— Зранку ще пішов, але має скоро повернутись. Проходьте до кімнати.

Ганнуся, не промовивши ані словечка, скинула свої старенькі та стоптані черевики, задивившись на гарненькі білі босоніжки, що стояли біля стіни, пройшла у велику кімнату, простору та світлу, в порівнянні з якою хатинка їхня виглядала геть убогою.

— Сідайте, я вам зараз чаю заварю, — запросила Глашка, правда, привітності в її голосі не додалось ані на краплину.

Батько присів на стільчик.

— А де ж це діти?

Лице дядини пом’якшало.

— Хлопці ще з рання подались на курси, горе мені з ними — просто марять тими машинами, а Даруся ще спить.

Жінка повільно вийшла з кімнати, полишивши Ганнусю з батьком у напруженому мовчанні, яке панувало вже між ними, стояло стіною відчуження, густо замішане на дівочій образі. Ганнуся роздивлялась кімнату, котра зазнала значних змін. На вікнах з’явились нові, темно-червоного кольору важкі штори з оксамиту, гарний дерев’яний стіл посеред кімнати із стільчиками, обтягнутими таким же оксамитом, як і штори, та велика шафа, у котрій білів новий посуд.

Ганнуся зітхнула. З розмов батька з мамою вона знала: батько не схвалював того, що дядько Данило декілька років тому перейшов з тютюнової фабрики, де працював водієм, до міського відділку НКВС, де прижився досить непогано. А головне — розбагатів. Вони продали невеличкий будинок, що залишився від родича Глашки, а через деякий час Данило отримав непогану велику квартиру в цьому будинку, у само́му центрі міста, недалеко від Дніпра. Тітка Глашка ніде ж не працювала, повністю присвятивши себе вихованню дітей — хлопців-близнюків Якова та Миколи й улюблениці Дарини, Дарусі.

Згадавши про сестру, Ганнуся покрутила носиком. На декілька місяців старша, білява, схожа на матір, але значно вродливіша, Дарина з самого дитинства, рідко, на вихідні дні, навідуючись до Пирогів, незлюбила Ганнусі. Поважно розповідаючи про місто, вона кепкувала над простотою Ганнусі, її стареньким, залатаним одягом, навіть над її веселою вдачею. Згодом вона перестала до них приїжджати, з чого Ганнуся тільки раділа. Те, що вони не бачились уже два роки, тепла в почуття до Дарини не додавало. Та й Дарина, подорослішавши, насміхалась ще більше, ще жорстокіше, але вже інакше, ніж у дитинстві.

У дверях з’явилась тітка Глашка з двома малесенькими кухлями з простого заліза, з мисочкою рум’яних пиріжків. Підібгавши губи, вона налила їм ріденького чаю, в кожний кухоль поклала трішки цукру та всілась у велике крісло біля стіни, без особливого зацікавлення розпитуючи батька, як там справи в Пирогах. І поки батько доволі повільно розповідав їй про село та ще щось, старанно обходячи те, що трапилось у їхній родині, Ганнуся, посьорбуючи чай та відщипуючи пишного пиріжка, відверто нудьгувала. І щораз сильніше бажала, аби батько забрав її додому, не полишав тут, у цих незвичних, розкішних навіть, але чужих стінах…

— Мамо, кави звари, — почувся з коридору тонкий, досить високий голос, й Ганнуся, зачувши його, вмить напружилась. — І що за бубніння в нас із самого ранку, зовсім спати неможливо.

Глашка кинула на Микиту докірливий погляд, а потім надзвичайно хутко для огрядного тіла підхопилась із крісла, вмить просяявши усмішкою.

— Зараз, зараз, Дарусенько, хвилиночку, — ласкавим, співучим голосом відгукнулася вона, великими кроками наближаючись до порогу, на якому вже з’явилась струнка Дарина в довгій сорочці білого кольору та з розпущеним білявим волоссям. — А бубонить то твій дядько, ти ж знаєш цих людей.

Ці останні її слова неприємно різонули Ганнусю в саме́ серце. То вони для них ті люди, а які ті люди?

Дарина скривилась так, мов скуштувала кислиці, та повагом ввійшла до кімнати. Материні сіро-зелені очі були прикуті до Ганнусі, яка так і застигла на тому клятому стільчику з недоїденим пиріжком, котрий чомусь примушував її відчувати приниження, ніяковість перед цією стрункою білявою красунею, що доводилась їй сестрою. Пильно обстеживши лице родички, погляд Дарини сковзнув на стареньку та просту сукню, зачепився за руки, зауваживши під коротенькими нігтями чорні смужки від землі, на якій Ганнуся працювала майже увесь час. І вже знайома насмішка відобразилась в очах Дарини так явно, що Ганнуся відчула, як очі обпекли сльози образи.

Нарешті Дарина поглянула на дядька, посміхнулась навіть.

— На гостину до нас, дядечку?

Батько якось зніяковіло опустив очі.

— На гостину, — пробурмотів він, сьорбнувши тієї рідкої гидоти, котру дядькова гордовито іменувала чаєм, а потім невпевнено посміхнувся племінниці. — А ти вже доросла зробилась, красуня, справжня пава.

Дарина промовчала, але Ганнуся помітила, що батькові слова їй сподобалися. Вона солодко потягнулась, упала на те крісло, де сиділа мати.

— Вже і заміж скоро, — продовжив батько.

— То мамі, он, не терпиться, — махнула рукою Дарина.

