— А решту звинувачених? — спитав Петр.

— Тим довелося ще гірше, — відповів шевальє. — Всіх — до страти. Може, хтось скаже, що краще позбутись життя, ніж бути оголошеному безчесним, і я цілком згоден із цим, але хіба якийсь дурний військовий суд, що засідає в невідомій нікому Празі, має компетенцію позбавляти честі мене, підданця французьких королів, миропомазаних у Реймсі?

Та однаково присуд був вельми неприємний, і в шевальє де ла Прері жовч розливається в крові й підступає аж до горла, серце калатає від люті, а очі застилає чорна імла з червоними блискавками, коли він про це згадає. Ох, прокляття! Екзекуція відбулась на ешафоті, спорудженому перед ратушею, там, де дванадцять років тому стратили якихось чеських панів; очевидці твердять, що й тоді кару виконав той самий кат із кумедним прізвищем Савоньє, чи, власне, по-чеському «Мидлярж» — «Миловар». Ну, П’єр Кюкан де Кюкан напевне не заперечуватиме, коли шевальє, змальовуючи цю найогиднішу в своєму житті пригоду, обмине подробиці. Одинадцятьом офіцерам зітнули голови, п’ятьох солдатів повісили, а в самого шевальє, поставленого зі зв’язаними руками під шибеницю, кат витяг шпагу з піхов, переломив її об коліно й кинув уламки йому під ноги. Імена тих учасників бою, котрі мали нечисте сумління й накивали п’ятами, вивісили на ганебному стовпі, а їх самих оголосили безчесними. Оце й усе. І ось шевальє де ла Прері тут, у свого друга П’єра, в таборі його легендарних воїнів, а завтра рушить далі — звісно, якщо П’єр позичить йому трохи грошей.

Обличчя Перового слуги звідкись йому знайоме. Правда, дворянинові не годиться цікавитись пикою якогось там лакея, але вид слуги нагадує йому щось давнє і вельми значне… Як? Колишній генерал яничарів, якого в Стамбулі називали Ібрагім-агою? Ох, правда, правда, тепер йому все зрозуміле. Чого варті витівки найдотепнішого блазня супроти вибриків Фортуни? Сьогодні ти нагорі, завтра внизу, сьогодні в тебе вуха людські, завтра ослячі; ці глибокі думки варті того, щоб їх залити кращим напоєм, ніж та кислувата цапина сеча, яку в таборі П’єрових розбійників називають вином. До речі, чи П’єр пам’ятає ту гарненьку ворожку, оту jolie prophétesse, що її Вальдштейн найняв, коли жив у Меммінгені?

Так, П’єр пам’ятає ту jolie prophétesse дуже добре. Що з нею?

— Що з нею? Найгірше, що може статися з людиною. Стояти перед судом генерала Голька — це весела розвага супроти того, що діється з тією бідною малою ясновидицею, пропащою душею, суперницею найнещасніших жінок, яких будь-коли носила земля, — жінок, яких злоба та глупота цих проклятих часів кинула в лабети інквізиції. Вальдштейн заслужив похвалу, бо опирався переслідуванню та спалюванню так званих відьом; то хай же впаде на нього вічна ганьба, бо врешті він підвів і в цьому єдиному, що промовляло на його користь. Подробиці конфлікту, який спалахнув між ним і його симпатичною prophétesse, відомою всім під ім’ям Кураж, не вийшли за стіни Вальдштейнового палацу, але, напевне, і цього разу йшлося про той проклятий бій під Люгценом. Наскільки здогадується шевальє, мадам Кураж наворожила Вальдштейнові, що він, як і задумав, уникне перед настанням зими збройної сутички з Густавом-Адольфом, і Вальдштейн, покладаючись на це, розпорошив більшу частину свого війська по зимових постоях, а коли виявилося, що віщування було хибне й що бою, до якого притьмом рвався Густав-Адольф, уже не відвернути, йому довелось поквапно скликати вже відіслані полки. Декотрі з них добралися до Лютцена в свинячий голос, коли Вальдштейн уже програв бій. І тепер він хоче звалити відповідальність за свій провал на гарненьку крихітку Кураж, що напевне, наскільки може її оцінити шевальє, краще знає ліжко, ніж бойовище, а це свідчить про Вальдштейнову дріб’язковість і про його тяжку скруту. Не на ворожку з кришталевою кулею мав він покладатись, а на власний розум і досвід, та ще на Макіавеллі, який, хоча й не француз, усе ж був генієм, Макіавеллі каже цілком виразно, що коли одна з двох ворожих сторін хоче зіткнутися з другою в бою, то друга мусить скоритися.

А з крихіткою Кураж було зле. Якби Вальдштейн міг, як уже зазначив шевальє, поставити її перед військовим судом, було б добре, але він, зрозуміло, не міг цього зробити, а тому звинуватив її в чорній магії. Тепер симпатичну Кураж тримають десь у підземеллях Вальдштейнового палацу, й інквізитори там допитують її. Якщо в П’єра де Кюкана є хоч трохи уяви, він легко збагне, що це означає. Та, як видно, пан де Кюкан має уяви не трохи, він її має аж забагато, бо звістка про нещастя з крихіткою Кураж так його схвилювала, що він аж поблід. Звісно, співчуття до людських страждань — річ добра й благородна, але тут не слід перебільшувати, бо як брати до серця всі нещастя світу, то можна збожеволіти… Але куди йде пан П’єр де Кюкан, куди це він збирається? — спитав шевальє, побачивши, що Петр підвівся одягатись.

