Кинула, мов відрізала, тому що в коридорі з’явилась невдоволена, заспана Дарина і смачно потягнулась.

— Чого це ви зрання галасуєте? Мамо, ти ж знаєш, сьогодні такий день, я маю гарно виглядати. А як це можливо, коли я не висплюсь?

У дядини очі спалахнули ніжністю. Вона лагідно посміхнулась доньці, мов перед нею стояло малесеньке дівча, а не пишна та висока панночка з вередливо скривленими вустами.

— Вибач, любонько, то все Ганька, прижилась тут настільки, що вже заповзялася командувати.

— Треба-таки вмовити татка, аби відіслав її назад до тієї забурбелівки, — протягнула Дарина, кидаючи на Ганнусю невдоволений погляд.

Але та тільки посміхнулась.

— Зробіть ласку, умов, — майже весело відповіла вона, не бажаючи більше принижуватись, підхопила торбочку з хлібом і попростувала до кухні, спиною ж відчуваючи злі та ненависні погляди майже однакових сіро-зелених очей.

6

— Мамо, швидше можна? — галасливо вигукнула Дарина, стрибаючи по великій кімнаті в одному спідньому, що складалось із шовкового ліфчика та панталон, щедро пообшиваних тонесенькими смужками мережива. — Вже майже шоста, а ти ніяк мою сукню не допрасуєш.

Глашка зиркнула на Ганнусю.

— Я й так кваплюсь, люба. То якби Ганька моторніше рухалась. — Вона покривила носом. — Візьми, нагрій ще, тільки не будь гускою, швидше рухайся!

Ганнуся, взявши з тітчиних рук важку та незграбну праску й відчувши сильне бажання запустити тією праскою в її невдоволену пику, тільки промовчала. А потім вибігла на кухню, бо її підігнав нервовий крик вицяцькованої, як лялька, Дарки:

— Ганько, швидше, швидше рухайся!

Як не кортіло їй обернутися та порадити Дарині самій трішки пробігти, аби лишок струсити, та вона втрималась.

Після важкого дня біля плити якось і сваритись не хотілось. Та й впарилась вона добре. Напекла тістечок та пиріжків, запекла вгодованого гусака та двох качок, накрутила голубців та нарізала дивних зовсім маленьких скибок хліба з м’ясом та прозорою рожевою ковбасою з овочами та сиром, котрі тітка назвала незнайомим словом канапки. А Дарина майже весь день провела біля дзеркала, час від часу роздратовано покрикуючи на матір.

Бухнувши важку праску на плиту, Ганнуся перевела подих і кинула неуважний погляд у вікно. І здригнулась. У глибині двору, в затишку широкого каштана, вона побачила високу постать Гребенка. Він стояв, похнюпивши голову, і, певне, чекав на неї, але Ганнусю аж ніяк це не втішило.

— Ганько, ти там заснула?

Крик Дарини відірвав Ганнусю від вікна, й вона, вхопивши розпашілу праску, кинулась геть з кухні.

Ще декілька хвилин, і Дарина вся засяяла, вдягнувшись у неймовірно гарну сукню світло-зеленого кольору зі сріблястим відтінком, що так пасувала до її очей. Вона гордовито пройшлась кімнатою, поглядаючи на себе в дзеркало з усіх боків та всміхаючись від задоволення собою. Тітка Глашка зітхнула.

— Ой, доню, яка ж ти чарівна в мене, мов та квіточка, надивитись на тебе не можу. Напевне, й Дмитро Михайлович оніміє від зачарування тобою.

Дарина кинула на матір роздратований погляд.

— Мамо, ти знову?

— А чому б і ні? — заперечливо відгукнулась Глашка, мов не помічаючи Ганнусі, яка здригнулась при цих словах. — Марно ти крутиш носом, доню, Солодов з дуже поважної родини, у нього така міцна дружба, такий зв’язок із Звольським, у нього велике майбутнє, а то багато значить, та й красень він який.

— Мамо, ні.

— Дарусю! Але ж…

— Досить! — командирським тоном рубонула Дарина, і тітка Глашка слухняно замовкла, тільки похитала святково вбраною головою. Дарина ж повертілась ще хвильку перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням, а потім повернулась до Ганнусі. — А ти чого стовбичиш тут, мов засватана? Йди, переодягайся, скоро приїдуть перші гості, допоможеш зустрічати.

Ганнуся мовчки вийшла та пішла до своєї кімнати. Настрою бути присутньою на цьому зборищі незнайомих людей у неї не було ніякого. Але дядько наполягав, і вона не хотіла йому перечити. Дарина з матір’ю теж воліли б не допустити її, сільську простоту, до того високого товариства, але дядько навіть чути про це не хотів. Тому змушена була Дарина запозичити Ганнусі свою святкову сукню, аби не засоромитись перед тими поважними людьми, що мали завітати до них увечері. Сукня та здалась Ганнусі просто казковою, біла, мов сніг, вона пишною хмарою спускалась нижче колін, а на стані була перехоплена широким чорним пояском. Щоправда, трішки завелика, та то байдуже, головне — краса ж яка, а тканина! То ж набивний шовк, такий м’якенький та гладкий, що так і кортить до нього пригорнутись, насолодитись м’якістю.

