіче серце, котре метушилось між темним почуттям ревнощів та набагато світлішим почуттям, у якому він не бажав зізнаватись навіть самому собі.

8

Велика чорна автівка, м’яко рушивши з місця, повільно зникла за поворотом. Ганнуся провела її сумним, довгим поглядом, відчуваючи себе так, наче від серця відривається чималий кусень і зникає разом з Дмитром за тим поворотом.

— Марно, все марно, — почувся поряд тихий, сумний голос, і Ганнуся поглянула на високу худу дівчину з великими сірими очима, яка казала майорові дивні речі. Безнадійно махнувши рукою, вона скривилась, схлипнула раз-другий, по-дитячому ображено відставивши тонку нижню губу, а вже потім заплакала скупими і, як здалося Ганнусі, злими сльозами. Але в тому плачі було стільки відчаю, стільки невимовного горя, що Ганнусі аж серце кров’ю облилось і, зваживши якусь мить, вона підійшла до незнайомки та обережно взяла її за руку.

— Він… майор вас чимось образив? — запитала вона, зазираючи у великі сірі очі, сповнені болю.

Дівчина хитнула русявою головою.

— Образив? — перепитала вона, й очі її раптово спалахнули таким холодом стримуваної ненависті, що Ганнуся аж відсахнулась. — Шкода, що людей проклинати не можна — гріх, а то б я так його закляла, хоч душу б відвела.

Ганнусі зробилось недобре.

— Що… що ж він вам зробив?

— Все! — коротко кинула незнайомка, розмазуючи по щоках сльози брудними худими руками. — Він заарештував мого татка, найкращого татка на світі, безмежно добру, лагідну й, що там казати, святу людину. І тільки за те, що той навертає людей до Господа, вчить їх добру. — Вона шморгнула та вп’яла свої великі сірі очі в розгублене лице Ганнусі. — А хіба це злочин, хіба в цьому є щось погане, щоб вважати людину ворогом народу?

Ганнуся заблимала, а потім захитала головою.

— Ні, я гадаю, що ні, — невпевнено відповіла вона.

— Ось і я так вважаю, — хитнула головою незнайомка, — та оцей звір, що зветься майором Солодовим, хіба ж він може то зрозуміти? А я так сподівалась, що він зрозуміє, йшла сюди, підганяючи себе цією надією. Думала, що в ньому людина не до кінця померла під каменюкою цього клятого комунізму, бо бачила вчора, як татка забирали, щось схоже на співчуття в його очах. Та то мені просто здалось. Він не захотів мене зрозуміти, не пожалів ані моєї хворої мами, ані нас, сімох дітей нашого батечка. — Вона гірко, зовсім по-старечому зітхнула, знов поглянула на Ганнусю й махнула головою. — Дякую вам, що хоч ви виявили сердечність, шкода тільки, що ви не майор Солодов. Та мені вже час. Прощавайте!

Вона дружньо, несподівано тепло посміхнулась й, стрімко зірвавшись з місця, хутко потягнула геть з їхнього двору, трішки незграбно переставляючи довгі, тоненькі свої ніжки в грубих, явно завеликих для неї черевиках. Ганнуся, застигнувши, мов прикипівши до одного місця, дивилась услід стрімкій, одягненій в стареньку сіру кофтину та чорну спідницю постаті, в котрій було щось таке жалісне, що аж серце розривало. І раптом, несподівано для самої себе, коли висока постать вже майже зникла за кущем шипшини, що ріс біля сусіднього двору, вона голосно та дзвінко вигукнула:

— Дівчино! Заждіть хвилинку!

Вузька, трішки сутула спина напружилась, а потім дівчина й зовсім зупинилась, спочатку уповільнивши свою стрімку ходу. Обернулась, здивовано та запитливо дивлячись на Ганнусю, яка мало не бігла до неї.

— Я… я можу допомогти вам, — на одному подиху видихнула Ганнуся, зупиняючись біля незнайомки. Вона й справді могла допомогти, бо знала Солодова таким, яким його не знала оця дівчина.

В сірих очах промайнули подив та недовіра.

— Допомогти? Як?

Ганнуся всміхнулась.

— Я можу спробувати вмовити Дмитра Михайловича. Повірте мені, він не такий вже й звір, яким ви його собі уявили…

Сірі очі, підозріло прижмурившись, вмить зробились колючими, сердитими, а голос задзвенів, мов розбитий кришталь, коли вона коротко кинула:

— А ви хто? Його коханка?

Ганнуся, продовжуючи посміхатись, аж відчахнулась, відчуваючи, як ця недоречна посмішка в’яне на вустах.

— Ні, що ви? — заперечила вона, червоніючи лицем, мов маків цвіт, від цих слів. — Я йому просто знайома, сусідка.