Так за пустими розмовами минула година, яку Ганнуся ледь витерпіла, аби не підхопитись і не втекти з цього дому від цих чужих людей, що обпікали зневажливими поглядами. І ледь не застогнала від полегшення, коли в коридорі брязнули двері й Дарина підскочила на місці.

— Татусь приїхав, — вигукнула вона ті кинулась до порогу, майже відразу повиснувши на шиї високого, повного чоловіка у формі працівника НКВД.

Дядько Данило посміхнувся.

— Привіт, кізко! Давно прокинулась?

Дарина трішки відсторонилась.

— Давно. Мене дядько Микита збудив.

— То у нас гості? — перепитав Данило і, відсторонивши доньку, рушив назустріч братові. — Ну, здоров, Микито, здоров!

Брати обійнялися, але Ганнуся не помітила якось у тих обіймах справжньої доброти і тепла. Вона теж підвелась, несміливо поглянувши на рідного свого дядька, якого не бачила років чотири, бо в минулий приїзд він був у Києві. На її пам’яті він був завжди, а може, інколи похмурим та чимось невдоволеним, але зараз похмурості тієї та невдоволення майже не було видко, можливо, тому що життя його, досить складне та небагате раніше, змінилося в доволі кращий бік. Та як би то воно не було раніше, зараз він досить привітно вдивився в її лице й навіть посміхнувся.

— Яка ж ти вже красуня зробилась, Ганнусю, — промовив він, майже повторюючи слова брата на адресу Дарини. — Вся в маму, та, мабуть, ще краща.

Ганнуся опустила очі.

— Дякую, дядьку.

— То ви до нас на гостину? — запитав він уже батька, і Ганнуся, глянувши на тітку Глашку, помітила дивний, незрозумілий погляд, яким та пронизала її після дядькових слів. Щось було в тому погляді таке, від чого Ганнуся аж здригнулася, відчувши, як по спині сипнуло морозом.

Батько відкашлявся.

— Даниле, є важлива розмова.

Дядько Данило хитнув головою у бік коридору.

— То ходімо до мого кабінету. — Він поглянув на застиглу біля вікна дружину, й Ганнуся помітила на його лиці, вже трішки похмурому, теж дивний вираз.

Вони з батьком зникли в коридорі, а Ганнуся залишилась у вітальні сама з дядиною та Дариною, яка насмішкувато позирала на неї, явно маючи намір покепкувати. Краще б уже мовчала, бо Ганнусі вкрай не хотілось розмовляти з цією пихатою Дариною, яка не мала до неї жодних теплих почуттів. А бажалось тільки одного — опинитись якомога далі від цього дому, де все було хоч і таким розкішним супроти їхньої старенької хатинки, але непривітним до неї, чужим та ворожим.

— То що, Ганнусю, — таки озвалась до неї Дарина, знов прижмурюючись та насмішливо усміхаючись. — А чи є в тебе вже наречений?

— Немає. — Голос Ганнусі був ледь чутним.

— А чому ж це так? — промуркотіла Дарина, сховавши очі свої насмішкуваті під довгими віями. — Що, гідного парубка на селі не знайшла?

— Не знайшла.

— Чого ж так погано шукала? Хоча, що ж там казати, чи є вони в тій забурбелівці хлопці гідні? — зареготала Дарина. — Бачила я їх, замурзаних та неохайних, боронь мене од такого чоловіка. Але ж тобі, Ганю, нема чого вередувати, чекати на щось краще, а то ще в дівках залишишся. Харчами, як то кажуть, не гребують.

Ганнуся промовчала, пересилила себе, хоч з вуст її, міцно стиснутих, так і рвались слова. Ой, як кортіло їй крикнути в очі оцій випещеній дівасі, що несправедливо вона чорнить хлопців сільських, є серед них багато хороших, гідних людей, просто вона, Ганнуся, ставиться до них радше як до братів, ну, не торкають вони її серця. До того ж, хіба така стара вона літами, аби стрибати заміж якнайшвидше і за будь-кого. А чи гірша чим від неї, оцієї Дарусі, яка, певне, не вміла сама, без матері, й хліба врізати, а вважала себе набагато кращою, вартою чогось надзвичайного. Як же образливо слухати такі слова, що гострими цвяхами торкаються серця. Слухати і мовчати. Мовчати, аби не принижуватись перед цими людьми, не виказати їм, як боляче вп’ялись у неї ці образливі слова.

Хвилини минали повільно, нудотно повільно, а батько з дядьком Данилом все не з’являлись. Дарина, на щастя, більше нічого не питала, відвернувшись від Ганнусі, мов від порожнього місця, наказовим тоном попросивши матір розчесати густе, світле волосся, гордовито розкинувши його по спині. Вона щебетала щось про незнайомих Ганні людей, час від часу зриваючись на дзвінкий сміх. Ганнуся ж зачаїлась у кутку біля дверей, відчайдушно бажаючи, аби дядько Данило не погодився полишити її в себе, а батькові не залишилось нічого іншого, як забрати її назад додому, в любі серцю Пироги, геть з цього дому, де вона буде тільки зайвою й нічого, окрім насміху та образ, не отримає.

Нарешті, після довгих хвилин виснажливого чекання на порозі вітальні з’явились батько та дядько Данило. Ганнуся, застигнувши на місці, з напругою та острахом вп’ялась очима у спокійне лице дядька, чекаючи від нього заповітних слів. Ось зараз він скаже, що не зможе зоставити її в себе, й вони вийдуть з батьком у ті високі двері, аби вже ніколи не повернутись.