Ганнуся пірнула в сукню, міцно затягнула пояс і крутнулась перед дзеркалом. Яка ж краса, он як м’яко тканина торкнулась ніг. Короткі рукавчики були трішки заширокі для неї, та й у плечах і грудях сукня була дещо широкуватою, втім, за її білосніжною красою того можна було й не помічати. Ганнуся якийсь час замилувалась своїм лицем, а потім смикнула себе за довгу, товсту косу. Не надто вона пасує до цієї сукні, а в порівнянні з пишною зачіскою Дарини й взагалі виглядає вбогою. По-сільському вбогою. Потягнувши стрічку, Ганнуся стрімко розпустила косу, й довге густе волосся вкрило її плечі темною завісою. Гарно, але ж так вона не вийде. По-перше, то незручно, а по-друге, дядину ще удар ухопить від такого зухвалого вигляду. Поморщившись, Ганнуся швидко зібрала волосся у довгий хвіст, що теж вийшло непогано.

Пролунав дзвінок, і вона, набравши в легені побільше повітря, стрімко вийшла з кімнати, аби не дратувати тітку.

— Проходьте, проходьте, прошу, Давиде Йосиповичу, — уже вуркотів у коридорі приязний та веселий голос дядини. — О, Тамаро Наумівно, ви, як завжди, надзвичайно гарно виглядаєте.

— Взаємно, Глафіро Семенівно.

— Та куди вже мені, завше заклопотаній, троє ж мужчин у домі, а то така морока, що вже не до себе.

Ганнуся тільки скривилась. Он якою вона може бути люб’язною з чужими, он як барвінком в’ється біля вже досить немолодого подружжя, он якою виглядає награно доброзичливою господаркою, що аж нудно робиться. Не встигла вона провести гостей до вітальні, як у двері знову подзвонили.

— Відчини, Ганю, — ввічливо попрохала тітка Глашка, сховавши на цей вечір свого роздвоєного, отруйного язика.

«Хоч би сніг не випав», — подумала про себе Ганнуся і попленталась відчиняти двері. На порозі перед нею стояв одинак, досить ще молодий чоловік, без дами, але з маленьким букетиком польових волошок у руках. Кашкет він тримав поряд з квітами, вдягнений же був у форму співробітника НКВС. Середнього зросту, смуглявий лицем, з чорним волоссям, досить привабливий, він дивився на Ганю здивованими темними, мов терен, очима. І поволі, по тому, як сковзав його погляд з її блакитних очей на юне, свіже лице, на темно-рожеві густа, той подив змінювався на суто чоловічий інтерес, а потім вже відверте захоплення.

— Вибачте, — нарешті промовив він, розтягуючи тонкі вуста в широкій посмішці. — Я, певне, помилився квартирою.

Ганнуся знизала плечима.

— Буває.

— Але ж, може, це все-таки квартира Кравецьких?

— Кравецьких.

Незнайомець тихо засміявся.

— Тоді не помилився, — промовив він, блискаючи білозубою усмішкою, — тільки що ж робить тут таке дивне створіння з чарівними оченятами?

— Живу.

— Он як? Яка ж приємна несподіванка, я просто вражений, — зізнався він, не зводячи з Ганнусі уважного погляду, потім він, певне, хотів ще щось сказати, та в коридор раптом вистрибнула Дарина, вся така сяюча, надзвичайно гарненька, мов та лялька, й відразу ж засяяла посмішкою до незнайомця.

— Миколо Федоровичу, — ясним дзвоником пролунав її голос, — так не годиться, а де ж полуниця, що ви мені обіцяли?

Чоловік знизав плечима.

— Не доїхала. Та ви не переймайтеся, люба Дарусенько Данилівно, для вас, моя зоре, я неодмінно її привезу, хай не сьогодні, тоді іншим разом.

Ганнуся з подивом спостерігала, як очі Дарини сяють, уп’явшись в обличчя цього Миколи Федоровича, з якою жадібністю вдивляється вона в нього… Ого, та наша вередлива та зніжена Даруся неначе закохалась, закохалась у цього чоловіка з дивною вимовою, чимось дуже схожою на швидку мову їхнього сільського гуцула Мишка Куліша. Закохалась у той час, коли мати нагледіла для неї вже іншого жениха — привабливого сусіда, майора Солодова, чиї темно-сірі очі так бентежили Ганнусю. Вона, почувши з вуст дядини про її наміри щодо майора, впіймала себе на тому, що почала по-новому дивитись на сестру, на красу її, котра могла б привабити Солодова. Чомусь сама думка про те, що зможе покохати він оцю випанькувану Дарину, тримати її ніжно за руку, як тримав саму Ганнусю вранці, вдивлятися в неї своїми очима пильно та наполегливо, викликала в Ганнусі бурхливий внутрішній спротив, неприйняття. Не хотілось їй зовсім того, аби Дарина зачаровувала майора та вабила його до себе… Нехай уже квіткує перед оцим гуцулистим молодиком, а майора не чіпає, тому що… Невже сама вона зачарувалась ним настільки, що почала ревнувати його до сестри?

— Познайомте нас, Дарусенько, — долинув до неї голос чорнявого Миколи Федоровича. — Це ваша родичка?

Дарина сковзнула по Ганнусі поглядом.

— Так. Батькова небога.

— О, теж Кравецька?

— Так, Ганкою кличуть, — невдоволено одізвалась Дарина, і Ганнусі здалось, що в очах її великих та ще хвилину тому таких щасливих, промайнуло щось недобре, ревниве. — Та ви на неї уваги надто не звертайте, два тижні як із села приїхала, тільки й уміє, що про буряки та про всяких свиней торохтіти.