— На П’ятицерковному майдані? Знаю.

— Там жив якийсь лікар, що викопував і розтинав мертвяків, — вів далі Мартін. — Мав там свій будиночок.

— Той будиночок розвалився ще за мого дитинства. Як і церква святого Михаїла, що до неї належало кладовище. Але слухайте, Мартіне, я сам люблю згадувати давні дні, тільки ж зараз не час для цього.

Мартін ніби й не чув.

— Вальдштейн наказав відбудувати той будиночок. Там тепер живе чоловік у залізній масці.

— В залізній масці?

— Так. Вальдштейн звелів закувати його обличчя в залізну маску. Ніхто не знає, хто то такий, але, здається, якийсь сумирний дурник. А в підвалі будинку починається таємний підземний хід до Вальдштейнового палацу.

— Схоже на правду, — зауважив Петр. — Я чув байку, ніби в тих місцях є підземний хід, що пам’ятає ще святого Вацлава.

Мартін заперечив: то не байка, а таки правда. Вальдштейн наказав розшукати старий підземний хід, а коли його розшукали — звелів обновити, продовжити й наробити розгалужень, щоб він міг утекти з будь-якої частини свого палацу; нехай пан Кукань поміркує, скільки то було роботи: адже цей чортячий палац зайняв площу, де раніше стояло тридцять п’ять будинків. А тепер головне: навіщо Мартін усе це розповів панові Куканю з Куканя, незважаючи на його зрозумілу нетерплячку. Тим підземним ходом можна досить легко проникнути до підвалів, які герцог надав у розпорядження святої інквізиції, щоб тримала там і допитувала Лібушу Кураж. Звісно, треба знати дорогу. Мартін її знає й згоден бути провідником панові Куканю. Підходить це для пана Куканя?

— Підходить, — відповів Петр.

— До того ходу, — провадив Мартін, — ведуть дверцята ззаду будиночка, де живе чоловік у залізній масці. Я чекатиму на вас там о сьомій годині вечора. Не прикрию вічка в дверях, щоб у ньому трохи світилося. На чоловіка в масці не звертайте уваги, він вам нічого не зробить.

Докінчивши цей стислий, точний, явно виважений наперед інструктаж, у якому кожне слово було на місці, Мартін хотів був іти, але Петр зупинив його:

— А чого це ви задля мене лізете в таку небезпеку?

Мартін відповів без вагання, не затинаючись, ніби відповідь була в нього готова:

— Ви мені пробували допомогти, коли мені було найгірше. Ви не тільки говорили про порядність, а й поводились порядно.

І пішов.

Що ж — чи те, що розповів Мартін, було брехнею поспіль, чи тільки почасти, чи до будинку, де нібито жив чоловік у залізній масці, вів підземний хід, чи не вів і чи справді Мартін так високо ставив моральні цінності, Що не міг не віддячити Петрові за кілька марних слів на його захист, а чи просто хотів заманити Петра в пастку, щоб вислужитися перед своїм новим паном, Вальдштейном, — хай там уже як, а Петр прийняв його пропозицію, ніби й не сумніваючись у його чесності, бо та пропозиція, хоч, може, й зрадлива, давала якусь нагоду до бою, дарма що той бій, найімовірніше, був наперед програний. Краще зустріти віч-на-віч зраду й піти на відчайдушний ризик, ніж чекати склавши руки й не знати, що робити.

Отож перед сьомою годиною, лишивши коня в заїзді, Петр перестрибнув через мур стратенецького кладовища, посеред якого чорніли руїни церковці, і пішов сторожко далі в темряві та густій заметілі. Вальдштейнові посіпаки могли чатувати вже тут, проте Петр сподівався, що Мартін, коли має на думці зрадити Петра, намагатиметься заслужити панову похвалу й нагороду сам, без чиєїсь допомоги, й спробує підставити Петрові підніжку, коли вони будуть наодинці.

І справді, навколо не видно було живої душі. В темряві свистів вітер, шарпаючи над засніженими могилками голе галуззя дерев, кощавих, сухих, мов ті шибениці, що засівали цю ниву страхітним насінням, і похмурих, мов рештки церкви, які ще довго мали височіти над цвинтарем нещасних грішників, поки самі розсиплються від старості, Це був прообраз світу, що дійшов до свого сумного кінця, темрява й більш нічого — чорнота й білясті площини снігу.

Тільки ззаду будинку, де нібито колись жив божевільний лікар, одержимий дивною манією розтинати трупи злочинців, в одному віконці першого поверху світилось. Крізь завірюху, що сліпила очі, Петр розгледів чиюсь голову, схилену над столом. Можливо, то був — якщо тільки Мартін не вигадував — той самий чоловік у залізній масці. Охоплений цікавістю, Петр підійшов до вікна, щоб роздивитись того таємного Вальдштейнового найманця ближче. Поки він скрадався, ступаючи обережно, щоб сніг не рипів під ногами, його чутливий слух уловив щось украй дивне й зовсім несподіване. Бо самотній чоловік, обличчя якого справді було наполовину закрите залізною маскою, читав уголос, старанно й чітко вимовляючи кожен склад, але з різким німецьким акцентом, такі чеські фрази:

— Ми пишемо пером або олівцем. Мама має мало масла. Коваль квапиться. Карле, поквапся теж. Нам привезли пісок.

