Цей висновок, можливо, був би незаперечним, якби не факт, що в битві атакував не Вальдштейн — йому, навпаки, дуже не хотілося битись, — а Густав-Адольф. Отже, бойовищем був не простір між млиновим каналом та придорожнім ровом, з якого атакували шведи, а простір між шляхом та шибеницею, який обороняла Вальдштейнова армія. А Вальдштейн цей простір протягом усієї битви втримував за собою. Отже, переміг Вальдштейн.

Так, він утримався на бойовищі, але відступив, тільки-но догриміли останні постріли, тож уранці, прокинувшись о схід сонця із заслуженого сну, шведи побачили перед собою не агресивного боєздатного ворога, а безлюдне поле, всіяне трупами, отож не могли поновити бій, хоч би й хотіли. Отже, перемогли шведи.

Хотіли поновити бій? Не смішіть. Із дев’яти тисяч убитих та смертельно поранених у цьому бою на шведів припадало п’ять тисяч, а на цісарців тільки чотири. Шведам було потрібно забитися в нори та зализувати рани ще дужче, ніж цісарцям. «Я взяв у ворога понад тридцять прапорів і прапорців, — рапортував Вальдштейн цісареві у Відень, — а він у мене щонайбільше п’ять чи шість». А цісар у своїй відповіді, посланій з Відня 29 листопада, тобто несповна два тижні після битви, поздоровив з блискучим успіхом як себе, так і Вальдштейна й висловив подяку та хвалу богові. І по всій католицькій Німеччині дзвонили дзвони й читали «Те Бейт». Отже, переміг Вальдштейн.

Таку саму хвалу всемогутньому богові за те, що покликав до себе короля Густава-Адольфа, як не дивно, тоді ж таки висловив і найрозумніший та найактивніший державний діяч тих часів кардинал Рішельє. Ми кажемо «як не дивно», бо це ж він найбільше старався, щоб шведський король утрутивсь у війну, і весь час підтримував його грішми та постачав йому зброю. Але ми бачили — кардинал ще торік почав мулятись, коли шведський король, розбивши армію генерала Тіллі, отаборився на зиму безсоромно близько від кордонів Франції, а коли шведи почали заіграшки перемагати скрізь та брати місто за містом, фортецю за фортецею, вже й не переставав мулятись. Тепер він побоювався, що шведи переможуть у війні й закінчать її раніше, ніж хотілось би йому, Рішельє. А найгірше — вони підіб’ють під себе всі сили та об’єднають Німеччину під шведським скіпетром, тож Франція спіймає облизня.

Для кардинала-патріота і його благочестивого помічника та порадника, як неважко уявити, ця думка була просто-таки нестерпна. Одне слово, шведський король почав надміру вбиватися в силу і тепер зробив дуже мудро та делікатно, що загинув. А проте було б шкода, якби через його смерть зірвалася вся шведська кампанія й рештки шведської армії повернулись додому, чим надзвичайно зміцнили б становище ненависного Габсбурга й закінчили б війну саме коли вона почала розпускати нові принадні квітки.

Отже, треба було не допустити провалу шведських планів, оскільки вони були вигідні для Франції й могли виконуватися під французьким, тобто кардиналовим, контролем. Наслідком цих нарад було те, що отець Жозеф за тиждень після того, як до Парижа надійшла звістка про смерть Густава-Адольфа, сів у карету — останнім часом здоров’я вже не дозволяло йому далеких подорожей пішки — і поїхав у Рим, до святого отця.

Папа Урбан VIII, тоді вже шістдесятичотирирічний, але ще міцний тілом і душею, прийняв отця Жозефа з дипломатично стриманою ласкавістю. Оскільки він навіть приблизно не міг здогадатися, куди тепер, після смерті шведського короля, повернуть кермо французької політики Рішельє зі своїм самобутнім помічником, — сам він, хоч і стояв на чолі католицького християнства, щиро шкодував, що протестантського короля вже нема, але здогадувався, що побожні та дотепні французькі приятелі шведів не зовсім поділяють цей жаль, — почав розмову з отцем Жозефом із невинних запитань і абсолютно незаперечних фактів, як, наприклад, моральні та духовні збитки, спричинені затяжною війною, а особливо занепадом духу каяття, цієї найтоншої й найзапашнішої християнської чесноти, про яку блаженний Августин слушно сказав такі дотепні слова: «Хто кається, той весь час страждає від жалю, але цей жаль є його радістю». То одна з найглибших і водночас найвеселіших думок, за які побожне людство має дякувати авторові «Сповіді». Але, кажучи так, він, папа, з сумом усвідомлює, що в нинішньому огрубілому світі ці слова вже нічого не важать, а цілком належать кращому минулому. Коли нинішні люди взагалі ще здатні до каяття, то це каяття тільки зовнішнє, демонстративне, до якого вони вдаються, щоб запевнити оточення в своїй великій доброчесності, а не каяття внутрішнє, справжнє, вгодне богові, яке змиває минулі гріхи, оберігаючи покутника від можливих гріхів майбутніх. Тому святий отець відчуває глибоку нехіть до театральних, розрахованих на зовнішній ефект ексцесів публічного, масового флагелантства, яке, крім інших неподобств, — скажімо, неймовірно жорстокого способу спалювати відьом, — занесли до Центральної Європи шведи.

