— Я молюся, щоб сталось за вашими словами, отче, — відповів, опустивши погляд, молодий чернець дрібної, аж миршавої статури.

— Брат Медард був теж на хибній стежці, як оце ви, молодий офіцере, — провадив старий настоятель, — і визнавав єресь так званої секти соцініан, що сміють заперечувати існування святої трійці й твердять, ніби є лише бог-отець.

Миршавий ченчик аж затремтів.

— Змилуйтеся, достойний отче! — заволав він. — Не нагадуйте мені про це, ради бога!

— Та оскільки душа його ще не зовсім відмерла, — вів далі старий, — божий глас, що озвався в ньому, допоміг йому стерти полуду з очей, знайти шлях до спасіння, до лона святої церкви. А тепер він один із найревніших членів нашого ордену і тлумач неясних текстів Святого письма. Правда, Медарде?

— Та хвала, що нею ви мене обсипаєте, отче, ввергає мене в безодню сумнівів, — відказав брат Медард.

— Спасенних сумнівів, — усміхнувся старий. — Ну, то як ви, офіцере? Що скажете про себе?

В Петровому серці замість гласу божого озвався гнів.

— Мушу визнати, достойний отче, що з вас чудовий жартун, — сказав Петр. — Можу уявити, скільки тут було б сміху, якби вам пощастило навернути мене в католицтво чи навіть умовити, щоб покаявся й попросився до вас у послушники, мене, кого ви вважаєте за лютеранина, а головне — за йолопа, і кому наказано витурити вас утришия; бо даний мені наказ звучав дослівно так. Але нічого цього не буде. Я звик чинити так, як підказує мені мій розум. Ваша присутність у Магдебургу тільки примножує заворушення, що терзають це місто, а тому бажано, щоб ви його покинули. Я вам це кажу, не відчуваючи ніякої потреби зберігати в собі оте ваше «свинське чисте сумління», виправдовуючись, ніби тільки виконую наказ.

— Кажете, ви не лютеранин? — перепитав настоятель. — Дивно… Хто ж ви тоді? Невже католик?

— Це запитання я вже чув у своєму житті стільки разів, що втомився на нього відповідати, — сказав Петр. — Я, кажучи просто й коротко, прихильник правди.

— Ми теж прихильники правди, — лагідно запевнив старий. — Щодо цього, молодий офіцере, ми легко можемо домовитись.

— Навряд, бо напевне під правдою ми з вами розуміємо різні речі, — заперечив Петр. — Яка ж ваша правда?

Старий з усмішкою обернувся до Медарда, тим наказуючи, що дає йому нагоду сяйнути своєю вченістю та доброчесністю.

— Найперша, найбільша і найвища правда — це бог, — проголосив миршавий ченчик. — Усе на світі правдиве правдою божою. Правда — мета наших прагнень і вчинків. Правда — це світло, бо в Євангелії від Іоанна, глава третя, вірш двадцять перший, читаємо: «Хто чинить по правді, той іде до світла».

— Такої відповіді я й сподівався, — сказав Петр. — Замість визначення ви відбуваєтеся сумнівними метафорами, що спираються на уявлення про бога — істоту, в яку люди вірять тільки тому, що її існування не можна довести.

По трапезній перебіг приголомшений шепіт.

— Як ви можете твердити таке про першопричину всіх причин! — вигукнув отець-настоятель. — Ви збожеволіли чи, може, вашими вустами промовляє лукавий? Невже вам невідомо, що бог-це саме буття? Чи ви ніколи не чули про п’ять доказів існування бога? І найважливіший поміж них — це доказ каузальний: коли все, що діється в природі, діється з якоїсь причини, то неминуче мусимо дійти до першопричини всіх причин, якою є сам бог!

— Якою є сам бог! — хором підхопили ченці.

В ту мить мушкетер, якого Петр лишив був зачекати перед входом, зазирнув до трапезної й побачив, що офіцер, його начальник, замість гнати ченців, згідно з наказом, утришия, провадить із ними богословський диспут. Вояк так жахнувся, що вже довіку не отямився від того жаху.

— Ваш знаменитий каузальний доказ, — відповів Петр, — має одне вразливе місце: не пояснює, яка ж. причина тієї першопричини. Між іншим, філософ Френсіс Бекон, із чиїми думками я мав честь і втіху познайомитись, поміщає уявлення про причину між уявлення фальшиві, що затемнюють людське мислення, так само як уявлення про душу, перший імпульс або стихію. Та я не збираюся дискутувати з вами про існування бога — я й не кажу, що він не існує, а тільки кажу, що його існування не можна довести. Ми говорили про правду; так ось, і для мене правда — мета всіх моїх прагнень і вчинків, але я, на відміну від вас, іду за правдою, яку можна довести, за правдою ясною й очевидною, за правдою п’яти чуттів, осягнутою розумом, за безперечною правдою знання, діаметрально протилежною облудній правді віри, за простою й тверезою правдою слів, що два плюс два дорівнює чотирьом, а ви кажете, ніби трійка дорівнює одиниці. Я не дивуюся, що страхітлива незрозумілість такого твердження погнала оцього ось брата Медарда, як я щойно чув, до соцініан.

— Облиште! — крикнув Медард. — Я вам забороняю говорити своїм брудним блюзнірським язиком про моє падіння!

