— Mannaggia! Caspita! Finocchi! Cazzo![20]

Останнє папине слово викликало нажаханий шепіт серед членів високого духівництва, що пильно прислухалися під дверима зали для аудієнцій: адже це слово можна знайти лише в дуже докладних словниках, але й там воно має позначку «V», тобто вульгаризм. Та отець Жозеф і бровою не моргнув.

— Здається, ваша святість здивована, — тільки й сказав він.

— Так, моя святість здивована, бо моя святість не звикла, щоб із нею хтось жартував жартики! — закричав папа. — Адже цей чоловік — розбійник, за яким уже плаче зо два десятки шибениць! Чесний, правдивий, усе це я знаю, але що з того, коли це бандит, розбійник, харцизяка!

— А це — чудова рекомендація до того, щоб убрати його в королівські горностаї, — сказав отець Жозеф. — Бо нема світських владарів, — за винятком королів Франції, звичайно, — які б не походили від піратів та розбійників. Піратство і розбій — ремесла ризиковані, вони — як ваша святість слушно спостерегла — ведуть на шибеницю, або спочинку на дні морському, або до смерті під копитами ошаленілих коней, але інколи — звичайно, дуже зрідка — й до королівського трону. І не тому, що бути королем — це щось ганебне, підхоже для грабіжників та вбивць із фаху, а тому, що тверда рука краще тримає скіпетр, ніж слабка, а пірати й бандити — як правило, не макухи. Великий співвітчизник вашої святості, славетний Макіавеллі, не мав щодо цього ілюзій. Ім’я рицарів із Габіхтсбурга, з Яструбиного замку, давніх предків нинішніх Габсбургів, не свідчить про те, що вони були люди сумирні й плохі, проповідники слави господньої, побожні благодійники вбогих і нужденних. Я б заприсягся, що то були лицарі-грабіжники, які нападали на купецькі обози та вбивали подорожніх. Ну, а тепер їхня могутність переросла всяку розумну міру й загрожує не тільки суверенітетові Італії та папської влади, а й усім справедливим претензіям та інтересам Франції. А коли поліг їхній головний супротивник, шведський король-герой, теж нащадок морських розбійників, було б прикрою помилкою перешкоджати здійсненню ідеї, яка виникла в нього задовго до смерті. Він плекав її в думках радісно, як найсвітлішу і найлюбішу знахідку, й нерозумно опиратися можливості коронації герцога да Страмби чеською короною лише тому, що герцог, обурений підлотою наших часів, став на чолі жменьки відважних воїнів, щоб із мечем у руках боронити занедбаний, затоптаний у порох принцип людяності.

Отець Жозеф висипав ці врочисті слова одним духом, з відтінком самоочевидності, якої надає людським словам свідомість слушності та незаперечності висловлюваного, а папу охопило неприємне відчуття паралічу власної волі, як завжди, коли химерний босий дипломат у сутані починав до чогось намовляти його.

— Гарна мені жменька відважних воїнів, — сказав папа. — Той ваш П’єтро да Кукан уже командує цілою приватною армією. Якось у Тюрінзькому лісі він, кажуть, усипав бобу каральному корпусові Вальдштейнового генерала Голька.

— Тим ліпше, тим ліпше, що він прийде до свого трону не з голими руками, — відказав отець Жозеф. — На нього чекає багато клопоту, бо втрата такого багатого й стратегічно важливого краю, як Чехія, завдасть смертельного удару гегемонії Габсбургів у Європі. Слід чекати, що цісар перешкоджатиме цьому всіма силами, а так само й Вальдштейн, про якого у втаємничених колах іде чутка, нібито й він, на жаль, гострить зуби на чеський трон. Але герцог Страмбський чоловік міцний, людина дії й блискавичних ухвал, і коли до благословення небес додасться ще й благословення вашої святості, а канцлер Оксеншерна хоч тим часом триматиметься своєї заяви, що шведський уряд не збирається міняти нічого в планах покійного короля, та ще на почин герцог да Страмба дістане фінансову підтримку французького уряду (це до певної міри обмежить свободу його ухвал, щоб він не був зовсім незалежний від побажань та підказок Франції), — тоді, грім побий, не знайдеться нічого такого, що могло б серйозно загрожувати його ініціативі. Я кажу тут про ініціативу, хоча сам він, герцог Страмбський, досі нічого не знає про те, що чекає на нього. Та коли довідається, все залежатиме від його спритності, відваги, розуму, витривалості й інших надлюдських кюканівських якостей, у яких я сам свого часу мав честь і втіху переконатись. Отже, все залежатиме від нього.

Склавши руки за спиною, папа ходив туди й сюди по залі, а пройшовшись мовчки кілька разів, сказав:

— Що ж, у найгіршому разі да Кукана може передчасно спостигнути звичайний кінець усіх авантюристів, та й годі. Але з роду він католик, і це безперечна перевага, а до того ж називає себе атеїстом, і це теж перевага, бо чеські протестанти не муситимуть занадто поважно сприймати католицьку віру свого короля. Це дуже елегантне розв’язання квадратури кола, або, що те саме, загадки, як зробити, щоб кози були ситі, а сіно ціле. Крім того, П’єтро Кукан да Кукан родом чех, і це перевага номер три.

— Безперечно, — погодився отець Жозеф. — Це величезна перевага, але також, дозволю собі зауважити, й велика вада, навіть більше: єдине вразливе місце проекту покійного короля-героя.