Отець Жозеф, добре знаючи надмірну балакучість папи, остерігався щось зауважувати до його висновків, бо досить було однісінького необережного слівця — й потік папиного красномовства розлився б безкрайою повінню. Він мовчки стояв перед троном, худий, брудний, з босими вузлуватими ступнями, розплесканими на білому мармурі, що ним була викладена підлога малої зали аудієнцій, і, схиливши їжакувату голову, вдавав, ніби роздумує над словами його святості, приголомшений їхньою новизною і сміливістю. Насправді він, мов актор на сцені, дожидав своєї репліки і заговорив аж тоді, коли дочекався її. Знаком була папина згадка про неподобства, які шведи занесли до Центральної Європи.

— Так, ваша святосте, ви маєте цілковиту слушність. Я з болем у серці передчуваю, що все стане ще гірше тепер, коли зі смертю короля-героя шведська воєнна кампанія неминуче зійде на звичайну здобичницьку війну. Провідна ідея короля — радикально й до кінця звільнити Європу від габсбурзької чуми — тепер неминуче згасне, бо король не лишив спадкоємців, крім чотирирічної доньки.

Папа зітхнув.

— Так, необачно вчинив король, не подбавши вчасно про нащадка чоловічої статі. А втім, Густав-Адольф був занадто винятковою особистістю, занадто великою людиною, і якби навіть лишив сина, той син був би тільки його тінню.

— Я можу лише з болем у серці притакнути словам вашої святості, — сказав отець Жозеф. — Такі герої, як покійний король, не народжуються часто, і його величі ніяк не зменшує та обставина, що здобути низку легких перемог йому допоміг колишній підопічний вашої святості, П’єр Кюкан де Кюкан, герцог да Страмба.

Знаючи, що розумний капуцин ніколи не кидає слів на вітер і що кожнісіньке його слово має точно виважене значення й мету, папа нашорошив вуха. Він сподівався почути що завгодно, тільки не згадку про Петра Куканя.

— Про це я нічого не знаю, — сказав він і звів брови, показуючи тим, що не мав би нічого проти, якби отець Жозеф заповнив цю прогалину в його обізнаності. Отець Жозеф і розповів усе дуже докладно, цікаво й точно, без будь-якої іронії і все ж з гумором. Папа не зміг стримати сміх, коли отець Жозеф змалював, як король спочатку в сліпому гніві розрубав Вальдштейнів рапорт, привезений йому Куканем, хоч потім власноручно підклеїв його й усюди носив із собою в нагрудній кишені, а коли наступав на якесь укріплення, то спершу неодмінно дивився, чи не згадане воно в тому рапорті. І потім король увесь час цікавився Куканем, увесь час шкодував, що відштовхнув його, відбувшись незначним призначенням до Магдебурга. Помилки роблять і генії, і ті помилки геніїв бувають капітальні. Та однаково, П’єр Кюкан де Кюкан — людина, яка притягує до себе схвальні погляди духовних і світських владарів, а коли й трапляється, що котрийсь із них спершу відбуде його байдужим поглядом, то зразу ж пошкодує про це й замислиться, як поправити помилку.

Потім отець Жозеф довго розводився про військо, організоване й очолене Петром Куканем, про гак званих веритаріїв, вірних слуг справедливості й правди, а папа, слухаючи його, марно змагався з питанням, нащо старий плутяга розповідає це йому й, до чого хилить. Йому хотілося вгадати все самому, перше ніж отець Жозеф розкриється, але він не вгадав, бо для розгадування думок отця Жозефа мало було логіки та інтелекту, хоч би й найгострішого. Тут був потрібен хист ясновидіння.

— Цілісність натури, що її П’єр Кюкан засвідчував кожним своїм учинком, — провадив отець Жозеф, — його надлюдська відвага й розум, що їх він, як відомо вашій святості, довів, перше ніж ступити на арену війни, — все це просто-таки захоплювало короля, і його наміри щодо П’єра де Кюкана, тобто герцога Страмбського, були просто-таки грандіозні. Смерть назавжди вирвала в короля меч із руки й замкнула його вуста, але це, принаймні зараз, не має вирішальної ваги, бо ж написано: «Страх перед героями був у краю живих». Ще не зотліла плоть короля-героя, і страх перед його волею ще не влігся разом з вітром, не зійшов у море з відпливом, а звук голосу не завмер у вухах живих. До цього багатонадійного висновку привела мене коротка розмова зі шведським канцлером Оксеншерною, який тимчасово підхопив тягар влади (він здатен до цього більше, ніж будь-хто, бо понад двадцять років був другом і порадником покійного короля). Отож цей розважний чоловік запевнив мене у своєму твердому намірі йти далі шляхом, який визначив Густав-Адольф. І це, додаю від себе, може бути цілком щирою правдою, дійсною принаймні тепер, поки тілесні останки героя-короля ще не сточила могильна черва.

На цих словах отця Жозефа неспокійний, рухливий папа почав соватись і сопти з нудьги й нетерплячки.

— Не відхиляймось, не відхиляймося, — сказав він. — Які ж наміри мав Густав-Адольф щодо П’єтро Кукана да Кукана?

— Хотів посадити його на чеський трон, — відповів отець Жозеф. — Зробити його наступником великих Пршемисловичів і прикрасити йому голову короною святого Вацлава.

Хвильку тривала мовчанка, тоді папа промовив півголосом: