Микола Федорович посміхнувся Ганнусі.

— О, та я саме такі розмови й полюбляю та запевняю вас, що вони жодним чином не применшують чарівності вашої сестрички, радше навпаки. Ця невинність, ці надзвичайні очі ще більше притягують до себе своєю простотою.

Ганнуся була ладна провалитись скрізь землю, з жахом спостерігаючи, як змінюється вираз Дарининого обличчя. Ну якого дідька цей язикатий Федорович розспівався на її, Ганнусі, честь? Чи не помічає він, чи що, чарівних поглядів закоханої в нього Дарини?

Дарина вичавила з себе щось на зразок усмішки.

— А я й не знала, що вас так приваблює простота, — простягнула вона, рішуче підхоплюючи його під руку. — Але зараз на вас чекає татко.

— Звісно, звісно.

Обдарувавши Ганнусю посмішкою та довгим поглядом, виразність якого так і сяяла невимовною обіцянкою чогось невідомого, Микола Федорович дозволив Дарині потягнути себе у велику кімнату. Скривившись від того занадто відвертого погляду, Ганнуся вже хотіла піти, коли навпроти повільно відчинились важкі дерев’яні двері темно-коричневого кольору. Серце підстрибнуло доверху, аби потім вже повільно скотитись вниз, тілом пройшлось тремтіння… Вона, зачаївши подих, чекала, коли у тих дверях з’явиться високий та ставний майор Солодов.

Нарешті двері відчинились повністю, і спочатку на порозі з’явилась невеличка на зріст, охайно одягнена у вишневу сукню літня жінка, з привітним обличчям, на якому по-особливому світились гострим розумом допитливі й уважні карі очі. Ганнуся знала, що це тітка майора, Ганна Гаврилівна, навіть уже зустрічалась з нею. Вона завжди приязно віталась, посміхаючись світло та щиро, зовсім не так, як тітка Глашка.

А потім з’явився він. Стрімко вийшов слідком за своєю тітонькою, самою появою зробивши тісно в грудях Ганнусі. Замість форми він був одягнений у чорні, добре випрасувані штани та буро-зелену сорочку з короткими рукавами. Його погляд, сковзнувши коридорчиком, майже відразу віднайшов її завмерлу біля дверей постать. І Ганнуся зачаїла подих, побачивши, як погляд той охоплює її всю, мов поглинаючи в себе та запалюючись зсередини особливим, сяючим світлом.

— Доброго вечора, — пролунав його оксамитовий голос, мов огортаючи Ганнусю. Погляд сковзнув по її сукні, густому волоссю, зібраному в пишний хвіст. Очі його знову повернулись до її очей, і Ганнуся з внутрішнім тремтінням помітила, як схвально вони сяйнули з-під завіси темних вій. — Ви надзвичайно виглядаєте сьогодні, Аню.

«Аня». Таке незвичне звертання, в його вустах воно пролунало по-особливому, з ледь помітною ніжністю, воно торкнулось Ганнусиного серця, змусивши його болісно та водночас солодко защеміти.

— Дякую, — прошепотіла вона, невпевнено посміхаючись. Надто схвильована, зосереджена на Дмитрові, вона не помітила гострого та уважного погляду, котрим Ганна Гаврилівна поглянула спочатку на неї, а потім на свого небожа, не помітила й легкої вдоволеної посмішки, що торкнулась блідих вуст цієї літньої жінки. А потім тільки пробурмотіла, мов отямившись зі сну та зрозумівши, що загороджує їм дорогу. — Проходьте, будь ласка!

