Вона не помилилась. Там, на Гребенковому обійсті, під усохлою старою вишнею стояла Галина. З обвислим навколо похмурого обличчя волоссям, з палаючими дикуватим вогнем очима вона дивилась, не відриваючись, на Ганнусю, й погляд той дихав такою силою неприхованої, відвертої ненависті, що Ганнуся мимоволі здригнулась, відчуваючи, як погляд той пронизує її наскрізь, темно та недобре.

Потім Галина щось прошепотіла, ледь розтулюючи свої тонкі та безкровні вуста, але Ганнуся помітила отой шепіт, й він відгукнувся у серці якимось дивним почуттям, важко ліг на нього, та відчуло воно, серце її, що за слова лунали з блідих вуст Павлової дружини. Вона її проклинала.

— Швидше, Ганю, швидше, — зачувся мов здалеку голос батька, відриваючи погляд Ганнусі від застиглої постаті Галини. — Що ти, мов сонна?

Ганнуся ще раз глянула на зловісну постать Галини, а потім хитнула головою, проганяючи від себе мару, і рушила до воріт

А там до неї вже розквітав посмішкою Митько.

— Здоров була, красуне!

Ганнуся поглянула на нього кисло.

— Здоров.

— А я тут твоєму батечку казав, що негарно він вчиняє, що таку красуню від нас забирає, на кого ж ми тепер милуватись будемо? — з усмішкою промовив Митько, але Ганнуся тільки рукою махнула, притискаючи до себе Івасика.

— Тобі все тільки б базікати, — пробурмотіла вона, — вистачить тобі по селу ще красунь, аби намилуватись.

Митько заперечливо захитав головою.

— Таких, як ти, нема в нас більше. Ох, і поталанить же комусь у тому місті, така дівка йому дістанеться, — з жалем зітхнув він, але очі його карі весело поблискували під чорними бровами.

— Тіпун тобі на язика, — кинула Ганнуся та підняла на руки худенького та невеличкого на зріст Івасика, зовсім легенького, пригорнула його до себе міцно-міцно, відчуваючи, як здригається його тільце. — Бувай, мій рідненький, слухайся мами з татком та рости гарним хлопчиком.

Івасик ухопив її за шию своїми тоненькими рученятами, стискаючи з усіх своїх дитячих сил, вже не стримуючи ридань.

— Ганнусю! Не їдь!

Ганнуся промовчала, тільки кинула на батька виразний погляд й опустила братика на землю, майже одразу опинившись у лагідних обіймах мами. І її геть мокра від сліз щока тулилась до такої ж мокрої маминої щоки, а поряд було чутно, як гучно, майже оглушливо, стукало її серце.

— Бувай щаслива, лебідонько моя, — шепотіла Ярослава, торкаючись ніжного лиця Ганнусі загрубілими своїми пальцями та зазираючи в очі з невиказаним сумом, потім перехрестила та додала: — Бережи тебе Господь та Божа Мати, доню!

Швидко минули ті хвилини прощання, й Ганнуся рушила до вантажівки Митькової, останнім поглядом приголубивши Івасика та маму, стареньку свою хатину, такий же старий садок, де був знайомим та рідним з дитинства кожен куток, кожна деревинка. Коли вона тепер повернеться сюди, коли ще знову побачить рідну домівку? Того вона не знала й сумувала ще більше. Не дійшовши до машини, вона раптом зупинилась, побачивши Гребенка, що йшов до двору від ланів, а потім зупинився за своїм двором біля верби діда Омеляна. Позаду важко та невдоволено засопів батько, й не встигла Ганнуся отямитись, як вранішню, сповнену спокою тишу розірвав різкий та пронизливий жіночий голос:

— А щоб тобі життя не було, щоб ти спокою не знала, тварюко проклята, — раптово заверещала Галина, з’являючись у воротах з палаючими нелюдською ненавистю очима. — Мало ти мені життя попсувала й наостанок ще паскудиш, маниш його за собою? Та не вийде в тебе нічого, зі мною він залишиться, а ти облизня отримуй, блуднице!

— Галино, досить, — обірвав її Павло, підійшовши ззаду та міцно вхопивши за худу, засмаглу руку.

Вона рвонулась усім тілом.

— Не досить! — закричала так пронизливо, що з тину позлітали кури, полохливо заквоктали. — І ти, волоцюго, рота мені не затикай! Нехай їде та буде проклята там за всі мої сльози та страждання, клята відьма. — Вона зойкнула, скривила лице та заверещала ще голосніше. — Куди руку стиснув, злодюго? Зламати надумав? Ламай, я не боюсь!

Невеличка зростом, хворобливо худа та розпатлана Галина вовчком крутилася біля високого, широкоплечого Павла, випльовуючи з себе страшні прокльони та зиркаючи на Ганнусю повними пекучої ненависті очима. А та застигла, мов заморожена зсередини тими страшними словами, що оглушливо лунали навкруги. Як недобре було їй від тих прокльонів, мов щось чорне наповзало на душу, яка здригалась та тремтіла під натиском тієї сили темної, що хвилями надходила від розлютованої Галини. Вона не могла ніяк відірвати очей від Галини, мов причарована, хоч морозно й недобре було від її погляду.

