Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Отже, кінець, усьому кінець? — промовив він, не підводячи голови й ледве ворушачи синіми губами.

— Коли ви маєте на увазі регенсбурзький з’їзд, то справді кінець, — сказав Вальдштейн. — Я кваплюся до Меммінгена, щоб бути там раніше, ніж туди привезуть повідомлення про мою відставку.

— І ви, ваша високосте, вже нічого, нічого на свій захист не зробите?

Вальдштейн тільки знизав плечима.

— І справа з моєю затриманою платнею буде остаточно здана в архів? — спитав учений кволим голосом.

— Доведеться вам змиритися з цим, маестро, — сказав Вальдштейн. — Я змирився з чимось куди гіршим, ніж ваша мізерна платня. Мене самого дуже дивує, що все скінчилося так сумно, хоча за вашими розрахунками зірки сприяють мені. Але майбутнє ще покаже, яка вигода в цьому гаданому програші. А поки що бажаю вам якнайшвидше одужати — і до побачення.

— Я вже з вами не побачусь, мені кінець, — сказав астроном. — Але як маєте ще вільну хвилинку, прошу вас вислухати кілька слів, щоб я не відійшов, з нечистим сумлінням туди, звідки нема вороття.

Герцог з нетерплячкою на обличчі зіперся сідницями на скриню, в якій учений ховав одяг.

— Говоріть, але, будь ласка, коротше.

Учений якусь хвилину перемагав задишку, тоді почав:

— Ви, ваша високосте, були моєю останньою і єдиною надією, що я доможуся справедливості й дочекаюся тих грошей, які лишився мені винен габсбурзький цісарський дім. Ви мені обіцяли…

— …що допоможу вам їх одержати, коли мені вдасться переворот, — роздратовано перебив його Вальдштейн. — Але він не вдався, то про що тут іще балакати.

— Я ще не сказав головного, — шепотів старий. — Для мене так важливо було, щоб ви не зреклись задуманого й нічим не дали себе відстрашити, що, коли ви мене попросили спитати в зірок, які ваші шанси, я допустився — присягаюсь, уперше в житті — обману…

— Обману? — ревнув Вальдштейн. — Тобто розміщення зірок не було для мене сприятливе?

— Не було, аж ніяк не було, — сказав Кеплер, і очі його залилися слізьми. — Я приховав цю невеселу й тривожну обставину, що планета вашого найпершого ворога, Максиміліана Баварського, саме панує над планетою його величності цісаря, отож із самого початку було ймовірно, що Максиміліан доможеться свого. Крім того, Марс проходить через сузір’я Терезів, а Сатурн — через сузір’я Скорпіона, а це означає, що ми переживаємо пору зрад у змовах і законах, перемоги інтриг та невірності й неуспіху добрих замірів, спрямованих на загальне добро. Та оскільки віра часто творить чудеса, я надіявся, що ви, ваша високосте, впевненістю в собі й силою свого генія переможете всі ці несприятливі впливи, і змовчав про них. Але ви не перемогли. Коли вчора в моєму домі з’явився той зухвалий хлопцюга, я зрозумів: мій обман — єдина темна пляма на всій моїй науковій кар’єрі, мій єдиний відступ від засад чесності й правдивості — був марний. Той чоловік, коли дозволите вжити алегоричного виразу, був невблаганним посланцем небес. Прошу вас, ваша високосте, згадати, що я вчинив так із найкращими намірами, й пробачити мені, щоб я міг стати перед престолом всевишнього без почуття вини.

— Іди к бісу, старий недоумку, — сказав Вальдштейн і вийшов, грюкнувши за собою дверима.

Тим часом Петр із рапортом генерала Маррадаса, зашитим у полу камзола, їхав на північ Німеччини, назустріч шведському військові, що, за чутками, висадилось у Померанії.

Над правим берегом Рейну, там, де річка, що доти текла на захід, плавною дугою звертає на північ, днів на п’ять дороги тягнеться скелястий кряж, порізаний ущелинами й укритий грізною, шумливою пущею, за похмуру славу та темний колір названою Шварцвальдом, тобто Чорним лісом. Справді, важко уявити собі щось чорніше за той дикий густезний праліс із старезних смерек зі сріблястими стовбурами та гілками, обвислими під тягарем лишайників, що висіли, наче пошматовані вітрила на реях розбитих кораблів. Піскуваті стежки губляться, ніби запавши під землю, в заростях моху та папороті, населених лісовиками, мавками та всякими страшидлами. Тихо, ніщо й не ворухнеться, хіба шасне в схованку лисиця. Є там місця, куди ніколи не проникає сонце; там живуть ведмеді, борсуки, і там-таки нібито знайшла притулок ватага грабіжників, які прозвали себе «веритаріями», яких дехто вважав чортами, а дехто — ангелами-охоронцями. Перші, що вважали їх за чортів, твердили, ніби це звичайнісінькі розбійники, тільки численніші, спритніші, краще озброєні й кровожерніші, ніж звичайно. Другі держалися думки, що назва «веритарії» придумана не просто так, а виведена з латинського слова «верітас», тобто «правда», — а це, як відомо, щось чисте й боговгодне. І ті веритарії справді поводяться так, що сам бог може дивитися на них тільки схвально й замилувано, бо вони нікого не кривдять, навпаки, захищають покривджених, і не грабують, а відганяють грабіжників. Зате накидаються без розбору на кожного, хто чинить паскудство, — лютеранин він чи католик, швед чи німець. Та однаково їхня присутність у Чорному лісі не тішила, бо веритарії нібито завжди з’являлися там, де назрівало лихо. В Чорному лісі досі було більш-менш спокійно, тож поява там веритаріїв не віщувала нічого доброго.

