То справді був той самий добропорядний, солідний купецький корабель «Венеція», на який так прагнув потрапити сердешний Франта Ажзавтрадома, потім змитий хвилею в море. І ось на його палубу й витягли Петра, що вже ледве дихав. Міцна, чиста, утримувана в бездоганному порядку, оповита пахощами ванілі, кориці та інших прянощів, що їх возила в своїх бокатих трюмах, «Венеція» борознила моря й океани під прапором Венеціанської республіки. Та насправді вона не мала з містом Венецією нічого спільного. То був — як і її назва — тільки зовнішній атрибут для підтримання репутації солідності й добропорядності. Від кіля до клотиків вона належала заповзятливому сицилійцеві на ім’я Еміліо Морзеллі, що походив зі славного роду сицилійських бандитів, чоловікові ще молодому, але багатому на розмаїтий і небуденний життєвий досвід..

Коли йому вийшло шістнадцять років, родинна рада сім’ї Морзеллі послала його до Флоренції, щоб вивчився там на кардинала, бо Еміліо не тільки був наймолодшим і найздібнішим паростком клану, але мав одну рису, що могла б йому заважати в бандитському ремеслі. Він був, як кажуть між бандитами, marcato, тобто позначений: його смагляву юнацьку вроду псувала велика чорна бородавка на лівій щоці, через яку його дуже легко було примітити, запам’ятати й упізнати. Мавши бистрий і сприйнятливий розум, він досяг чудових успіхів у навчанні, але так багатонадійно започатковану кар’єру перервало несподіване нещастя: в сімнадцять з половиною років Еміліо не погодився зі своїм професором, славетним ученим, у одному тонкому богословському питанні. Йшлося про тлумачення неясного місця в творі святого Бонавентури «Itinerarium mentis ad Deum»[1], де говориться, що людська думка може споглядати бога ut per speculum et ut in speculo, тобто як дзеркалом чи як у дзеркалі. Еміліо вважав, що це все нісенітниця, бо дзеркалом споглядати не можна; ми бачимо щось у дзеркалі, а не дзеркалом; а щоб споглядати бога в дзеркалі, треба самому бути богом, бо дзеркала ми вживаємо, щоб побачити власне обличчя. Замість спростувати заперечення переконливим аргументом, професор уліпив учневі карцер за зухвальство, а Еміліо спалахнув гнівом і вбив його, проваливши йому голову свічником.

Родина після цього зреклась його, бо він тільки змарнував кошти, витрачені на науку; юний Морзеллі втік від грізної руки закону на море і, прослуживши десять років на одному венеціанському — справді венеціанському — судні, вислужився з юнги до капітана. Самовіддано служачи інтересам мореплавної спілки, якій належав корабель, він не забував і про свою кишеню і в несповна двадцять вісім років повернувся до рідного гірського села Джарратані на Сицилії людиною шановною й багатою.

Його приклад так надихнув кількох близьких родичів, — кузенів та небожів, — що їм закортіло теж вирватись із нужденної Сицилії, гнобленої іспанцями, і податися в світ під проводом Еміліо. Тоді родинна рада Морзеллі — взявши до уваги, по-перше, що Еміліо, провалившись як студент, тим ліпше показав себе як мореплавець, а по-друге, що клан розплодився аж надміру, отож не зашкодить, коли дехто з молодших подасться дихнути повітрям далеких морів і трохи обтесатися — постановила позичити Еміліо грошей на купівлю власного судна під умовою, що він дасть на тому судні добру службу всім охочим до пригод молодим родичам. Отож судно «Венеція», що його Еміліо купив, новісіньке, у венеціанській корабельні, стало ніби морською філією сицилійського клану Морзеллі; не лише його капітан і власник був Морзеллі, а й помічник, якому Еміліо дав чин лейтенанта, і перший та другий стерничі, тесля, боцман та один з дев’яти простих матросів — Акілле, молодий здоровило, що до того два роки прожив, мов цькований звір, у лісах, бо ненароком убив жандарма і тим настроїв проти себе не тільки весь жандармський корпус, а й родинний клан забитого. Еміліо взяв на своє судно — як рахівника і комірника — навіть невдаху-небожа Бенвенуто, вправного писаря, що колись служив у нотаріальній конторі в Катанії, бо, кульгавий на обидві ноги, не годився для ліпшого діла, але мусив покинути службу й утікати, шкутильгаючи, обвинувачений у підроблянні підписів на векселях та заповітах. І всі оті Морзеллі, опріч Бенвенуто, як один рославі, дужі, моторні, крикливі, смагляві, кучеряві, жили одною родиною, немов частини одного тіла, ревно дбаючи про честь, славу і незаплямовану чистоту свого імені, безмежно віддані своєму капітанові та старшому родичеві й ладні відкрутити голову кожному, хто скаже про нього криве слово, хоч би й заслужене, тож коли Еміліо часом попускав віжки своєму темпераментові чи захланності, ніхто з родичів того не бачив і не чув, а решта екіпажу, чужі, поводились так само.

Наприклад, якось Еміліо звелів витягти на борт корабля знесиленого до смерті чоловіка, жертву корабельної аварії, та коли побачив, що то простий убогий рибалка, звелів скинути його назад; і тільки-но вода зімкнулась над ним, як уже всі присутні при цьому вияві жорстокості забули про нього, ніби його й не було. Так само круто повівся Еміліо з доктором Поліціано, корабельним лікарем «Венеції», що спробував усунути його бородавку, перев’язавши її сировою ниткою. Бородавка від того напухла, ліва щока посиніла, і Еміліо, ошалілий від болю, скрутив лікареві в’язи й кинув його акулам. Ця пригода теж умить вилетіла з голови всьому екіпажеві «Венеції», і навіть більше: самий предмет, що її спричинив, капітанова бородавка, перестав для них існувати, вони втратили здатність бачити й помічати її, та й сама ідея бородавки, за вченням платоніків справіку наявна в лоні божому, стерлася з їхньої свідомості.

