— Я думаю завтра листом викликати твого батька.

Ганнуся звела на нього втомлений погляд.

— Робіть, як знаєте.

Дядько Данило прокашлявся, пом’явся ще поряд, а потім, несподівано взявши за руку, здивував своїм питанням.

— Ганю, я роблю так з поваги до твого батька, але я можу ніякого листа й не писати, якщо ти не хочеш. Скажи, ти й справді кохаєш цього Гребенка? Якщо так, то я зможу промовчати про його появу та не руйнувати твого щастя.

— Чому? — тільки й могла, що прошепотіла здивована Ганнуся, ледь чутно серед звуків лунаючої музики. І знову побачила на його лиці той мрійливий та трішки сумний вираз, що й на початку вечора, коли він згадав про її маму, а тітка Глашка впустила тарілку з канапками.

Дядько Данило важко зітхнув.

— Чому? — повторив він, й очі його сковзнули по сумному, невеселому обличчі Ганнусі, а потім поглянули туди, де зі Звольською стояла його дружина, яка старанно вдавала, що не помічає відвертого танцю доньки з якимсь агрономом.

— Скажу я тобі, Ганю, відверто, що на серці в мене. Одружився я з Глашкою своєю рано, ще геть зеленим парубком. Одружився без особливого кохання, просто молодим був, якоюсь мірою ще дурним, розпустив руки трішки, ласий до незнайомого жіночого тіла, а мати в неї, покійна тітка Палажка, баба була така галаслива. Узріла нас та такий ґвалт учинила, що батько мене, мов те паскудне кошеня, за шкірку потягнув під вівтар з Глашкою. Та я особливо не пручався, дівкою вона тоді була ще досить гарною, й то вже потім я скуштував отрути її кепського характеру. Але куди подінешся, час йшов, народились діти. Ну, попарубкував я коротко, то й що з того? Не все ж життя й парубкувати. А потім Микита побрався з твоєю мамою, Ганю. І чи повіриш, скільки разів бачив її й дитиною, й дівчинкою вже досить дорослою, та як побачив на весіллі, мене мов той грім накрив. Закохався я, що пропав. Та що з того мого кохання? Я одружений, з трьома дітьми, вона заміжня за моїм братом. Я й боровся з тим своїм почуттям, Ганю, та все марно. Зізнався їй, був ладен все покинути заради неї, та вона Микиту залишати відмовилась, мене з родини не забрала — гріх, сказала, як відрізала, але й сама кохала, я по очах бачив, що кохала, хоч і мовчали її вуста. А Глашка, як провідала, то й витягнула мене до міста, подалі від Слави. Та відстань виявилась безсилою перед тим почуттям, що полонило моє серце майже двадцять років тому. Нічого, Ганю, не забулось, все живе ось тут. — Дядько Данило вдарив себе в білу сорочку туди, де билось його серце, і замовк, замислено вдивляючись у суцільну темряву за вікном.

Ганнуся теж мовчала, не знаючи, що сказати, й почуваючи себе дещо ніяково від такої дядькової відвертості. Тепер вона знала, чому тітка Глашка так ненавиділа їх із мамою. Зрозумілою стала ота печаль, що досить часто затьмарювала ясні мамині очі. Невже вона й справді весь цей час кохала дядька Данила, а з батьком жила тому, що боялась згрішити, розбити чужу родину й порушити обітницю, котру давала перед вівтарем? А ще й дорікала їй, що вона нічого не розуміє, тоді як мама все розуміла, більше ніж будь-хто. Ганнуся навіть про таке й подумати не могла.

— Ти, можливо, мене почнеш засуджувати, — продовжив дядько, — і будеш мати рацію.

Ганнуся заперечно захитала головою.

— Ні, я вас не засуджую.

Дядько Данило слабко посміхнувся.

— Дякую. Я все це розповів для того, щоб ти знала, що я розумію тебе, розумію те, чого не хоче зрозуміти Микита.

Ганнуся стрепенулась.

— Скажіть, а батько знає про… — швидко запитала вона й невпевнено змовкнула, зніяковівши.

Дядько хитнув головою.

— Ні, не знає, хоча певне я сказати не можу. Глашка он сама здогадалась, а Микита завжди потайним був, може, про що й здогадується, а тільки ж мовчить. — Він помовчав, а потім вже рішуче запитав: — То скажи мені, Ганю, чи кохаєш ти оцього агронома?

Ганнуся підвела на нього очі, а потім поглянула на Павла, який тепер танцював з поважною Фросиною Дмитрівною. Можливо, ще кілька б днів тому вона й відповіла ствердно, але зараз, зараз вона відказала, як відрізала.

— Ні, я не кохаю його. Але прошу вас, не пишіть нічого батькові, я сама розберусь з ним. Але за вашу доброту я вам дуже вдячна.

Дядько Данило усміхнувся, а потім відійшов до гостей. Через деякий час деякі з них почали збиратись додому. І поки вони повільно підтягувались до дверей, до Ганнусі підсів Гребенко. Сяйнувши вдоволеною усмішкою та обдавши міцним запахом спиртного, він по-господарськи взяв її мляву руку й поцілував, наче й не зауважив ані байдужості, ані холодності.

— Гарні в тебе, Ганю, родичі, — промовив він, цьомкаючи руку вологими, гарячими та м’якими вустами. — Даруся навіть дозволила мені переночувати у вас сьогодні, аби не плентатись хто знає куди до того Семена в темряві.