— Не розумію, — сказав папа. — Та дарма. Це не вперше я не розумію вас, отче Жозефе, але не зважайте, говоріть. Я терплячий і сприйнятливий.

— Спробую обґрунтувати своє твердження, — відказав отець Жозеф, — не випробовуючи надміру терпіння вашої святості. Коло трону покійного шведського короля, а тепер і коло крісла канцлера-регента юрмиться строкате товариство так званих чеських панів, які після поразки на Білій горі втекли з рідного краю. І запевняю вашу святість: це люди вкрай несимпатичні, бо довгі роки життя на чужині, в бездіяльності, в нестатках ще дужче розвинули в них ниці риси вдачі, якими ті пани, на жаль, відзначалися й раніше, коли через взаємні ревнощі та себелюбне засліплення не погодились обрати короля з-поміж себе. Не могли стерпіти, щоб над ними піднісся хтось із них-таки, а воліли посадити на трон своєї вітчизни непевних чужинців, найнепевніший із яких був пфальцький курфюрст Фрідріх, суб’єкт, просякнутий єрессю кальвінізму. Отож ці ревнощі горять у серцях чеських панів і досі, і я можу уявити, який здійметься галас та плач, коли вони почують, що чеським — поки що — антикоролем має стати чеський лицар. Прикро, але що вдієш — згода цієї групи чеського панства безумовно необхідна для коронації нового короля.

— П’єтро Кукан да Кукан не тільки чеський лицар, — заперечив папа, — а ще й італійський граф ді Монте-К’яра, і насамперед герцог Страмбський, отож є надія: ті чеські пани пробачать йому, що він родом чех.

— Ну, то дай боже, — сказав отець Жозеф з полегкістю, достоту так, наче вперше почув про ці предивні факти біографії Петра Куканя і тільки повідомлення папи розвіяло морок, що не давав його зорові бачити досить далеко й широко. — Це справді обставина дуже сприятлива. Правда, я передбачаю заперечення, що острів Монте-К’яра зник на дні морському, а герцогство Страмбське позбулося самостійності й стало невіддільною частиною папської держави.

Папа смикнув за дзвоник, і ввійшов його незамінний секретар, вродливий кардинал у підперезаній золотим ланцюжком хламиді, той самий, що служив ще його попередникові й попередникові попередника; зауважимо між іншим — привабливе обличчя кардинала від смерті Павла V трохи розпливлось, та й ланцюжок-пасок він мусив попустити на чотири ланки.

— Я хочу знати, — сказав папа, — скільки прибутку дає на рік колишнє герцогство Страмбське.

— Зараз загляну в книги й з’ясую точні цифри, — відповів кардинал. — А поки що можу сказати: найбільші прибутки зі Страмби надходили за часів герцога Танкреда, коли справжнім володарем там був отой capitano di giustizia[21], якого власноручно застрелив П’єтро Кукан да Кукан. Потім прибуток зі Страмби різко впав і не піднісся навіть після її приєднання до папської держави.

— Дякую, цього досить, — сказав папа. А коли вродливий кардинал вийшов, він додав: — Бачте, за геройські подвиги вашого П’єтро да Кукана ми доплачуємо вже традиційно. Та нехай уже: коли йдеться про успіх доброго діла, ми готові до будь-яких жертв. Хай буде по-вашому.

За якийсь тиждень після цієї розмови до Страмби приїхав з Рима бундючний пан у супроводі двох чоловіків, на вигляд ремісників. Усі троє оселилися в заїзді «Під павиним хвостом» на головному майдані Страмби, площі Пам’ятників, а вранці бундючний пан подався до герцогського палацу. Балакали, ніби це папський архітектор, якому доручено оглянути герцогську резиденцію і, коли треба, відремонтувати її, бо Страмба за ухвалою святого отця знову, як колись, стане герцогством під владою отого П’єтро да Кукана, що одного разу вже так жахливо провалився зі своєю спробою зробити зі Страмби ідеально справедливу державу. Ця новина викликала велике хвилювання. Герцогиня Діана досі скромно, за вдовину пенсію, призначену їй Ватиканом, жила в своєму скромному помешканні з єдиною старенькою компаньйонкою, що лишилася їй із цілого почту придворних дам, і часом приймала візити колишньої міської знаті — насамперед старого банкіра Тремацці, з яким любила гарикатись, дорікаючи йому за скнарість, провінційну дріб’язковість і називаючи його мокрою куркою. І ось тепер ця герцогиня Діана, вже не молода, але зі слідами вроди на одухотвореному обличчі, заплатила життям за звістку про повернення Петра Куканя на герцогський трон. Охоплена такою страшною люттю, що не витримало її серце, вона кілька хвилин боролась зі смертю, мурмочучи жахливі прокльони, а потім віддала богу душу, так міцно зціпивши кулаки, що отець Люго, управитель Страмби, не міг потім їх розціпити, отож герцогиню Діану покладено в труну й поховано в родинному склепі з руками не вільно складеними на грудях, як годиться, а схованими під витертим — бо в герцогині вже не лишалось нічого не витертого — парчевим покровом.

Отакий був гідний жалю кінець герцогині Діани — жінки колись вродливої й дуже симпатичної. Життя її минало так важко, що як і були в неї негативні риси, — а в кого їх нема? — то треба їй пробачити це й згадувати про неї тільки добрим словом.