Ганнуся перевела подих.

— Я загубила його, — ледь чутно пробурмотіла вона.

Дядина витріщила очі.

— І як ти могла його згубити? Клишолапа, чи що?

— До мене якийсь волоцюга вчепився, а я злякалась, — Ганнуся зі мстивою втіхою обізвала Гребенка волоцюгою.

Тітка Глашка негарно викривила рота.

— Волоцюга? Що ти вигадуєш? Як роззява, то так і скажи, а не вигадуй тут мені дурниць. А зараз хутко шукай хліб і назад, у нас роботи непочатий край…

Вона не встигла договорити, тому що двері сусідньої квартири повільно відчинились і перед Ганнусею виросла висока та похмура постать вже знайомого водія. Поважно привітавшись з тіткою Глашкою та блимнувши на Ганнусю похмурим оком, він поволі пішов вниз, а Ганнуся спіймала себе на тому, що застигла на місці, забувши про наказ тітки бігти наниз за хлібом, і з напруженням чекає, коли в дверях з’явиться висока постать майора. І справді, майже відразу він стрімко вийшов у коридор, тримаючи кашкет у руках. Ганнуся мов причарована вдивлялась у його обличчя під коротко стриженим русявим волоссям, що без кашкета виглядало значно молодшим та привабливішим. Але коли він поглянув на неї, якось враз засоромилась та опустила погляд на долівку.

— Доброго ранку, Дмитре Михайловичу, — зацвірінчала раптом тітка Глашка, й Ганнуся здивовано підвела очі. Таким улесливим голосом дядькова розмовляла тільки з улюбленою своєю Дарусею, навіть хлопці не завжди отримували від неї лагідні відгуки. — Чи добре з’їздили?

Майор хитнув головою.

— Так, добре. Дякую.

На тонких вустах дядькової розквітла посмішка.

— А Ганна Гаврилівна вже переживала, ви ж бо її знаєте, ви ж їй за рідну дитину, вона так вболіває за вас серцем. Ой, та вона, мабуть, не сказала вам, що у нас сьогодні буде маленька вечірка, день народження Яковича, тільки для найближчих друзів, ви ж його знаєте?

— Тьотя мені сказала.

— То добре. Приходьте неодмінно. Даруся обіцяла приготувати щось смачненьке, вона в нас така вже дотепниця… — Погляд тітки, прикутий увесь цей час до ставної постаті майора, сковзнув раптом у бік притихлої на східцях Ганнусі, й вона відразу нахмурилась, голос її миттєво втратив свою медову солодкість. — А ти чого тут стирчиш? Чого рота роззявила? Я тобі що наказала робити?

Ганнуся геть зніяковіла.

— Я… я… Вибачте, — вичавила вона з себе й кинулась донизу, відчуваючи на собі уважний погляд темно-сірих очей. А за нею лунав голос дядини.

— Вибачте вже мене, Дмитре Михайловичу, за різке слово, але це така придуркувата та лінива дівка, що інакше з нею й не можна, так і простоїть день, витріщивши свої зеньки.

Відповіді майора Ганнуся вже не почула. «А й не хочу я її чути», — вперто та похмуро сказала вона собі, штовхаючи важкі двері та вибігаючи в сонячний ранок. Водій спокійно палив біля автівки, Павла ж ніде не було видно, а її загублена торбина лежала біля лави, майоріючи червоним на сірому тлі землі. Ганнуся роздратовано вхопила її і пішла назад. Сльози, застигнувши непролитою вологою в очах, пекли зсередини, а горло здавлювало від образи. Ну чому дядькова її ненавидить, що вона зробила такого, що її ось так оббріхують?

Ковтаючи сльози, вона увійшла до під’їзду, у якому було так темно після сонця, і тихо зойкнула, натикнувшись на чиєсь тверде та тепле тіло. Але спершу, ніж вона встигла налякатись, її серце підказало, в чиї руки вона втрапила, оглушливо та схвильовано забившись у грудях. Теплі пальці обережно обхопили її руки, і дівчина ледь не зомліла від незвичного дотику майже чужої людини.

— Не треба ображатися на слова нерозумних людей, — нарешті пролунав його спокійний та красивий голос. Перед її очима нарешті розвиднилось настільки, що вона могла побачити перед собою його лице та пильний погляд темно-сірих очей, котрі були зовсім поруч і котрі хвилювали навіть супроти її волі. — Запевняю вас, що Глафіра Семенівна глибоко помиляється.

Ганнуся здивовано закліпала.

— З чого ви взяли, що я образилась?

Майор посміхнувся.

— У вас очі ображеної дитини, яка тримається щосили, аби не заплакати, і яку так кортить захистити.

Ганнуся відсахнулась від нього.

— Не треба мене захищати, — кинула вона, відчуваючи, як прокидається приспана було гордість. — Вибачте, на мене тітка зачекалась.

Вона відійшла вбік, аби оминути його застиглу постать, але він знову вхопив її за руку, й руки його торкнулись ніжно, без грубості, з якою тримав її ревнивий Гребенко, так ніжно, що Ганнуся затремтіла усім тілом.

— Аню, — почувся його оксамитовий голос, що кликав її так незвично — «Аню». — Я не вірю її словам.

— Вельми вдячна.

