— Увага, увага, — заплескала в долоні тітка Глашка, зупинившись біля Ганнусі. — Прошу всіх до столу на нашу скромну трапезу, прошу, влаштовуйтесь. Ганю, — звернулась вона до Ганнусі з удаваною ласкою, у той час як очі так її і пронизували, — ходімо, люба, допоможеш мені!

Ганнуся мовчки вийшла за дядьковою, чекаючи неминучого буркотіння, але та мовчала, можливо, берегла свою злість на потім, коли всі розійдуться.

— Ось, та неси обережно, — пробурмотіла вона, всунувши до рук Ганнусі велику гарну миску з голубцями. — Гусака я сама понесу, а то чи втримаєш.

Наступні декілька хвилин Ганнуся мандрувала з кухні до вітальні та назад, виставляючи на стіл різноманітні наїдки та час від часу ловлячи на собі погляди Солодова, який уже сидів поряд з поважним Макаром Семеновичем, що теж кинув погляд на Ганнусю, а потім на дядька Данила.

— То ваша небога, Яковичу?

Дядько Данило посміхнувся.

— Так, братова донька. Ганнуся.

Звольський хитнув головою.

— Красуня.

— Так. — У дядьковому погляді, кинутому на Ганнусю, промайнув мрійливий і трішки сумний вираз. — Уся в маму, така ж красуня.

Дзенькнуло, на стіл впало блюдечко з канапками, впущене тремтячими руками дядини. На білосніжну святкову скатертину, вишиту золотавими квіточками, нерівно впали рожеві шматочки ковбаси та темно-червоні кружальця м’ясистих помідорів. З хвилину тітка Глашка дивилась на них якимось зовсім нетямлячим поглядом, а потім сполохано заквоктала:

— Ой, вибачте, я така незграбна. Ви вже пробачайте мене, весь день така заклопотана, поки наготувала всього, й ще зараз руки тремтять.

Фросина Дмитрівна, не особливо гарна лицем дружина Звольського, посміхнулась.

— Не переймайтесь так, люба Глафіро Семенівно. Ми все розуміємо, самі ж господині й не раз тремтіли над стравами.

Тітка Глашка неприродно голосно зареготіла, але Ганнуся помітила, що в очах її зовсім не було веселості. І чому вона впустила блюдце, також помітила. Дядько Данило назвав її маму красунею, при цьому погляд у нього був такий, наче сумував та жалів за нею.

«Що за маячня?» — обірвала саму себе Ганнуся й примостилась на стільчик край столу, на той, який указала дядькова. Поряд з тим гуцулистим Миколою Федоровичем, який від такого сусідства увесь розквітнув, особливо усміхнувшись Ганнусі. Вона неуважно посміхнулась у відповідь, отримавши похмуро-злий погляд Дарини, яку мати наполегливо всадовила біля Солодова, плекаючи надію звести їх разом. Даремно. Дарина не зводила ревнивого погляду з Миколи та Ганнусі, майже не спілкуючись зі своїм сусідом, а її сусід… Він час від часу кидав на Ганнусю погляди, у яких важко було щось прочитати чи зрозуміти. А от Ганнусин сусіда базікав майже без перепочинку, встигаючи підкладати на її тарілку найгарніші та найсоковитіші шматочки та немов між справою стискаючи її маленьку ручку своїми довгими, засмаглими пальцями. За короткий час вона дізналась, що звуть його Микола Федорович Прокопенко, родом зі Львова, а в Кременчуці тільки рік, приїхав за рекомендацією дядька, полковника НКВС, і встиг себе добре проявити.

Ганнуся ввічливо посміхалась та слухала те, що їй було зовсім не цікаво. Ну навіщо їй щось знати про цього Прокопенка? Вона слухала тости на честь дядька, пила смачне солодке вино й чекала, аби скоріше все це закінчилось. Прокопенко продовжував щось бубніти, але Ганнуся не дослухалась, почуваючись не зовсім гарно під недобрим поглядом Дарини, яка ревниво спостерігала за кожним рухом Прокопенка, що, мов дратуючи її, час від часу то схилявся до Ганнусі зовсім близенько, то погладжував її руку, яку вона потім почала ховати під стіл, аби тільки уникнути оцих дотиків, зовсім непотрібних. Та ще Солодов усе більше похмурнів лицем, кидаючи на залицяння Прокопенка косі погляди.

