Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Чудово поінформована з уст найкомпетентніших, а до того ж нездатних брехати, тобто з уст самого Петра Куканя, Еліза розповіла своєму батькові, який слухав її дуже уважно, про перші кроки секти веритаріїв після загибелі Магдебурга, про те, як вони з великими труднощами перезимували в Чорному лісі, а з настанням цієї весни розпочали бойові дії поблизу армій Густава-Адольфа, Вальдштейна, Тіллі, Паппенгайма, Голька та інших католицьких і протестантських воєначальників, усюди намагаючись боронити принципи людяності й правди. Число їх безперервно зростало, хоча кожен, хто хотів стати веритарієм, мусив скласти сувору присягу, порушення якої каралося смертю: завжди говорити правду й тільки правду. Тепер це вже невелика армія, а їхній табір, укріплений валами, не гірший від табору будь-якої дисциплінованої регулярної армії. Зразу після постання секти вони склали обітницю покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга та його жителів. Невдовзі Тіллі й справді поліг у бою на річці Лех від руки одного з веритаріїв.

— Грім побий, це вже трохи занадто, — мовив герцог. — Той твій Prince Charmant має, здається, надмір фантазії.

— Петер фон Кукан напевне має фантазію, бо не існує такої прекрасної й благородної риси, якої він, найдосконаліший з усіх чоловіків, не мав би, — сказала Еліза.

— Одне слово, Петер Кукан — ангел, — сказав герцог. — А веритарії святі.

— Так, саме так, татуню, — підтвердила Еліза. — Та реальна Правда, що не сходить з язика у веритаріїв, спровокувала мене на одну необачну вихватку. Я напалась на Петера з такими словами: «Що мені ті ваші правди! Єдина правда, яку б я від вас хотіла почути, це чи я вам хоч трохи подобаюсь», — і принцеса ледь почервоніла.

— А він же що? — спитав герцог.

— Він сказав: «Ви загнали мене на слизьке, принцесо, бо якби я відповів вам на це питання, як ви бажаєте, правдиво, то заслужив би докір, ніби я надуживаю своїм становищем вашого захисника, щоб залицятися до вас».

— Тобто ти йому подобаєшся, — сказав герцог. — І я, донечко моя люба, хоча ти дуже здивуєшся, не маю нічого проти, бо Петер Кукан фон Кукан — людина з великим майбутнім. Я не можу тобі відкрити більше, бо й сам знаю тільки одне: за конфіденційними відомостями, король приготував для Петера фон Кукана таку запаморочливу політичну роль, що про це й говорити не можна, бо хто сказав би, той би скам’янів на місці, пригнічений величчю цієї ролі. І, звичайно, перше ніж про це почнуться переговори, герцог да Страмба повинен буде одружитись — найкраще з якоюсь принцесою князівського або герцогського роду.

Еліза, зціпивши руки, ніби на молитві, втупила в батька великі круглі очі, а побачивши лагідний, ласкавий, підбадьорливий усміх, зовсім нелогічно заплакала, а тоді обняла батька обома руками — здоровою й пораненою. Від цього рвучкого руху в неї зсунулась шаль, яка огортала її тонку дитячу шию й закривала довгі свіжі подряпини, що псували чисту білість тієї шиї.

— Як ви можете, татусю, одним духом говорити про щось таке чудове, як майбутнє Петера фон Кукана, і про щось таке банальне, як нікчемна подряпина, що в ній я сама й винна? — відповіла Еліза на батькове запитання, хто це так подряпав їй шийку. — Тієї ночі, коли я сама спочивала в Петеровому наметі, — він надав його в моє розпорядження, а сам, як бездоганний кавалер, пішов спати кудись-інде, — мені приснився лихий сон: наче на мене стрибнула чорна кішка й почала пазурами дерти мені шию. Відбиваючись від неї, я, мабуть, і подряпала себе своїми ж нігтями. Може, вам це здається не дуже правдоподібним, але інакше пояснити я не вмію.

— Хіба що то був не сон, а на тебе стрибнула справжня кицька, — сказав герцог.

Те, що сказав герцог Ліндебурзький на вушко своїй дочці — ніби шведський король Густав-Адольф готує для герцога да Страмби, тобто для Петра Куканя з Куканя, якусь велику політичну роль, було щирісінькою правдою, такою непохитною, що її не змогла змінити навіть раптова смерть короля. Адже шведський король загинув невдовзі по тому, як Вальдштейнів генерал Гольк почав плюндрувати Саксонію, в бою під Лютценом 16 листопада 1632 року.

Лютцен — містечко поблизу Лейпціга, а зіткнення обох найбільших армій світу — шведської, якою командував сам король, і цісарської під проводом Альбрехта фон Вальдштейна — відбулося над шляхом, що вів через Лютцен до Лейпціга. Шведи розставили свої полки між правим, південним ровом цього шляху та млиновим каналом, а Вальдштейнова армія окопалась між лівим ровом лейпцігського шляху та недалеким пагорком для страт, на якому сумлінний художник, що увічнив битву під Лютценом прегарною гравюрою на міді, зобразив двох повішених на мурованій шибениці й трьох колесованих. Погода була холодна, над самою землею котився густий жовтавий туман. Бій тривав від світанку, що через туман настав пізно, аж до смерку. Перше ніж відкрити вогонь, шведи заспівали кілька чудових псалмів. Потім зіперли мушкети на сішки біля ріденького гайка, і з пагорка затріщало, залящало, загриміло так завзято, як того безперечно заслуговувала грандіозна мета, що стояла перед обома арміями: здобуття Європи, а тим самим і всього світу.

