Був у Страмбі ще один чоловік, якого звістка про повернення Петра Куканя вкрай розхвилювала; подеста міста, достойний старенький аптекар Джербіно, гожий стариган з леонардівською бородою. Як тільки звістка дійшла до нього, Джербіно, не вагавшись ні хвилини, спакував свої манатки, тихо й налякано постогнуючи, намастив салом п’яти, взяв ноги на плечі й дав драла, звіявся, щез, ніби його тут і не було, одне слово — якнайшвидше втік. Жителі Страмби дуже дивувалися — чому він утік? Але ми, обізнані з біографією Петра Куканя, добре знаємо, що нагнало хитрому Джербіно такого страху.

Тим часом папський архітектор вирішив, що герцогський палац занепав украй. Відновлення того палацу тривало б кілька років і пожерло б купу грошей. Тому для почину він послав двох страмбських мулярів підправити дещо в колишньому палаці Гамбаріні, який належав папському престолові й був у дуже доброму стані. Муляри за два дні скінчили роботу, і новий розділ історії Страмби міг уже починатися.

Зламана шпага Шевальє де ла Прері

Коли на початку XIII сторіччя Рудольф Габсбург наказав зруйнувати в Тюрінгії до шістдесяти замків своїх, за теорією отця Жозефа, колег по фаху — лицарів-розбійників, — то виявилося: на руїнах надзвичайно добре росте одна рослина з родини хрестоцвітних, звана Isatis tinctoria, або ж синильник фарбувальний. Ця рослина, що сягає шести стіп заввишки, гілляста, сизувата, з листом унизу ланцетовидним, а вгорі стріловидним і довгастими чорно-бурими стручками, після згаданих рішучих заходів Рудольфа Габсбурга дуже швидко стала в Тюрінгії посівною, на превелику вигоду всім верствам тамтешнього населення, бо синильник фарбувальний, як можна прочитати в учених книжках, дає унікальний синій барвник — за тих часів дослівно унікальний, бо інших синіх барвників люди не знали. У своїх уславлених «Записках про галльську війну» Юлій Цезар між іншим зазначив, що британські воїни перед боєм намазуються синильником, аби здаватися страшнішими, і цим наробив сорому британцям на дві тисячі років, бо французи й досі глузують зі своїх острівних сусідів: «Коли ви ще мазали писки синім, наші предки, тоді поділені на бельгів, аквітанців та кельтів, або ж галлів, від яких ми успадкували славнозвісну галльську дотепність, уже були люди висококультурні».

У жнива до Тюрінгії приходили на заробітки аж із Лужиці. Синильник, приготований для дальшої переробки, звозили до міст, насамперед Готи й Ерфурта, із трьохсот тюрінзьких сіл. У хроніках записано, що перед Тридцятилітньою війною щорічний збут синильника досягав вартості трьох тонн чистого золота. У ті роки торговці синильником, хоча й не дуже численні, сплачували більше податку, ніж усі багаті купці з недалекого Лейпціга, разом узяті. Та в цю ідилію внесли різку дисгармонію брутальні вояки Вальдштейнового генерала Голька, а також, іще перед боєм під Лютценом, розперезана солдатня Густава-Адольфа, який ушанував своєю присутністю Арнштадт — місто на північному краю Тюрінзького лісу, — тому заможні селяни та торговці синильником вдячно вітали появу дивних воїнів, які, не належачи ні до шведів, ні до цісарців, жили незалежно, ніколи не крали, не грабували, не пиячили, не курили, не водилися — хоча й були нежонаті — з повіями, а тільки переслідували душогубів та інших порушників законів людських і божественних, а потребу в розвагах, властиву всім здоровим людям, задовольняли хоровим виголошуванням побожних фраз — так, побожних, бо атеїзм веритаріїв нічим не різнився від фанатичної релігійності.

Оскільки мародери почали десятою дорогою обминати ті краї, куди сягала влада веритаріїв, і в веритаріїв дедалі меншало можливостей живитися справедливою здобиччю, тюрінзьке обивательство само постановило, що підтримуватиме їх регулярною контрибуцією, натуральною і грошовою. Переговори про розмір тієї контрибуції та нагляд за її вчасною виплатою взяв на себе брат Медард: його авторитет як ідеолога та проповідника за 1631 рік трохи ослаб, але він виявився чудовим рахівником, тобто природженим фінансистом і метким господарником. А коли в дні після лютценської битви веритарії за постановою їхнього проводиря Петра Куканя з Куканя укріпили свій табір під Арнштадтом міцним валом, засвідчивши тим, що збираються зостатись тут надовго, ймовірно на всю зиму, цілу Тюрінгію від Ерфурта до Зонеберга й від Айзенаха до Вайда охопила щира буйна радість.

Це був один із добрих періодів у Петровому житті. Він тоді й уявлення не мав про те, що діється в далекій Страмбі, місті його фатуму, арені перших його спроб визволити людство; не знав, що там муляр Альберто Рубіні саме підмуровує комин, пошкоджений дощами, й укріплює позривані плитки на північно-західній терасі колишнього палацу Гамбаріні, що мав стати його, Петровою, тимчасовою резиденцією, перше ніж він сяде на трон чеських королів у Празі. Він про все це не знав і не відав, але те невідання було йому на користь: його так задовольняли успіхи, досягнуті ним на чолі веритаріїв, і хай невелика, зате реальна полегкість змученій Європі, що він і не усвідомлював, як далеко відступив від своїх колишніх месіанських проектів.