— Чого стоїш? Поїхали. — Голос батька увірвався до її затьмареної неприємним почуттям свідомості. І вона, мов отямившись, повільно полізла до кабіни, а слідом за нею забрався батько. Останнім всівся за кермо Митько, вантажівка оглушливо загарчала. Ганнуся кинула останній погляд туди, де на маминих руках ридав Івасик, у руках Павла билась оскаженіла Галина, а потім машина рушила й все те зникло. Такою й залишилась рідна вулиця у її пам’яті — мама з братиком, Павло з Галиною. Майнув перед очима край села, машина повільно викотилась на широку ґрунтову дорогу й помчала у бік міста.

Батько похмуро мовчав, Ганнуся теж не могла вичавити з себе ані словечка, надто пригнічена неочікуваною розлукою з рідними та тим чорним маревом слів Галини, що пролунали їй услід. Тільки один Митько, мов не помічаючи поганого настрою своїх супутників, весело гомонів усю дорогу. Ганнуся тільки косила на нього невдоволеним оком, та обірвати балаканину не наважувалась. Якби не батько, Митько давно б у неї замовкнув.

Нарешті, коли в неї вже почала поболювати голова від цієї невтомної балаканини, за безмежними полями, що пропливали мимо, замережило будинками місто. Ганнуся і зраділа цьому, і в той же час засумувала ще більше. У самому місті вона була разів зо два, у дядька Данила, і місто не надто полюбляла. Може, тому що народилась та зросла на просторах, на волі мальовничого села, а забудоване високими будинками місто її пригнічувало. Душа її волелюбна почувалась тут не надто добре, та й родина дядькова вподоби не додавала…

Митько оглушливо загудів, ледь не розчавивши на дорозі чорного, як ніч, кота, що пострибки перебігав їм дорогу. Посварившись кулаком вслід геть наляканій тварині, Митько промовив, обернувши до Ганнусі хитре лице.

— Не буде тобі, Ганю, певне, щастя у цьому місті. Бачила, нечистяка чорна прямо під колесами перебігла? Радше вже зараз повернути до Пирогів.

Ганнуся тільки знизала плечима.

— Ти це батькові скажи!

Митько почухав свою пишну чуприну.

— Та казав я йому, уже не раз казав, та він чомусь утовкмачив собі в голову, що тобі конче до міста потрібно, — пробурмотів він, підморгуючи Ганні. — Еге ж, Яковичу?

Микита невдоволено скосився на Митька.

— Еге, — відповів невесело.

Ще хвилин десять їхали мовчки, а потім батько, вдивившись у вулицю, звелів:

— Зверни тут уліво, а біля будинку з червоної цегли зупинись!

Митько мовчки виконав вказівку, й вантажівка завмерла біля будинку на чотири поверхи. Батько відчинив кабіну, зістрибнув на землю, й Ганнуся неохоче зійшла за ним. Митько узявся допомогти з торбами.

Ганнуся з важким серцем крокувала за ними крутими східцями, понуро звісивши голову та ледь переставляючи ноги, відчуваючи себе засудженою, яку вели на екзекуцію. Кроки гулко та якось незвично лунали серед нерухомої тиші пофарбованого зеленим під’їзду. Все тут було незвичним, майже ворожим для Ганнусі, все нагадувало, що не її це місце, вона тут чужа та недоречна. Десь попереду різким звуком пролунав квартирний дзвінок, і Ганнуся застигла за широкою спиною Митька, відчайдушно бажаючи, аби дядька та його родини не було вдома, аби вони кудись поїхали. Тоді батькові не полишилось би нічого іншого, як повернути її назад, до Пирогів, до любої мами з Івасиком.

Двері тихо заскрипіли й на порозі дядькової квартири, розташованої на четвертому поверсі будинку, з’явилась висока, огрядна постать дядини Глашки. Ганнуся неприязно поглянула на цю ще досить молоду жінку, що виглядала значно старшою завдяки своїй повноті та невдоволеному виразу обличчя, подовгуватому та прикрашеному подвійним підборіддям. Очі її, заплилі жиром та ледь помітні, були незрозумілого сіро-зеленого кольору, а тонкі вуста завжди витягнуті у зовсім тоненьку стрічку. Якою проти неї виглядала молодою мама, якою вродливою та тендітною, хоч і мала значно складніше життя.

— Здоров була, Глашо, — пророкотів своїм низьким голосом батько, й Ганнусю занудило від погляду, котрим дядькова обдивилась спочатку батька, а потім їх з Митьком. Її тонкий, нервовий ніс навіть здригнувся, а вуста зробились ну геть тонкими, ледь не зникли.

— Здоров і ти був, Микито, — голосом, геть позбавленим привітності, відгукнулась вона, продовжуючи стирчати на порозі у строкатому червоному халаті. Але потім, мов щось пригадавши, посторонилась, промовила: — Проходьте!

А Ганнуся ледь не засміялась, помітивши, як підозріло дядина зиркає на притихлого Митька з густою чуприною чорного, смолистого волосся, з дещо циганським лицем та темними, швидкими очима, у розхристаній сорочці, з волохатими грудьми. Дядькова насторожено спостерігала за тим, як він поставив дві торбини з гостинцями на долівку, застелену гарним килимком, як покрутився, з подивом оглядаючись навкруги, мов чекаючи, що він зараз ухопить з полички котрусь дрібничку. І полегшено зітхнула тільки тоді, коли Митько нарешті вийшов.

Батько зняв капелюха.

— Данило вдома?

Глашка хитнула головою.