— Спасибі, визволителю мій, завдяки тобі я наново прозрів і позбувся тягаря, що нестерпно гнітив мою душу! Ти допоміг мені зрозуміти твердження: «Два плюс два дорівнює чотирьом» і хибність твердження «Трійка дорівнює одиниці», а також безглуздість висновку Атанасія, ніби єдність у троїстості й троїстість у єдності треба шанувати.

Певний, що нещасному потьмарився розум, Петр покликав денщика й звелів постелити Медардові, хай відпочине та виспиться, може, маячня покине його; але Медарда не вдалось відбути так легко.

— Ви, пане лейтенанте, вважаєте, що я позбувся розуму; але я позбувся розуму не більше, ніж зубожів той хлібороб, що в нього рілля зазеленіла несподівано пишно. Болісні сумніви в питаннях віри, що мучили мене змалечку й погнали мене до соцініан, — догмат про триєдність бога, — не полегшали, коли я повернувся до лона церкви й став членом чернецького ордену. Тільки ви, пане лейтенанте, просвітили мене думкою, що мучитися проблемою триєдності бога непотрібно, бо самого існування бога не можна довести, а отже, можна геть викреслити бога як зайву гіпотезу, що тільки збиває з пуття. Я хочу стати вашим послідовником, пане лейтенанте, хочу ступати вашими слідами, відкидаю віру в бога й хочу бути, як ви, поклонником Правди, поклонником тез «Два плюс два дорівнює чотирьом» і «Все з одного», поклонником Кола, що є, як і Хрест, нескінченним і, як Хрест, є знаряддям страти. Я корчуся під ударами цих думок, ніби під канчуками, і мені здається, ніби мене може щомиті спіткати смерть як кара за ці думки, але кара не приходить, я лишаюся живий, і це зміцнює моє переконання, що я стою на доброму шляху, на шляху до Правди, якої нема без Розуму, так само як нема Справедливості без Розуму й Правди. Розум, Правда й Справедливість — це й є істинна трійця, пізнати яку я жадав. Ви мій визволитель, до вас я втік від своїх братів, що були зі мною ласкаві й лагідні, але не вміли відповісти на запитання, як умієте ви. Ох, як би я хотів, щоб ваше вчення стало набутком усього людства! Чому ви, пане лейтенанте, не проповідуєте перед юрбами?

Сердитий, але неспроможний переломити несамовиту Медардову прихильність, Петр виклопотав йому посаду писаря в штабі й по змозі уникав його, ухилявся навіть від поглядів, якими молодий фанатик просив у нього дальших повчань, дальших уроків. Медард мав дуже гарний почерк, обов’язки писаря виконував сумлінно, але не цікавився нічим і не думав ні про що більше, крім проблематики Правди, Розуму й Справедливості, одне слово — атеїстичної Трійці, що вкоренилась у його мозку так буйно, аж Петр почав підозрювати, чи не морочить його цей хитрющий лицемір. Та невдовзі Петр пересвідчився, що така легковажність зовсім не в Медардовій натурі, бо колишньому ченцеві просто бракує почуття гумору та іронії — він їх позбавлений начисто.

А сталось ось що. Якось увечері, коли Петр за склянкою доброго білого вина милувався прегарною кроною старого ясена, що жаріла жовтим і червоним у лагідному світлі осіннього надвечір’я, до нього прийшов, а краще сказати — продерся повз денщика Медард. Молодого навіженця вже терзали нові сумніви: чи Петрів раціоналістичний атеїзм не стягне людини на землю? Іншими словами — чи людина, зрікшися бога, не втратить прагнення до найпрекраснішого й найвищого, що було її славою й очищенням від мерзоти, властивої тілесності, — тобто до мучеництва й самопожертви. Петр, у доброму гуморі після кількох ковтків вина, з усмішкою відповів, що нема нічого прекрасного й високого в самокатуванні пустельників і так званих анахоретів, які живуть у кам’яних норах і живляться корінцями та гусінню, бо вважають, ніби цим забезпечать собі вічне спасіння, тобто чинять так із мотивів наскрізь себелюбних. І навпаки, самопожертва спартанців у Фермопілах («Мандрівцю, йди й скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут мертві, як звеліли нам закони») не ґрунтувалась ні на релігії, ні на якійсь надії на посмертну винагороду, а тільки на тому, що потрібно, корисно, доречно коритися законам свого краю без огляду на те, згоден ти з ними чи ні. Або згадати приклад Сократа, що не захотів тікати з в’язниці, як намовляли його друзі, а пішов на смерть, до якої був засуджений несправедливо. Але нащо ходити так далеко.

І Петр розповів юнакові, почервонілому від хвилювання, трагедію свого батька, пана Яна Куканя з Куканя, того благородного, щиро заклопотаного добром усього людства чоловіка, чиєї похмурої, просмерділої сіркою лабораторії Петр змалечку нерозумно уникав і на спомин про кого він носить і носитиме довіку його перстень — зображення змії, що кусає себе за хвіст. (Сказавши це, Петр насилу відбивсь від Медарда, бо той притьмом хотів ухопити його ліву руку й поцілувати алхімічний перстень, якого досі не помічав). Петр повів розповідь далі — до страшного допиту в цісаря Рудольфа, допиту, який пан Янек, щоб цісар не зміг видерти в нього таємницю його Каменя, сам урвав, пробивши собі серце вістрям сталевого циркуля, і враз Медард ізсунувся з крісла зомлілий. Коли Петр розстебнув на ньому курточку, то побачив невеличку круглу ранку, що з’явилась у нього з лівого боку грудей, у так званій області серця, тобто приблизно в тому місці, до якого пан Янек з Куканя приставив вістря циркуля, щоб простромити себе. З ранки текла кров.