Настала зима, пора спокою й байдиків для добре забезпеченої армії. А Куканева армія справді була забезпечена якнайкраще. Сидячи вечорами в своєму розкішному командирському наметі з білого бархату, вистеленому овечими шкурами й грітому розпеченими цеглинами, тому самому, де так недавно ночувала одна трошки хлопчакувата, але гарна кароока юна принцеса, що тепер не йшла йому з думки й усміхалась до нього навіть крізь чад його геройських — а як же інакше — снів, Петр оцінював останні місяці свого життя й приходив до вельми приємних і багатонадійних висновків. Коли рух веритаріїв наростатиме, як досі — а чом би й ні? — то він, Петр Кукань з Куканя, досягне такої могутності, що перед нею муситимуть схилити голову навіть найпихатіші з пихатих. Він, Петр Кукань, надибав принцип успіху, який у цій війні ще нікому й не снився: попри найжахливіший повсюдний занепад моральності лишатися вірним основним етичним принципам, без яких людство не може існувати.

Так задоволено міркував він і плекав те, що сам колись суворо засуджував: тепле почуття чистого сумління. Аж нараз колесо Фортуни здригнулося й почало знов обертатись, і все мало негайно змінитись, та ще й як!

Одного дня в лютому 1633 року, місяців за три після битви під Лютценом, варта, що охороняла підходи до табору веритаріїв, схопила самотнього вершника, який назвався другом їхнього командира і в якому глибоко потішений Петр упізнав свого давнього приятеля з Туреччини та з замку д’Іф, того, кому, опріч усього іншого, завдячував і врятуванням від жахливої ганебної смерті, — шевальє де ла Прері. На запитання, чого йому треба тут і що доброго він приніс Петрові, — бо хіба можливо, щоб добрий і веселий син родючої Франції приносив щось погане, — шевальє, схудлий і неймовірно постарілий за ті два роки, відколи Петр не бачив його, тільки буркнув щось, а заговорив аж як йому дали наїстись і напитись. Він, мовляв, іде додому, на батьківщину, яку колись покинув з дурного розуму та з зовсім пустої причини, а саме через те, що його родина втратила все й зубожіла; та доля тяжко покарала його за таку легкодухість.

Сталося ось що: його колишній господар, якому він служив увесь час своєї еміграції, — Вальдштейн, так званий герцог Фрідландський, отой парвеню, ота надута бульбашка, ота макуха, отой паралітик, і перше напіводурілий від своєї манії величі, тепер, після поразки під Лютценом, зовсім зсунувся з глузду. Так, після поразки, хоч би що казали і хоч би як його славили за перемогу. Якби це не була поразка, то нащо карати тих, хто в ній нібито винен? А він їх покарав, бісова душа, він на них зігнав оскому, він їхнім коштом залив своє зранене самолюбство бальзамом, так що від того не тільки небу, а й пеклові стало млосно. Зразу після бою Вальдштейн наказав заарештувати сімнадцятьох офіцерів та солдатів, які нібито посіяли паніку в тилу його позицій. їх обвинувачено в боягузтві. Шевальє де ла Прері, на жаль, був серед них, хоча вся його провина полягала в тому, що він не спромігся зупинити воза з вином у барилах, бо фурман, знавіснілий від страху, погнав коней до Лейпціга. До всього, під шевальє впав кінь, забитий осколком гранати, і придавив йому ліву ногу до землі. Якби шевальє лишився лежати, вдаючи пораненого чи бодай пом’ятого, все було б добре; може, він навіть одержав би медаль за відвагу в бою. Але він, чесний йолоп, випручав ногу, і хоч вона була вся пообдирана, встиг спіймати чужого коня, що бігав по бойовищу, втративши вершника. Незважаючи на лютий біль, шевальє де ла Гірері вихопився в сідло й кинувся здоганяти воза з вином. Та й напоровсь на генерала Голька; а той, родом нікчемний данець, ненавидів французів як синів найвизначнішої нації світу й зокрема його, де ла Прері, за приємну й легку службу підчашого. «Куди це ви, шевальє?» — нібито гукнув він, а шевальє відповів: «У с….!» За цю провину шевальє де ла Прері й закували в кайдани. Де ж тут справедливість?

Петр, що слухав цю історійку, недовірливо суплячись, відповів:

— Коли все було так, як ви розказуєте, то справедливості тут справді нема.

— Ви посміли висловити сумнів щодо правдивості моїх слів? — схопився шевальє і за звичкою сягнув по шпагу, та згадавши, що піхви в нього порожні, зблід, а на чолі в нього виступили краплини поту. — Так… я справді трохи ухилився від точних фактів, що дозволено мені відтоді, як мене позбавлено честі, але основа моєї розповіді правдива.

Далі він оповів, як його з іншими заарештованими кинули до в’язниці при празькій ратуші і він просидів там до середини січня, а тоді відбувся військовий суд під головуванням генерала Голька. Провина шевальє де ла Прері — коли тут взагалі можна говорити про якусь провину — була така незначна, що кожен безсторонній суд на світі мусив би його виправдати й відпустити, уклінно перепросивши. Але генерал Гольк, цей пан Ніхто Нізвідкіль, не пропустив нагоди допекти представникові того народу, якому світ завдячує Карла Великого, що провів з півсотні переможних війн. Він пронизував шевальє своїм єдиним оком і нацьковував на нього всіх членів суду, поки домігся свого: шевальє де ла Прері засудили до позбавлення честі.