— Не хвилюйся, брате, й не кидайся без потреби крутими словами, — лагідно сказав старий настоятель. — Ваше визнання, молодий офіцере, було цікаве, і хоча ви помиляєтесь, та дух ваш, видно, не безплідний: ви дещо знаєте і часом про дещо міркували. Але чи не здається вам, що ваше тверезе чіпляння за факти, які можна перевірити свідченням ваших п’яти чуттів, прирікає вас сумно блукати по поверхні речей? А ваша правда, відірвана від бога, може бути тільки беззубою, голою й убогою, інакше кажучи — ви самі зрікаєтесь глибшого пізнання.

— Глибшого пізнання, — повторили ченці хором.

Петр відповів:

— Безперечно, знання бідніше, трудніше й не таке звабливе, як віра, що все пояснює, все розуміє й може все осягти завиграшки. Та я віддаю перевагу знанню, бо, на відміну від віри, воно не веде до того фанатизму, який затруїв увесь світ і робить людей нещасними, злими, завжди ладними за дрібну незгоду в питаннях віри повбивати сотні тисяч інших людей. Я син алхіміка і знаю — алхіміки спираються на основну тезу: все, що є на світі, походить з однієї спільної праматерії. Вони висловлюють це фразою «Все з одного» та символом кола або ж змії, що кусає себе за хвіст. Але ж це не віра, а певність, підтверджена тисячами років досліджень та спроб; і взагалі — алхімік не фанатик, що виголошує свої премудрості на весь світ, а тихий і скромний учений, який дбає, щоб результати його досліджень не попали в невідповідні руки. Земля кругла. Це твердження нині вже нікого не обурює й не стає предметом віри та культу, бо його можна довести. І навпаки, бог є богом, а аллах — аллахом тому, що їхнього існування, як я вже казав, довести неможливо. О, я не з тих мудраків, котрі, читаючи Біблію, цю книжку, що мала на долю всього світу такий потужний вплив, як жодна інша, переможно тицяють нас носом у те, що в кита вузька горлянка і він не міг проковтнути Йони, або що Сонце нерухоме і тому Ісус Навін не міг його зупинити, або що Христос хоча й походив, згідно з пророцтвами, з царського роду, але тільки по лінії Йосифа, а той, хоча й був чоловіком Христової матері Марії, Христовим батьком не був, або що нема ніякого сенсу визволяти гріб Господень — адже відомо, що Христос у ньому не лежить, бо він на третій день воскрес із мертвих, і так далі. Ні, зовсім ні. Я знаю: ці абсурди необхідні, щоб люди вірили, ніби автором Біблії є сам бог, і те, що простому розумові здається безглуздим, насправді є таємною істиною, неприступною для людського розуму. Тертулліанове «Credo quia absurdum»[17] — найрозумніші слова, сказані про це. Той факт, що Магдебург лежить на Ельбі, не абсурдний. Але ж у нього ми не можемо й вірити. Ми можемо знати його, можемо не знати, але вірити в нього, як ви вірите в те, що хліб перетворюється в тіло, а вино в кров, неможливо. Людина — єдине створіння, яке питає себе й хоче знати, а оскільки на більшість своїх запитань не знаходить відповіді, то легко попадає в полон вигадок та забобонів, у яких вона живе, наче обплутана павутинням, і які гальмують її порив до пізнання, загороджують шлях до правди й справедливості.

Старий настоятель вислухав Петрові слова з поблажливою усмішкою, ніби жебоніння дитини.

— Принциповою хибою ваших слів, сину мій, — сказав він, коли Петр замовк, — є те, що ви говорите про віру взагалі, не думаючи про те, що не існує віри взагалі, до якої можна було б залічити, наприклад, і магометанську псевдовіру, — недарма ж ви згадали ім’я їхнього аллаха поряд з ім’ям християнського бога. Навпаки, сину мій. Є тільки одна віра, віра істинна, віра Христова, та віра, котра проголошується й визнається католицькою церквою. В її догматах, які встановив сам син божий, не може нічого змінити навіть святий отець у Римі, а не те що якийсь Лютер, чи Цвінглі, чи Кальвін, чи як там усі ті чортові сини звуться. Ви маєте рацію, коли кажете, що людина — це створіння, яке прагне знань. Отож бог у своїй безмежній доброті, бажаючи втамувати цю людську спрагу, послав у світ свого єдиного сина, а той, заснувавши церкву, доручив їй для охорони скарб свого вчення. Тому не можна протиставити віру і знання, бо наша віра, будучи істинною, водночас є й знанням найвищим і найпевнішим.

— Знанням найвищим і найпевнішим, — хором повторили ченці.

Петрові аж млосно зробилось від тієї настоятелевої відповіді. Його посіла така втома й безнадія, що він не мав уже сили продовжити дискусію і врешті зробив те, що мав зробити зразу, тобто почав завзято виконувати гофмаршалів наказ. Це виявилося легше, ніж він гадав, бо ченці вже підготувались до виселення, їхнє манаття давно було складене на вози, отож не минуло й півгодини, як монастир спорожнів.

Але на цьому не скінчилось. Одного вечора, десь так через тиждень, до дверей Петрового скромного помешкання постукався юнак у пошарпаній одежі, видимо чужій, завеликій на нього, миршавий, худий, закоцюблий і такий брудний та зарослий, що Петр насилу впізнав у ньому того брата Медарда, з яким здибався в монастирській трапезній, колишнього соцініанина й улюбленця старого отця-настоятеля. Переступивши поріг Петрової кімнати, юнак вигукнув: «Їсти!» — і, зовсім знесилений, упав на підлогу. Жадібно проглинувши шмат хліба, якого дав йому сторопілий Петр, Медард простогнав: «Пити!» — а коли напився, тоді розплакався, обняв Петрові коліна й розплакався.