— Тимчасовий уряд його світлості принца Мустафи оголошує всім праведним людям доброї волі, що призначив нагороду в один мільйон італійських цехінів тому, хто спіймає, умертвить і покладе до ніг його світлості відтяту голову злочинного паші Абдулли, прозваного Розумом Його Величності, колишнього першого радника султана Ахмеда, якого спіткала справедлива кара

Аллаха, вкоротивши йому віку. Підписав указ його світлість принц Мустафа власного рукою.

Це оголошення проказав монотонним офіційним голосом у бляшаний розтруб, званий гучномовною трубою — поки не придумано кращої, технічнішої назви мегафон, — стерничий човна родоської військової залоги, турецький сержант, тоді як чоловіки, що сиділи на веслах, були рядові морські піхотинці. Гадаємо, цей човен, який щойно підплив з гавані до обох кораблів, заякорених на рейді, був приваблений тільки прибуттям великої, респектабельної «Венеції», бо поки там стояла тільки невеличка й непоказна «Дульсінея», родоське військове начальство, як бачимо, й не ворухнулось.

Докінчивши своє оголошення по-турецькому, сержант відтарабанив його ще поганою французькою мовою, а потім дав знак своїй команді налягти на весла, і вояки, раді, що виконали повинність, яку вигадав сам чорт і яка змушувала їх раз у раз підпливати до всіх кораблів, котрі спинялись на рейді, з усе тим самим пустим оголошенням, що неминуче лишалось без відгуку, бо згаданий Абдулла безперечно був давно неживий, — раді, кажемо, що й на цей раз відбули свою службову повинність, вояки погребли назад, до причалу.

Франта з Петром, покинувши боротися, тихо сиділи долі й важко відсапувалися.

— От бач, — сказав Франта. — Я, мовляв, приніс тобі бабські балачки, і душа в мене заяча. І мав би соромитись. І повівся боягузливо. Не треба виправдовуватись, я такий вельможний пан, що прощаю тобі. Султан задер ноги, ти це чув на власні вуха. То може, повіриш і в те, що я тобі ще казав: і твоя Лейла, і твій тесть уже на тому світі, та й кожен, про кого знали, що він хоч трохи тобі допомагав? Коли й тепер ти хочеш пливти далі до Стамбула…

Петр, посинілий, як один з тих небіжчиків, про яких мовилося, звівсь на коліна й почав мовчки обома руками здирати з себе парчеві шати першого радника його величності; а Франта Ажзавтрадома, якому ця розпачлива Петрова поведінка трохи зсунула камінь із серця, провадив уже лагідніше, що Петрові кінець кінцем не треба так брати до серця все це, бо сталося воно за його відсутності, тож він не має за що собі докоряти; винен тут, власне, сам замордований султан, який з незрозумілої слабодухості не наважився виконати заповідь, дану всім владарям турецької імперії: перейнявши владу, негайно винищити всіх своїх родичів.

Нарешті Петр, що й не чув Франтиних розумних слів, промовив, хоч і неголосно, але твердо:

— Моєї голови прагне Мустафа, ота кривонога почвара. Я ж із першої хвилини знав, що він наробить мені лиха. І папа теж домагався моєї голови. Дякую вам, панове, за таку увагу і навіть не питаю, чи ця честь не завелика для мене. Я знаю й розумію, що моя голова заважає вам і дратує вас, проте ні тому, ні другому не дам такої втіхи — відтяти її.

Говорячи так, Петр дер на клапті своє турецьке вбрання, а як подер його все й лишився в самій білизні, то підійшов до шафи в стіні каюти й почав одягатись у приношену одіж мандрівного дворянина, придбану колись у Франції, в підгірському місті Ніорі.

— Ні, ще не всьому кінець, — мовив він, і його обличчя знов набуло здорової, природної барви. — Бо я, Франто, й після султанової смерті не лишився самотній і покинутий. А ще маю могутнього, розумного друга й спільника, близько знайомого з папою й з усіма європейськими можновладцями, — такого собі патера Жозефа, чиє головне прагнення в житті — розпочати хрестовий похід проти Туреччини. Досі це йому не вдавалось: папа й державці, надто зайняті себелюбними замірами, лишалися глухі до його закликів. Та коли тому патерові-фанатикові подасть руку така людина, як я, Петр Кукань з Куканя, і коли я ще й скористаюся прихильністю французького короля, якому сам уклав скіпетр у руку, — з цього вийде такий хрестовий похід, якого світ не бачив. Отже, власне, тільки й сталося, що осереддя моєї політики переміститься з Туреччини до Франції і мої зусилля відвернути братовбивчу війну, що назріває в Європі, досягнуть мети, бо воєнне напруження буде спрямоване вбік, проти турків, а їх таки треба стерти з лиця землі, нічого кращого вони не варті.

Поки він так говорив, надворі пролунав якийсь наказ, потім тупіт і рипіння дощок.

— Той твій патер Жозеф у Франції? — спитав Франта.

Петр підтвердив.

— А що?

— Та просто так, хотілося знати, — відповів Франта. — Бо мені цікаво, як ти до тієї Франції потрапиш.

— Не розумію, — сказав Петр. — Потрапив же я з Франції сюди, то чого б не потрапити назад до Франції?

Франта відповів, що є одна тонка різниця. Коли Петр плив із Франції до Туреччини, за його голову не було призначено нагороду в мільйон цехінів, чи принаймні на цьому судні про це ніхто ще не знав. А мільйон цехінів — страшенні гроші. Франта б дуже здивувався, якби нікому на судні не закортіло здобути її.