Ганна Гаврилівна, м’яко всміхнувшись, пройшла до квартири, а от Дмитро, порівнявшись з Ганнусею, зупинився поряд настільки близько, що його сильна, ледь помітно засмагла рука торкнулась Ганнусі, викликаючи несподівану слабкість. Деякий час він просто стояв, ледь торкаючись та вдивляючись у неї своїми загадковими очима. Він не хапав її, на відміну від Гребенка, в міцні обійми, не заціловував пристрасно до болю, але все одно вона відчувала, як земля гойдається навколо неї, а сама вона робиться такою слабкою, що ще якась коротка хвилька й просто впаде в його обійми. Що за сила прихована в цих очах, що вона робиться перед нею такою слабкою. Вона геть забула в ці хвилини й про дядькове свято, і про те, що зовсім поряд сміються й перемовляються люди, забула про все, окрім нього.

— Аню, — порушив його голос таку затишну тишу між ними, — вам не здається, що до вашої чудової сукні все ж дечого не вистачає, га?

Ганнуся зніяковіла.

— Я… я навіть не знаю.

Дмитро всміхнувся.

— А от мені здається, що їй все ж не вистачає ось цієї невеличкої дрібнички. — Його долоня пірнула до кишені, а коли він повільно витягнув її назад, щось заблищало між пальцями. — Дозвольте, Аню, подарувати вам ось це. На знак нашої дружби.

Ганнуся, вдивившись, побачила в його руці тоненький жовтуватий ланцюжок — невже золото? — та на ньому дивну блакитну квітку з прозорого каменю. Дівчина аж відсахнулась від майора, боляче забившись спиною об стіну, і заперечно захитала головою.

— Ні, що ви, я не можу.

Гладке чоло Дмитра спохмурніло.

— Чому, Аню?

— Воно занадто коштовне.

На губах Солодова промайнула коротка, але сповнена такої ніжності усмішка. Він несподівано торкнувся обличчя Ганнусі, а вона у відповідь затремтіла усім тілом, ледь зачувши його шепіт.

— Повірте мені, Аню, коштовнішим за радість та світло ваших очей нічого не може бути. Ви дозволите?

Вона не заперечувала, зачарована його близькістю, коли він схилився над нею, овіюючи слабким запахом одеколону та ще чогось, незнайомого та притаманного саме йому, й відчула, як прохолодний ланцюжок торкнувся її почервонілої від хвилювання шиї, а блакитно-прозора квітка затишно лягла поверх білого шовку сукні.

Дмитро зазирнув у вологі очі Ганнусі.

— Вам подобається?

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Так, дуже. Зроду ще не бачила такої краси, — прошепотіла, сяючи радісним та вдячним поглядом. Ще ніколи не отримувала вона таких подарунків, навіть на день народження мама дарувала дешеве намисто, а батько взагалі не полюбляв викидати гроші на зайві та непотрібні, за його розумінням, дівочі витребеньки. Та й ні в кого на селі не було таких розкошів, хіба що в тітки Уляни Верховської, дружини селищного голови. Сама ж Ганнуся навіть і не мріяла про таке, а тут… — Я не знаю навіть, як зможу вам віддячити…

Дмитро захитав головою.

— Подарунки дають не задля вдячності, а щоб зробити приємне. Але якщо хочете мені віддячити, то всміхайтесь частіше, посмішка вам так пасує.

Ганнуся невпевнено посміхнулась. Знав би він, що ще зовсім нещодавно була вона першою реготухою, першою пустункою на селі, безтурботно проживаючи кожен день свого життя, радіючи з простих речей, таких як веселка над Сухим Кагамликом чи то десяток жовтих каченят, знайдених вранці біля качки. Але болісне тяжіння до Гребенка, а вже потім переїзд до міста, здавалось, назавжди позбавили її здатності безтурботно та весело сміятися.

На східцях внизу почулись голоси, й Дмитро, як то здалось Ганнусі, з невдоволенням відступився від неї. У ту ж хвилину в коридор величною ходою виплила дядина, поглянула на Ганнусю підозріло, але до Солодова улесливо посміхнулась та защебетала птахою.

— Дмитре Михайловичу, що ж ви в дверях стоїте? Ганко, ти чому людину на порозі тримаєш?

На Ганнусю мов холодом повіяло.