— Її слова несправедливі, й мене дивує її упередженість, але ви не повинні так перейматись, краще взагалі не звертайте уваги на ті образи. — Він помовчав, продовжуючи тримати Ганнусю за руку й уважно та напружено вдивлятися в лице. Вона теж мовчала, не маючи сили висмикнути у нього руку та втекти геть, бо відчувала міць, що хвилями надходила від нього, наче він ділився нею з Ганнусею, аби заспокоїти. Заспокоїти без слів, ось так ніжно тримаючи її за руку та зазираючи в очі поглядом, від якого застигав час навколо них, уповільнюючи свій шалений біг, і від якого самій Ганнусі вже не хотілось думати про щось, окрім цієї хвилини. Хто він, чому має над нею таку силу, що здатна витиснути з думок усе, навіть Павла, за яким вона так упадала в Пирогах? — Аню, а ви потанцюєте зі мною ввечері?

Його несподіване запитання мов розсіяло ту дивну мить, що зчарувала їх удвох, й Ганнуся наче отямилась зі сну.

— Я не вмію танцювати ваших танців, — можливо, занадто різко відповіла вона, але Дмитро тільки всміхнувся.

— Я навчу.

— Краще не треба, товаришу майоре.

— Мене взагалі-то Дмитром кличуть, — простягнув Солодов, а потім якось раптово, що Ганнуся аж здригнулась, швидко запитав: — А скажіть мені, Аню, хто вам отой чоловік, з яким ви стояли внизу?

Ганнуся кинула на нього пильний погляд. Невже він теж ревнує? Та тільки лице у нього було спокійним, можливо трішки напруженим, але не таким страшним, як у Павла. І їй зробилось чомусь приємно.

— Ніхто, — сказала вона правду. Бо, й справді, ким для неї був Гребенко? Ані нареченим, ані чоловіком, ані коханцем, як то припустив батько. Він просто сусіда, до якого її так притягнуло. — Просто сусід, — додала вона, зовсім не помічаючи в напівтемряві під’їзду, як у виразних очах Солодова відобразилась недовіра до її слів. Та він нічого більше не сказав на те, просто мовчки тримав її за руку, мов зовсім забувши про те, що має відпустити й іти у своїх справах, а не стояти зовсім поруч в оглушливій тиші та пильно вдивлятися в очі, забувши про все на світі. І Ганнуся теж, геть зчарована цим його поглядом, легеньким, ніжним дотиком, зовсім позабула, що нагорі на неї чекає тітка Глашка, що треба поспішати, щоб знову не зачути від неї цілої купи несправедливих, образливих слів. Серце, мов та впіймана птаха, калатало десь у глибині єства, бурхливо реагуючи на близькість цього чоловіка, ще кілька днів тому зовсім незнайомого. І що ж таке є в ньому, від чого вона поводиться так дивакувато, утрачаючи спокій? Ганнуся не знала, не знала нічого, окрім того, що була згодна стояти вічність, просто потопаючи у його очах та відчуваючи ніжний дотик рук.

Десь нагорі грюкнули двері, різкий звук безжально розірвав тишу, і Ганнуся, отямившись, підвела на Дмитра налякані очі.

— Мене ж тітка чекає, — пробурмотіла вона й, вихопивши з теплої чоловічої долоні свою руку, полохливою пташкою кинулась до східців, зачувши тільки за спиною його слова.

— До вечора.

— Ну, — зневажливо процідила скрізь зуби дядькова, як тільки Ганнуся з’явилась у квартирі. — І де тебе цього разу носило? Знов волоцюга приклепався?

Образа та злість, які важкою каменюкою давили серце Ганнусі протягом усього цього часу, раптом спалахнули всередині з такою силою, що вона не встигла й отямитись, як процідила у відповідь.

— А вам що до того? Де ходила, там ходила, я вам не служниця, щоб звітувати за кожен крок.

Дядина, вирячивши свої сіро-зелені очиська, роззявила рота, мовчки хапаючи повітря, наче викинута на берег рибина. Потім видихнула:

— Та як ти… як у тебе язик звернувся, ти, тварюко, так зі мною розмовляти в моєму ж домі?

Ганнуся сяйнула очима.

— Це дім мого дядька також.

— Закрий рота. — Важка, пухка та випещена долонь дядини товстою зміюкою звелася доверху та боляче луснула Ганнусю по щоці. — Сидиш на моїй шиї, на моїх харчах та ще й рота до мене розтуляти? Що, випестила мамуся, а треба було батога брати та колотити, аби не росла такою спесивою.

— А що ж ви своєї Дарини не били? — кинула Ганнуся, не зводячи з тітки важкого погляду, бо не боялась цієї жирної злобниці, не такої вдачі була.

— А ти Дарусі не чіпай! Вона в мене янголятко, а не дівчинка, була такою й залишиться, тобі до неї далеко, як куцому до зайця, бісова кров, очі б мої тебе не бачили!

— Скажіть, тітко, за що ви так мене не полюбляєте? — раптом запитала Ганнуся. Вона й справді не могла уявити, чим же була викликана ця тітчина ненависть, ця зневага. Бо змалку нічого поганого дядьковій не зробила, ніколи слова поганого не сказала. Але вона чомусь відверто не полюбляла їх з мамою, тільки до батька ставилась ще більш-менш.

Глашка кинула на неї такий погляд, що Ганнусі зробилося аж млосно. Було в тому погляді щось таке схоже з поглядами Павлової Галини, така ж образа та люта, непримиренна ненависть.

— То в матері своєї запитаєш.