Викликаний лікар тільки головою покрутив над таким дивом. Мовляв, якби це не був молодий і загалом здоровий на вигляд, хоч і малий на зріст, хлопець, то можна б сказати, що в нього стигма, викликана релігійним екстазом. Такі речі в цьому божевільному місті інколи трапляються, особливо останнім часом, але тільки з дівчатами в пору дозрівання або з істеричними жінками в перехідні до старості літа; але що таке буває з чоловіками, він, лікар, знає тільки з легенди про святого Франциска Ассізького. Крім того, як відомо кожному, стигми з’являються не на грудях, а насамперед на долонях та ступнях, тобто в тих місцях, за які Христос був прибитий до хреста.

А тоді він пустив Медардові кров і вернув його до притомності.

— Отже, веритарії тепер мають свого мученика, — зашепотів молодик, як тільки зміг говорити, і його обличчя прибрало виразу екстатичного блаженства.

— А хто це — веритарії? — спитав Петр.

— Ми, ті, що йдемо за Вами, Вчителю, — відповів Медард, уперше назвавши Петра не «паном лейтенантом». — Ми, люди майбутнього.

І вийшов ще нетвердою ходою.

Отак Петр пересвідчився, що Медард не жартун, не витівник, бо який це витівник просто так, задля витівки, пустить із себе кров?

Заворушення в Магдебургу не припинялись, але набували нового характеру й нових форм, прямуючи до того, що богослови називають початковим ступенем досконалості, тобто до простоти. Насамперед вигнання з міста католицьких ченців ослабило партію «поверненців», отих овечок-покутниць, що ходили в чорному й покірливо приймали удари справа й зліва, від «рибалок» і від фіделістів. Декотрі з цих «поверненців», бачачи безвихідь свого становища, потихеньку вертались у лютеранство, декотрі втекли з міста, декотрі поховались по оселях; їх дедалі меншало, вони втрачали вагу, аж поки зникли, ніби їх і не було.

Саме тоді цісарське військо під командою генералів Тіллі й Паппенгайма облягло Магдебург і почало обстрілювати його з важких гармат, гатячи в мури та вежі бомбами й засипаючи місто запалювальними снарядами, прозваними «гаряча пательня», «чортів казанок», «чортів хвіст», «комета», «чортів пшик», «зірка з пекла» тощо; очевидно, це було щось схоже на ті петарди, що їх на карнавалі кидають під ноги натовпу, але величезні, здатні запалити цілий будинок. Коли таке люциферове начиння прилітало згори й падало десь на вулиці або на даху, бажано було, щоб там поблизу трапився хтось не з породи страхопудів, та ще з двома-трьома дужими помічниками і щоб стрибнув на ту димучу, іскристу потвору з мокрим рядном, ганчір’ям чи кожухом, придавив її й качався по ній животом чи задом; тоді вона задихалась без повітря й гаснула, бо все на світі, байдуже, з неба воно родом чи з пекла, мусить дихати. То була відчайдушна боротьба людей із хитромудрими пристроями. Перемагала часом людина, часом бомба, а часом наслідки були непевні — це коли бомбу щастило задушити, але й люди діставали тяжких опіків. Отож на початку тієї облоги вулиці Магдебурга були повні людей, сильно обсмалених: навіть ті, хто ні разу не мав діла з запалювальною бомбою, вважали за справу честі й доброго смаку пристосуватись до новітньої моди. Юні дівчата ходили з надгорілими косами, матрони — з обсмаленими бровами та зачісками, які запинали дірявою, мов порване павутиння, пропаленою хусткою. Кавалери пишались обвугленими брижами комірців, несиметрично обгорілими вусами та бородами: в одного бракувало лівого вуса, в другого — кінчика бороди, в третього — бакенбарда, а в четвертого з пропаленого рукава визирав голий лікоть.

Коли вже зачеплено питання моди, то ще додамо: тоді ж таки фіделісти, насамперед жінки, а потім і чоловіки, скидали своє щоденне вбрання й перевдягались у жалобу, тож «поверненці», які й перше ходили в чорному, перестали від них різнитись, а помалу перестали вирізнятись і «рибалки», бо те, що Магдебург облягало й бомбардувало німецьке військо, завдало тяжкого удару їхньому войовничому патріотизмові. Вони покинули насвистувати геройські пісні, ходити войовниче, з браво випнутими грудьми, і стали вдягатись, як фіделісти та «поверненці», так що всі тепер нагадували жалобників.

Комендант міста гофмаршал полковник фон Фалькенберг одного дня послав Петра до спаленої церкви святого Георгія, бо довідався, що відтоді, як у ній перестали правити службу божу, там збирається якась підозріла потолоч.

Церква лишилась без покрівлі, середній неф був увесь чорний після пожежі й смердів захололим димом. І все ж Петр застав там повно людей, які уважно слухали миршавенького проповідника. Той стояв на кам’яній колоні, що раніше була опорою зниклого тепер амвона. Проповідник схожий був на пастора й говорив вільно та плавно, наче пастор, але то був не пастор, а штабний писар, утеклий чернець-премонстрат брат Медард.