— Вам не казали, Ганю, — шепотів Прокопенко, знов прихиляючись до Ганнусі та обдаючи її легким горілчаним подихом, — що за такі очі, як у вас, чоловіки ладні на все?

Ганнусі пригадався Павло, його палка та пристрасна мова біля річки, що збурила її спокій, і трохи різко вона відповіла:

— Казали.

— Така краса, як у вас, трапляється досить рідко, — вів своє Прокопенко, але Ганнуся його не слухала, поки не відчула, як чужа зухвала долоня торкається її коліна під столом. Вона кинула на нього погляд, але він тільки усміхнувся масно і сяйнув темними очима, нахабно стискаючи коліно. Ганнуся спохмурніла і рвучко підхопилась з місця, уловивши на собі уважний погляд майора.

— Принесу тістечка, — швидко сказала вона, побачивши здивований погляд дядини, й рушила вже до дверей, коли пролунав голос Дарини.

— Я допоможу.

Не встигла Ганнуся дійти до кухні, як Дарина вхопила її за руку, рвучко розвернула та, зблискуючи очима, мов справжня вовчиця, прошипіла:

— Облиш його!

— Ти про що?

Дарина негарно покривила губи.

— Дурненьку з себе вдаєш? Та не така ти вже дурненька та простенька, як то здається. Жениха приїхала шукати? Ну так і шукай, я тільки рада буду, а от тільки чужого не чіпай!

— Нікого я не чіпаю!

— За сліпу мене тримаєш? — визвірилась Дарина, стискаючи руку Ганнусі з такою силою, що в тієї від болю аж сльози виступили на очах. Вона смикнула руку, намагаючись вивільнитись, та куди там. Вища, набагато важча Дарина тримала її з такою силою, яку могла дати тільки злість. — Думаєш, не помітила я, як ти посміхалась йому та оченятами пострілювала. Всілась коло нього…

Ганнуся поморщилась.

— Нас твоя мати так посадовила.

— Рота закрий! — обірвала її Дарина, роздуваючи ніздрі. — І не виправдовуйся! Ще раз біля Миколи поряд сядеш, посміхнешся йому або поглянеш, я тебе зі світу зживу, таке влаштую, що пожалкуєш, що приїхала, ти зрозуміла?

Ганнуся мовчала, відчуваючи страшну втому від життя в цій родині, від Дарини цієї скаженої з її лапастим Прокопенком. І так хотіла додому, до мами, де на неї дивились би її лагідні очі, а не оці вовчі очиська сестри.

— Ти зрозуміла? — Дарина стисла ще сильніше, але Ганнуся, не видавши, наскільки їй боляче, тільки поглянула спокійно й прошепотіла:

— Зрозуміла.

— Гордійка проклятуща! — процідила Дарина з ненавистю та відпустила Ганнусю також різко, як і вхопила. Потім взяла зі столу миску з тістечками та всунула Ганнусі під носа. — На, неси, я зараз прийду.

Ганнуся мовчки взяла в неї тарілку та повернулась у велику кімнату, де гості вже майже закінчували святкову вечерю. Поставивши тістечка на стіл, вона відійшла до вікна, аби тільки опинитися подалі від того нахабного Прокопенка, який їй ні краплини не подобався, а викликав тільки незрозуміле та неприємне почуття тривоги. Він поглянув уважно-здивовано, але полишився сидіти на місці, тільки всміхнувся. Солодова щось заговорив Звольський, й Ганнуся раптом відчула розчарування через те, що його очі тепер не стежили за нею.

Залунав дзвоник, й Ганнуся відразу ж ринулась, аби відчинити, аби тільки втекти з цієї кімнати. Але з коридору пролунав голос Дарини.