Залізна маска, що закривала верхню половину його обличчя, мала форму і страшну, й кумедну водночас.: гачкуватий мефістофелівський ніс був оздоблений комічною бородавкою з міді. Над отворами для очей, ніби дві гадючки, здіймались гострі кінці мистецьки викуваних брів. По боках — залізні смужки на завісках, з прорізами для вух, з’єднані на потилиці замком у подобі ящірки.?Під носом чоловік у масці мав шпичасті вусики, на підборідді — вальдштейнівську борідку. І ось це страховидло, самотній привид із селища мерців, напівопудало й напівблазень, гнувся над букварем і зубрив ідіотські фрази, що на них діти вчаться читати й писати, і зовсім по-дитячому хитав тулубом, скандуючи:

— Мама мішає кашу. Франто, принеси з криниці холодної й свіжої води. Лицар спить під пуховиком.

Це було щось справді дивне, але не страшне, як слушно сказав Мартін. А що недалеко на вежі саме почало бити сьому годину, то Петр пошукав очима дверцят, які, за Мартіновими словами, мали вести до Вальдштейнового підземного ходу.

Мартін казав правду. Там були дверцята, наче до козячого хлівця, і у вічко пробивалося жовтаве світло. Петр узявся за клямку; двері були не замкнені. Перше ніж увійти, він видобув шпагу, насадив на неї свій капелюх із півнячими перами й помаленьку вніс у двері поперед себе, чекаючи, що обдурений Мартін ударить по капелюсі києм. Але нічого такого не сталось. Мартін з ліхтарем у руці, замість обуритись такою підозрою, схвально усміхнувся.

— Я не дивуюсь вашій обережності, пане Кукань. Ви ж не можете заглянути мені в серце й переконатися в щирості моїх намірів, не знаєте, чесна я людина чи негідник. Будь ласка, обшукайте мене й пересвідчіться, що я неозброєний.

У ту хвилину вітер грюкнув дверцятами й зачинив їх. Грюкіт залунав на весь будинок, його почув і чоловік у залізній масці, схилений над букварем. Він підвів голову, хвильку подумав, тоді згорнув буквар, підвівся й узяв ключ, що висів на гвіздку, забитому в сволок.

— Вибачте мою підозріливість, — відповів Петр на Мартінові слова, сповнені спокійної гідності.

— І все ж я наполягаю, щоб ви мене обшукали, — сказав Мартін. — У тому ділі, на яке ми йдемо, важимо головою і ви, і я, а тому не можна, щоб між нами була хоч тінь недовіри.

— Роблю це тільки тому, що ви самі цього бажаєте, — відказав Петр і недбало обмацав Мартінові кишені. Він не мав сумніву в тому, що не знайде там нічого, як і в тому, що Мартін таїть у думці тонший, хитріший підступ і здійснить його, коли заведе Петра кудись далі — мабуть, до підземного ходу. Петрову підозру ще дужче підтвердили оті Мартінові запевнення.

Вони підійшли до невисоких, але міцних дубових дверей, що вели з темних сіней до сходів у підвал. Буцімто щоб не перекривати дороги до можливого відступу, Мартін тільки причинив за собою ті двері, але не замкнув. Хіба, мовляв, угадаєш, як усе вийде. Низький і вузенький, трохи спуском униз хід, куди вони ввійшли, був білий, ніби з цукру, звивався гадюкою й перехрещувався з поперечними ходами, глибини й довжини яких Петр не міг оцінити, бо світло з Мартінового ліхтаря не сягало далеко. Було видно, що тут іще недавно працювали, бо майстри — муляри, каменярі, теслі — залишили по собі численні сліди: там корито з рештками затверділого розчину, там розбиту цеглину, там обмотаний шворкою кілочок, там зігнуту клямру, там переламаний держак, і Петр, ідучи, намагався запам’ятати в належному порядку всі ті невинні знаки людської праці, щоб не заблукати, якби довелося вертатись цим лабіринтом без провідника. І ось, коли він ішов поруч Мартіна, щодо підлоти якого вже нітрохи не сумнівався, внутрішній голос, що часто рятував його в скрутному становищі, раптом гостро озвався: «А тепер стережись!»

Це сталося саме в ту мить, коли він побачив у кутку під стіною невелику торбинку, повну чогось, що могло бути й пір’ям, і висівками, й піском, — предмет на вигляд так само невинний, як і всі сліди роботи мулярів, що лишились позаду: заляпана вапном дощечка, черепок із пивного глека, погнута клямра чи недогарок свічки. Тому Петр не зразу збагнув, перед чим остерігає його внутрішній голос і чим ця симпатична кругленька торбинка може бути небезпечною, як вона прислужиться гаданій підступності зрадливого провідника. Тому на несподіваний оклик внутрішнього голосу він спитав: «А що?» Але спитав тільки раз, бо за мить уже знав відповідь.

Мартін зупинився, підняв ліву руку з ліхтарем і дав знак Петрові теж зупинитися.

— Я чую ходу, — шепнув він. — За нами хтось іде.

«От бач, я ж казав, — знов озвався Петрів внутрішній голос. — Оце воно».

Бо Петр не чув ніякої ходи, а це означало, що й Мартін нічого не чує, бо він не міг мати слух, гостріший від Петрового, отож його вдавана тривога — тільки вступ до якоїсь підлоти. І це справді було так. Прийнявши цю гру, Петр удав, ніби повірив Мартінові, й озирнувся через праве плече туди, звідки нібито наближалися кроки, але стежив за Мартіном кутиком лівого ока, а насамперед внутрішнім зором. А Мартін умить схопив торбинку за довгий гузир, широко розмахнувся, щоб ударити Петра по голові, але не вдарив, бо Петр устиг схопити його за зап’ясток.