— Я…

— Вона мене не тримала, Глафіро Семенівно, — перебив її Солодов, й Ганнуся аж здригнулась, таким холодним та різким здався їй його завжди такий оксамитовий голос. — І я був би вам надзвичайно вдячний, якби ви за моєї присутності поводились з небогою як із людиною, без цих грубощів.

Тітка Глашка, розтягнувши в посмішці свої тонкі губи, трішки зблідла та глянула на Дмитра так, наче той стратив розум.

— Але ж, Дмитре Михайловичу, вона… — почала вона, але Дмитро зупинив її владним рухом сильної долоні.

— Не треба, прошу вас, я вже все чув.

Глашка якось нервово посміхнулась.

— Ну, якщо ви наполягаєте…

— Наполягаю, — підтвердив Дмитро і, кинувши на Ганнусю теплий погляд, пройшов до великої кімнати, полишивши її наодинці з дядьковою, очі котрої вже й так палали недобрим, відьомським полум’ям. Вона вже й рота роззявила, аби, певне, знов вилити на Ганнусю цілу купу бруду, та, побачивши біля дверей вже немолоду подружню пару, застигла на якусь мить, а потім розтягнула свого тонкогубого рота в неймовірно широкій посмішці.

— Макаре Семеновичу, Фросино Дмитрівно, — видихнула вона, здавалось, ураз забувши і про Ганнусю, і про все на світі.


З появою високого, з помітною сивиною Макара Семеновича у великій кімнаті відразу ж зробилось якось напружено, і Ганнуся здогадалась, що це ніхто інший, як полковник Звольський, керівник дядька, керівник усього міського відділу НКВС. Не раз батько розповідав, скільки лиха завдали звичайним людям ці похмурі тіні під головуванням ось сивочолого дідуся із звичним, простуватим лицем та трішки стомленим поглядом водянисто-блакитних очей. Ганнуся, завжди зайнята чимось веселим та своїм, майже ніколи не звертала особливої уваги на батьківські слова, на його невдоволення новим місцем роботи дядька Данила. Все то було таким далеким: масові арешти, які знищували цілі родини, чуже горе й невідомі, ненависні для батька енкавеесники. Який стосунок усе це мало до її майже безтурботного життя простої сільської дівчини, звичайнісінької ланової, яка ніколи у своєму непомітному житті не зробиться ворогом народу та не потрапить до когорти тих нещасників. Та й хто такі вони, оті вороги народу, Ганнуся погано собі уявляла та й мало над цим замислювалась.

Але зараз ті далекі та незнайомі люди, від яких залежала доля не однієї людини, не однієї родини, ті, кого так не любив батько, опинились поряд з нею, більш того, рідний батьків брат, дядько, був одним з них. Після Звольських завітали ще декілька чоловік, хто сам, хто із супутницею. Вони невимушено спілкувались між собою, вели свої розмови, котрих Ганнуся не розуміла, й відчувала себе зовсім зайвою на цьому зібранні, чужою та непотрібною цим людям. Запхавшись у куток, вона мовчки спостерігала за людьми, з якими в неї не було нічого спільного, на відміну від тітки Глашки та Дарини, що так і пурхали поміж гостей, весело перемовляючись. Солодов стояв біля вікна, про щось дружньо розмовляючи зі Звольським, а до Ганнусі несподівано саме в цю хвилину дійшло, що він, такий доброзичливий, щирий з нею, навіть ніжний, який захистив її від нарікань дядини, теж належить до цих людей. Як таке можливо? Скільки ж крові на тих руках, котрі якусь хвилину тому так ніжно торкались її шиї, одягаючи золотий ланцюжок. Вона не спускала очей з його спокійного вродливого обличчя, ніби сподівалась розгледіти, побачити щось звірине, але бачила перед собою тільки високого стрункого чоловіка з широкими плечима та легкою усмішкою на вустах. А він, мов відчувши її пильний погляд, раптом поглянув на неї, повільно посміхнувшись. Ганнуся невпевнено посміхнулась у відповідь, відчуваючи себе якось ніяково через свої думки про нього.