— До Праги, — відповів Петр. — Не покину ж я її напризволяще.

Шевальє де ла Прері жахнувся.

— Кого? Крихітку Кураж?

— А кого ж іще, — відказав Петр. — Я маю борг перед нею, вона врятувала мені життя, а борги треба сплачувати.

— Але ж як ви хочете це зробити? Як ви її визволите з підземель Вальдштейнового палацу?

— Не знаю, — відповів Петр. — Знаю тільки, що визволю.

— А коли її спалять, перше ніж ви дістанетесь до Праги?

— Треба поспішати, — відказав Петр. — Брат Медард спорядить вас на дальшу дорогу, якщо ви не захочете дочекатись, поки ми повернемось.

Шевальє де ла Прері спитав, хто це — «ми».

— Я й крихітка Кураж, як ви її називаєте, — відповів Петр.

— Сто чортів, — лайнувся шевальє. — Цього я таки хочу дочекатись.

Ще не вийшов Петр, а від його намету відкотився чоловік, що лежав під ним, загорнувшись у рогожу, й підслухував. Уставши, він подався до намету Медарда, що сидів, миршавий і мерзлякуватий, укутавшись у вовняну гуню, яка сягала йому до п’ят, над господарськими рахунками громади веритаріїв.

— Ну? — спитав він нібито байдуже й наставив шпигові вухо. Шпиг нахилився до нього й щось довго, з запалом шепотів. Медардове мізерне обличчя набрало від тих слів блаженного виразу.

— Задовільно, — сказав він, коли шпиг скінчив. — Дуже задовільно. Ти виконав добру, дуже добру роботу.

— Може, й так, — погодився шпиг. — Та я сам собі здаюся свинею.

— І даремно, брате, зовсім даремно, — заспокоїв його Медард. — Ти розкрив правду, а правда свята.

— Правда свята, — повторив шпиг і позадкував з намету.

Медард застругав нове перо й написав на клаптику паперу: «Той, хто цікавить вашу високість, саме поїхав до Праги звільнити чаклунку Кураж». А потім прикріпив цього папірця до ніжки одному з трьох поштових голубів, того дня таємно привезених до табору веритаріїв із Праги, з Вальдштейнового палацу.

Під стратенецьким кладовищем

У Празі, куди Петр доїхав за три дні в густу хуртовину, його чекали дві звістки — одна добра, друга лиха. Першу він почув зразу, в Страговській брамі, якою в’їхав до міста. Після жахливої страти шістнадцяти вояків на Старомеському майдані в Празі нібито не відбулося жодної страти, а це означало, що Лібушу Кураж іще не спалено. Другу звістку, лиху, він почув, коли повільно, нога за ногою, проїздив тихими вуличками глухого провінційного міста, в яке тепер обернулася Прага з кипучої цісарської столиці. Петр простував до місця своїх дитячих розваг, туди, де колись був невеличкий майдан, званий Крамарським вигоном, із церквою діви Марії-заступниці. Але тепер того майдану марно було шукати, бо на місці будинків, що його обступали, виріс новий палац, празька резиденція Вальдштейна, герцога Фрідландського, будівля надзвичайно простора, міцна, розкішна й велична. Петр не мав аніякого плану, як проникнути туди й визволити Лібушу. В надії, що йому набіжить якась корисна думка, він хотів побачити палац хоч би здаля, та ледве-но виїхав на ту частину Малостранської площі, яка називається Власький плац, йому заступив дорогу чоловік у довгій киреї та низько насунутому крислатому капелюсі. Підійшовши до самого сідла, чоловік квапливо заговорив півголосом:

— Не їдьте далі, пане Кукань. Не наближайтесь до Вальдштейнового палацу, бо герцог віддав своїй варті наказ, щоб схопила вас, як тільки з’явитесь. Я це знаю, бо служу в нього. Герцог думає, що ви приїдете до Праги тільки завтра, але я був певен, що ви з’явитесь сьогодні, бо добре знаю вас і вашу вдачу, а тому рушив вам назустріч.

Оце й була та друга, лиха звістка, така лиха, така грізна, що когось менш рішучого вона б напевне примусила завернути коня й покинути Лібушу напризволяще. Когось, та не Петра Куканя з Куканя.

— Радий, що бачу вас живого й здорового, Мартіне, — сказав він, бо впізнав у чоловікові колишнього веритарія Мартіна, того самого, що колись, як вони таборились у Чорному лісі, скочив у гірську ущелину. — Дякую за остереження. Але я не ворог Вальдштейнові.

— Зате він, як видно, ваш ворог, — відказав Мартін. — Він знає, чого ви їдете до Праги, й наказав, щоб вас схопили та посадили під замок. У вашому доброчесному таборі хтось шпигує за вами й зраджує вас. По-моєму, не дуже важко вгадати хто.

— Але мені треба проникнути в палац, — сказав Петр. — Десь там ув’язнено ту жінку, що її рятувати я приїхав до Праги.

— Я це знаю, та й те, що її звуть Лібуша, а прозивають Кураж, — відказав Мартін. — Біда, що це знає і Вальдштейн.

— Справді біда, — погодився Петр. — Але те, що надумав, я мушу зробити.

— А ви маєте ще якісь наміри чи тільки хочете врятувати Лібушу? — спитав Мартін.

Петр відповів, що більш ніяких намірів не має.

— Слава богу, — зрадів Мартін. — Ви знаєте це місце?

— Я ще хлопчаком тут усе облазив, — відповів Петр. — А що?

— Знаєте те кладовище, де ховали стратенців?