— Я відчиню.

Ганнуся знову повернулась до вікна, кинувши погляд туди, де ще недавно бачила високу постать Гребенка. Але під каштанами вже нікого не було, і Ганнуся й зраділа з того, відчувши полегшення.

«Краще хай іде, нічого йому тут стирчати», — подумала вона та кинула мимохідь погляд на двері. І остовпіла. На порозі, тримаючи в руках плетений кошик з пиріжками, стояла вдоволена Дарина, а поряд з нею… поряд з нею стовбичила висока постать Гребенка. У руках він тримав три пишні криваво-червоні троянди і досить упевнено посміхався.

— А в нас ще один гість, — промуркотіла Дарина, примхливо усміхаючись. — Знайомтесь, агроном Павло Микитович Гребенко. — Вона помовчала, витримавши паузу та обвівши кімнату таким поглядом, що Ганнусі зробилось зле, а потім дзвінко додала: — Наречений нашої Ганни.

Ганнуся застигла, мов прикипіла до того місця вітальні, на якому стояла, відчуваючи, як гаряче червоніють щоки від уваги всього цього зібрання, уваги такої, від якої робилось ніяково й бажалось тільки одного — опинитись якомога далі, втекти, аби не бачити цих чужих людей, котрим вона була зовсім байдужа. Можливо, тільки одному серед них було не байдуже, але на нього Ганнуся боялась навіть поглянути. Вона вказала на Павла як на сусіда, а от зараз Дарина називає його нареченим, і, навіть не дивлячись, Ганнуся знала, що зараз його темні брови нахмуряться, а в темно-сірих очах сковзне розчарування. Золотий ланцюжок, одягнений його руками, враз зробився важким та пекучим, мов наказуючи Ганнусю за оману.

— Що ж ти, Ганю, не вітаєш нареченого?

Насмішкуватий, до країв сповнений отрути голос Дарини змусив Ганнусю здригнутися. Її погляд, мов налякане кошеня, заметушився по кімнаті, раптово наштовхнувшись на дядькові очі. І без слів зрозуміла вона, що він все знає, що батько тоді все йому про них з Павлом розповів. Але він мовчав увесь цей час, як мовчав і зараз, тільки спостерігав, як Дарина ледь не за руку волочить пізнього гостя за собою у вітальню.

— Проходьте, проходьте, Павле Микитовичу, не соромтеся, — воркотіла вона, підштовхуючи геть зніяковілого Павла до столу, до того стільця, на якому сиділа Ганнуся. — Наша Ганя щось засоромилась, та ви не звертайте уваги, пригощайтесь. У нас сьогодні таке свято, таткові іменини.

Павло заблимав світлими очима.

— Та я ж без подарунка.

Дарина весело реготнула.

— О, не переймайтесь, йому вже стільки надарували, що не на один рік вистачить. Та ви пригощайтесь, що ж ви? — втиснувшись між Прокопенком та Павлом, Дарина по-господарськи схилилась до столу, майже лягла на Павла, виловлюючи йому на тарілку зеленуваті кавалки голубців та наколюючи соковиті рештки гусака. А він сидів, мов деревину проковтнувши, невпевнено стискаючи три трояндові стовбурці пухкими, великими пальцями. І в якусь мить, коли Ганнуся вже була ладна від жалю до нього, такого зніяковілого серед цього поважного зібрання, кинутись підтримувати його, забрати в нього ті нещасні троянди, він поглянув на Дарину. Ні, не поглянув, а скосив очі, у коротку мить вхопивши жадібним поглядом її гладеньку шийку та повні високі груди, охоплені сукнею. Ганнуся, що вже зробила було крок до нього, застигла, відчувши, як неприємно стисло серце. Скільки похітливої снаги було в тому погляді, скільки голоду… Так бувало дивились пирогівські молодики на сумнозвісну та пишногруду Варку Войську, коли та, гордо виступаючи, йшла селом, зваблюючи чоловіків своїм пишним тілом.