Ганнуся напружилась.

— Ви самі напросились?

Павло хитнув головою.

— Та ні, — вдоволено відповів він, — вона сама запропонувала, от добра дівка, така вже приємна та гостинна, а що вже красуня яка.

Ганнуся роздратовано висмикнула в нього руку.

— Було б краще, аби ви таки пішли ночувати до того свого Семена, — відказала вона, гордовито випростуючись та кидаючи на Павла невдоволений погляд. Від нього нестерпно тхнуло горілкою та духами Дарини, солодко та нудотно.

Гребенко просяяв п’яною усмішкою.

— Ревнуєш? — ледь чутно та хрипко прошепотів він, знов наближаючи до неї свого вологого та слинявого рота, муторно обдаючи смердючим духом горілки. — Це приємно, ой, Ганю, як це приємно. А я теж ревную тебе до того хмиря вилощеного. Добре, що він рано пішов, а то не втримався б я, морду б так відходив, аби не чіпав чужих дівчат. А ти ж моя, Ганю, моя навіки, а я, віриш, свого нікому не віддам. — Він схилився до неї надто близько, відверто обшарюючи поглядом, та гаряче зашепотів на вухо. — Не замикайся сьогодні, я прийду, як усі полягають, ти чуєш, Ганю?

Вона швидко поглянула на нього, зовсім поряд побачивши розвезене, палаюче захмелілим рум’янцем лице, скляні очі, й не відчула нічого, окрім легкої огиди. Тому твердо відповіла:

— Ні!

— Ганю, ти що, це ж така нагода, ми ж і так належимо одне одному, то чого б нам не з’єднатись…

— Я сказала, що ні, — перебила його Ганнуся з натиском у голосі й підвелась, аби йти геть, але Павло не пустив її, поклавши на підлокітник свою важку руку та просвердливши недобрим поглядом.

— Для того душогубця себе бережеш? — похмуро запитав він, і щось таке промайнуло в його очах, від чого Ганнусі враз зробилось не по собі, навіть страшно.

— Ні для кого я себе не бережу, — заперечила вона, відхиляючись від нього якомога далі. — Це ж дім мого дядька, а ви, мало того, що вдерлись сюди, назвавшись моїм нареченим, та ще й пропонуєте мені таке? Як ви можете, ви одружений чоловік. Чи ви про Галину забули?

Павло роздратовано смикнув підборіддям.

— З тобою забудеш, — пробурмотів він, знову нахиляючись до неї. — Сказано ж тобі було, що я вже покинув її, остогидла вона мені, гадюка повзуча, на все життя. То чого тобі ще треба, Ганю, чого ти носа вже вернеш від мене, мов чужа, мов не було нічого між нами.

— А що воно було між нами? — кинула Ганнуся, покрививши лице.

— Між нами було і є кохання, дурненьке дівча, — з кривою усмішкою відповів Гребенко, простягаючи руку, аби обійняти Ганнусю. У Пирогах це в нього виходило якось гарно та ніжно, але ось зараз, геть сп’янілий, він вхопив Ганнусю досить грубо, умить нагадавши про відверті обійми з Дариною.

— Заберіть від мене свої пазурі, — вигукнула вона розлючено й, несподівано відштовхнувши його від себе, вскочила на ноги. — Вам що, геть розум відібрало, чи що?

Павло кинув на неї важкий погляд.

— То он ти як, гониш мене, відштовхуєш? На отого ката око поклала? Ну, давай, стелись під нього, та як кине, то до мене можеш не приходити, мені чужі недоїдки не потрібні!

Його злі, ревниві слова важко падали в саму душу Ганнусі, в її серце, вбиваючи там останні залишки колишнього почуття. Як міг він так ображати її, навіть ревнуючи, як? Ганнуся того не розуміла. Образа клекотіла в ній, обпікаючи краї серця. Хотілось ударити його, крикнути, аби він забирався геть з її життя й ніколи більше не повертався. Але Ганнуся, уже розкривши рота, так нічого й не сказала, не встигла, бо за спиною пролунав сердитий голос дядини.

— Ганко, чого це ти стоїш руки в боки? Чи не бачила, що на кухні посуду вже під саму стелю?

Зиркнувши на Павла, що спокійнісінько розвалився у кріслі, Ганнуся мовчки розвернулась та вийшла на кухню. Лють, що її переповнювала, вимагала виходу, тому вона завзято накинулась на брудний посуд, не відчуваючи вже ні втоми, ні сонливості після цього, здавалось, зовсім нескінченного дня. А в душі так і клекотіла образа на несправедливі слова Гребенка.

Розходившись, Ганнуся від душі гримала посудом, не переймаючись особливо зі своєї галасливості й не звертаючи уваги на те, що миє посуд у сукні Дарини й на білий шовк летять брудні плями. Обізвавши Гребенка телепнем, вона ледь не розбила гарну білосніжну тарілку, але таки втримала її мокрими руками.

— Ти, що, зайвого вихилила чи сказилась уже геть? — пролунав раптом за спиною голос тітки Глашки, так непередбачувано, що Ганнуся аж підскочила, й добре, що не було в її руках нічого з посуду, а то неодмінно б розбила. — Ніч на дворі, люди спати лягають, а ти чого оце гримаєш?

Ганнуся поклала до шафи начищені виделки.

— Ви ж самі наказали посуд помити.

— Помити, — зашипіла дядина, — але ж не гримати ним на весь будинок.