— Я не лякався Бастілії, катівні, плахи, — сказав Петр. — Думаєш, злякаюсь кількох матросів?

— По-моєму, річ не в тому, злякаєшся ти чи не злякаєшся. Один злякався, то йому відірвали голову, а другий не злякався, то відірвали зад. Чи, може, навпаки було — я таких дрібниць не пам’ятаю. Що ж до мене, то я б не хотів довго затримуватись на цьому судні. Ти обіцяв попросити капітана…

— Спробую, — сказав Петр і вийшов з каюти.

Капітан Ванделаар проходжав на шкафуті з люлькою в зубах, склавши руки за спиною, і наглядав, як два матроси напинають верхнє вітрило на задній щоглі. «Дульсінея» погойдувалась на гладіні затоки, ледь помітно віддаляючись від пристані.

— Ви чогось хочете, мосьє де Кюкан? — звернувся капітан до Петра, коли той підійшов до нього. Ванделаар і перше не був товариський та балакучий, а тепер аж холоду нагонив своєю стриманістю.

Петр, перемагаючи прикре, а для такої значної особи просто нестерпне почуття сорому, відповів, що змінив намір і хоче негайно повернутися до Марселя.

— Цього я сподівався, — відказав капітан. — Але будуть деякі труднощі.

Петр спитав, які ж.

— Я хотів у Стамбулі набрати свіжої води, — пояснив капітан. — Бо нашого запасу до Марселя не вистачить. Отже, доведеться кудись заходити. А ви, наскільки розумію, волієте остерігатись турецьких гаваней.

— Я, здається, став дуже клопітним пасажиром, — сказав Петр.

— Не заперечую, — погодився капітан. — Даремно ви відкрили мені своє турецьке ім’я й чин. Юнга нас підслухав і роздзвонив усім.

— Я ладен покинути ваше судно в першій же християнській гавані, — запевнив Петр.

— Вельми шляхетно з вашого боку, — відказав капітан. — Лишається тільки сподіватися, що ми допливемо до тієї гавані живі. Ви ще щось хотіли, мосьє Кюкан?

— Так, — підтвердив Петр. — Той чоловік, що його ви найняли як юнгу, мій друг. Я б хотів, щоб ви його відпустили, він воліє найнятись на «Венецію».

— Навряд чи це вийде, — заперечив капітан. — Самі зволите бачити: якорі піднято, ми вже пливемо. Та коли він справді ваш друг, то може стати вам у пригоді. Я без нього обійдусь. А вам раджу не відходити один від одного ні на крок. Коли один спатиме, другий хай чатує. У вас є зброя?

Петр відповів, що має шпагу й два пістолі.

— Я вам принесу ще два й пороху та куль, але аж як смеркне, — пообіцяв капітан. — Гадаю, ви людина досвідчена й зайве пояснювати вам, яке ваше становище.

— Я вважав, що капітан ручиться за своїх людей, — відказав Петр.

— Авжеж, за їхню поведінку й за вашу безпеку я ручуся власним життям, — запевнив Ванделаар. — Не певен тільки, чи за таких обставин моє життя варте понюху тютюну.

Бунт на «Дульсінеї»

Оскільки другий стерничий зразу після відплиття з Родосу помер і був похований по-моряцькому — зашитий у шмат старого вітрила й скинутий у море, — а Беппо, моторний юнга, ще не був повноцінним чоловіком, співвідношення сил у тому разі, якби команда справді знадилась нагородою за Петрову голову, не було несприятливе для Петра: сам він варт був п’ятьох, Франта Ажзавтрадома — трьох, капітан Ванделаар, невеличкий, але дужий — принаймні одного, і проти цих дев’ятьох праведних чоловічих сил стояло чотири з половиною потенційно неправедних: перший стерничий, двоє матросів, кок і недорослий Беппо. Та й капітан поводився так, ніби нічого не сталося, тож як часом декого з екіпажу й обсідали грішні думки про мільйон золотих цехінів, то при погляді на неприступне для жартів капітанове обличчя ці негожі думки вмить розвіювалися.

Погода усталилась, море заспокоїлось, і хоч небо сповивали низькі сірі хмари, ніщо не віщувало раптової нищівної бурі.

Коли «Дульсінея» без найменших перешкод минула останню турецьку заставу — Афродітин острівець Кіферу — і, випливши на простір Іонічного моря, звернула на північний захід, Петрові подумалося, що цього разу він уже переміг, бо половина небезпечної дороги лишилася позаду: він-бо умовився з капітаном, що зійде з Франтою на берег у південноіталійському порту Реджо в Мессінській протоці. Тоді, знуджений сидінням та лежанням у каюті, звідки він на капітанову пораду досі майже не виходив, Петр покинув свого друга Франту, якому ті байдики, навпаки, дуже подобались, і пішов посидіти на своєму улюбленому місці, де зажив стільки щасливих хвилин, коли гадав, що пливе назустріч сяйву султанової приязні й теплу Лейлиних обіймів: на реї передньої щогли. Та тільки-но вибрався нагору і, сівши, задивився в імлу, що сповивала обрій з усіх боків, щось під ним чи поруч нього луснуло. Петр не звернув на те уваги, бо на такому верткому суденці, як «Дульсінея», весь час щось лускає й тріскає; та воно луснуло знов, ще гучніше, і Петр полетів униз з височини п’яти людських зростів.