Шведська кіннота довго ламала зуби на згаданому рову, повному липкого багна, в якому сковзали й грузли кінські копита, і Вальдштейнова піхота, що окопалася за шляхом, нищівним вогнем змітала вершників, аж поки шведам пощастило наповнити зрадливий рів власними трупами та трупами своїх коней. Лиш тоді вони змогли атакувати з успіхом. Пороховий дим змішався з туманом у такий густий смог, що на бойовищі нічого не було видно, і сучасний читач мимохіть дивується, як це історики змогли добрати діла в цій веремії безладних дій. А вони таки розбирались і досі розбираються в ній аж до найдрібніших подробиць краще, ніж у вмісті шухляд власних письмових столів. Отож коли шведи здолали підступність першого рову, Вальдштейнові піхотинці почали кидати свої шанці й утікати до табору з возів, який стояв за ними, і Вальдштейнові шанси, здавалось, уже зійшли нанівець. Та в найтяжчу хвилину примчав зі своєю кіннотою, трьома тисячами, генерал Паппенгайм, якого Вальдштейн викликав суворим наказом із Галле; Паппенгаймова піхота, чотири тисячі вояків, ще була в поході. Становище вмить змінилося, стало скрутно вже шведам, і Вальдштейн трохи не загнав їх у млиновий канал. Але цей сприятливий для Вальдштейна поворот тривав недовго. Відважного, чарівного своїм свавіллям та впертістю Паппенгайма на смерть поранило гарматне ядро, і це викликало в цісарському війську паніку, яка охопила насамперед обоз; там з якоїсь примхи диявола вибухнуло одночасно кілька возів з бойовим припасом. Тоді самому Вальдштейнові довелося зупиняти втечу свого лівого крила, а одноокий Гольк намагався зупинити обоз, що безладно втікав до Лейпціга.

За тих суворих часів, слід нагадати, командувати армією й керувати битвою було не солодко. Командувач не стовбичив десь віддалік на пагорку зі своїми ад’ютантами, а стояв у перших лавах, серед самого пекла. Тільки так із нього було якесь пуття, тільки так він міг міняти перебіг бою на свою користь. Вальдштейна мучила хвороба, але він мусив зійти з нош, наказати, щоб його посадили на улюбленого коня і встромили хворі ноги в стремена, обшиті м’яким оксамитом. Верхи на своєму білому сидів і великий Вальдштейнів супротивник Густав-Адольф: огрядний, задишкуватий і короткозорий, він ще менше був пристосований до трудного вояцького життя, ніж Вальдштейн. Поранений у ліву руку, нездатний правити конем, нещасний державець наскочив на ворожих кіннотників, і ті швидко вколошкали його кількома пострілами з пістолів у голову й ударами шпаг у спину. А оскільки він, бувши королем, і на чотирнадцятому році війни ще, напевне, був гарно одягнений — чоботи з найкращої шкіри, добре підбиті, шкарпетки вовняні, ще не церовані, білизна тепла й не вошива, убрання не діряве, не латане й навіть, оскільки короля всюди супроводив камердинер, гарно вичищене, — то кіннотники, тільки-но він випустив дух, посплигували з коней і швидко, із вправністю фахівців обдерли його до ниточки, так що Лев Півночі, прозваний також Хрестоносцем, Ахіллом германців, Дон Кіхотом і відважним Гедеоном, лежав на голій землі голісінький, як новонароджене немовлятко. Ця обставина вражає наші почуття, але королеві, оскільки він уже не жив, могла бути байдужісінька.

Все це відбулося так несподівано, що шведські вояки, лише побачивши, як його білий кінь бігає по бойовищу без вершника, усвідомили: з їхнім королем щось негаразд.

У зв’язку з цією подією історія вклала присмертному Паппенгаймові, привезеному до лазарету в Лейпціг, безмежно благородні слова: «Я вмираю щасливий, бо поліг лютий ворог моєї віри».

Паппенгайм був уже мертвий, коли його піхотинці, які рухалися повільніше за кінноту, після виснажливого маршу підійшли до Лютцена. Там було вже темно, Вальдштейнова артилерійська батарея коло вітряків над шляхом була розтрощена ворожими ядрами й покинута, і всюди стояла тиша, тільки стогнали поранені та кашляли й чхали застуджені; отож паппенгаймівці не могли нічого зробити й були тут непотрібні.

Напрошується важливе запитання: хто, власне, переміг, а хто програв цю битву, аж ніяк не дріб’язкову, бо в ній полягло дев’ять тисяч люду? Шведи, яких ми називаємо шведами тільки задля зручності, бо, крім них, у війську Густава-Адольфа служили й фіни, й лівонці, й німці, й курляндці, й навіть шотландці та французи? Чи цісарське військо, національно ще строкатіше? Відповідь здається однозначною. І тоді, й ще довго по тому вважалося: переміг той, котрий утримався на бойовищі. Щоб обстояти це твердження, шведи після припинення битви лягли спати просто на голу землю поміж убитими й пораненими. Згадані вище кашель та чхання, що його почули Паппенгаймові піхотинці, коли дійшли до вітряків над шляхом, виходили з шведських горлянок та носів; отже, перемогли шведи.