Поміщений у вигідну каюту на кормі, під дбайливим наглядом кульгавого Бенвенуто, що саме не мав важливішого діла, бо і трюми, й рахункові книги були в порядку, Пётр напрочуд швидко оклигав і, тільки-но зміг підвестися, через Бенвенуто попросив капітана прийняти його.

Спорядження капітанової каюти свідчило, що Еміліо Морзеллі чоловік побожний, учений і достойний: на чільній стіні простий хрест із мореного дуба, а в книжковій шафі, загратованій, щоб під час хитавиці книжки не випадали, — багата збірка книжок з географії й мореплавства, а також з астрології й астрономії, та й богословських і філософських, і навіть кілька творів розважального характеру, насамперед Рабле й Монтень в оригіналі. Коли Петр увійшов, капітан, поважний, заглиблений у читання, підвівся, високий, плечистий і м’язистий, із схвальною усмішкою зміряв бистрим поглядом чорних, іскристих південноіталійських очей по-юнацькому струнку, добре розвинену постать Петра, якої не приховувала й груба матроська одежа, що в неї одягся Петр, бо французьке вбрання, в якому він попав у море, геть розлізлося.

— Мене звуть П’єтро Кукан да Кукан, — сказав Петр, уклонившись, — і я хотів би подякувати вам, капітане, за своє врятоване життя.

Капітан відповів вишуканою, літературною італійською мовою:

— Я щасливий, що мені випала нагода прислужитися вам, пане да Кукан. Сідайте, будь ласка. Ви, певне, зазнали катастрофи з нещасливим кораблем «Дульсінея»?

— Справді так, капітане, — відповів Петр, — але я дивуюся, що вам відомо про нещастя з «Дульсінеєю», бо корабель пішов на дно і є підстави боятися, що врятувався я єдиний.

— Так, «Дульсінея» пішла на дно, — підтвердив капітан, — але там, де вона потонула, випливло на поверхню багато речей, і декотрі були позначені її назвою. Я не дуже розумію, як це могло статись. Була, правда, буря, але не така велика, щоб добре збудоване судно не витримало її.

— «Дульсінея» була збудована не так бездоганно, як могло здатись на перший погляд, — сказав Петр. — Ще як ми відпливли, я помітив, що вона лишає за собою надміру широкий пінявий слід.

— Це звичайна річ, — зауважив капітан.

— Можливо, — погодився Петр, — але так не повинно бути. А крім того, вона мала неприємну звичку спинатися дибки, наче кінь. — І, щоб змінити дражливу тему, Петр швидко додав: — Та хай там як, а за своє врятування я маю дякувати лиш вам і хочу запевнити вас у своїй палкій вдячності.

— Вдячний будьте не мені, пане да Кукан, а богові, — сказав капітан і перехрестився.

— Те, що ви зробили для мене, сталося за вашою вільною постановою, на яку не вплинуло ніщо, крім вашої волі, тому я можу бути вдячним не богу, а лише вам, — відповів Петр.

— Я бачу, що ви чоловік не тільки шляхетного роду, а й дотепний, — сказав капітан. — Це я припускаю, хоч висловлена вами думка не люба мені; на щастя, вона хибна. Я кажу «на щастя», бо якби вона була слушна, то завдала б мені клопоту. На своєму віку я стільки разів збочував з праведної стежки, що жив би в пеклі докорів сумління, якби не був певен, що я не чинив вільно, а був тільки пасивною іграшкою зовнішніх сил. Арістотель каже: яка людина, такі в неї й цілі. Та вдача людини, додаю я, дістається їй від природи й не залежить від її постанов. Цей вислів поганського філософа можна доповнити десятком цитат із Біблії, наприклад: «Як потоки вод, таке серце царя в руці господній».

— Проти десятка цитат, якими ви мені погрожуєте і які заперечують свободу волі, — з усмішкою відповів Петр, — я міг би навести десяток інших, які стверджують її. Так, у тій-таки Книзі притч, із якої ви згадали таку гарну фразу про потоки вод, читаємо: «Серце праведного міркує, що має казати», — а це, додам я, свобода, бо якби праведна людина не була вільна, то не міркувала б, а сказала б те, що навіяв їй бог. Тому я й кажу: «Я мислю — отже, я вільний — cogito, ergo liber sum».

— Це ваші слова чи теж цитата? — спитав капітан.

— Просто так спало на думку, — відповів Петр,

— Чудово, — мовив капітан не без іронії. — Отже, ви були вільні й тоді, коли — аж до мого вільного втручання — вмирали на купці дощок серед моря?

— Так, і тоді я був вільний, — підтвердив Петр, — бо я мав змогу вмить скінчити свої муки, умисно й добровільно кинувшись у море й утопившись, але не зробив так, бо весь час — і як бачите, не марно — надіявся, що хтось побачить мене і простягне руку допомоги; а це мислення, отже й воля. А оскільки я вільний, то вирішую урвати цю суперечку, яка нікуди не веде, й спитати про те, що мене справді цікавить: чи не знаєте ви, капітане, де подівся мій черес, що був у мене на голому тілі й містив десь із чотириста золотих дукатів? f