Води в Чорному лісі аж забагато. Потічки стрибають і булькочуть по бескетті, кришталеві водоспади ринуть із веселих гірських озерець, що оздоблюють схили стіжкуватих пагорбів та гір, з яких Фельдберг — найвища, а Бельхен і Блауен — лиш трошечки нижчі. Корови, байдужі до стукоту дятлів та жовен, що пурхають у вільшині, скубуть на полонинах та галявинах траву з гіркуватим запахом. Тут, у Чорному лісі, збирає Дунай свої перші води, а долинами, де клубочиться туман, ринуть струмочки, струмки та річки, з яких Вутах, Вебра, Ельц, Мург та Альб упадають просто в Рейн, а Енц і Нагольда — в Неккар. Але перейдімо вже до суті: над однією з цих річок, над Мургом, за урочищами села Гернсбаха, в затінку пагорба Голо стояла старовинна корчма «Вовкулака», яка напевне пам’ятала дні, коли славної пам’яті Мартін Лютер тільки вчився розбирати літери, а Томаса Мюнцера ще й на світі не було. І в тому «Вовкулаці» з призволу самого антихриста почався фінал нашої довгої розповіді про життя й подвиги Петра Куканя з Куканя, героя, що ненавидів зло, але не знав, як із ним боротись.

Був січень року тисяча шістсот тридцять другого, тобто другого року так званої шведської війни, що почалась тоді, коли король Густав-Адольф висадився в Померанії, або ж чотирнадцятого року так званої німецької війни, тепер, коли ми вже понад триста років зберігаємо в пам’яті дату її закінчення, відомої як тридцятилітня війна. Король Густав-Адольф саме перезимував недалеко звідти, в старому й славному Мангаймі над Рейном, і це неабияк дратувало фактичного короля Франції, кардинала Рішельє, який хоч і підтримував німецьку війну грішми та затягував її дипломатичними інтригами, але не був радий, коли театр воєнних дій наближався до священної землі Франції. Можна ще додати, що, ймовірно, саме близькість шведів принадила до Чорного лісу розбійницьку ватагу веритаріїв, хай там які вже були їхні наміри та інтереси.

Зима того року була не сувора, але похмура. З лісу долинав шум, сповнений лихих передвість і туги, що брала за серце. Ночами сич ухкав на диво часто й сумно.

Того дня, коли починається наш фінал, до корчми «Вовкулака» по обіді зайшов волоцюга-вояк, що простував, як він сам сказав, у Мангайм, щоб найнятись на службу до шведів. Він був чолов’яга не молодий і не старий, років сорока, невисокий, але й не низький, кремезний, але ні крихти жиру — самі жили та м’язи. За кухоль дешевого молодого вина, яким його залюбки почастували охочі послухати, що діється в широкому світі, він біля коминка розповів тамтешнім людям, серед яких були один коваль і один мельник, а то самі дроворуби та пастухи, про всякі пригоди зі свого життя, такі несамовиті й неймовірні, що слухачі не тільки крутили головами, а на знак недовіри до такої несусвітньої брехні штовхали один одного ліктями під ребра, посміюючись іще й з його химерної мови, бо він говорив жаргоном обійдисвітів, що знають добрий десяток мов, але жодної до пуття. Він сказав, ніби змолоду служив у Туреччині яничаром — був тоді магометанином — і дослужився до чину яничарського генерала. То була, як мусив визнати кожен, загадкова кар’єра, але Франтине щастя — той вояк звався Франтою — тривало недовго, бо султана, прихильного до нього, замордував рідний брат, а потім наказав вирізати всіх його прибічників. Франта встиг дати драла, та на кораблі, яким він утікав, спершу вибухнув бунт, потім корабель розбився й усі потонули, тільки йому, Франті, пощастило допливти до невеличкого острівця, на якому він прожив сам-самісінький трохи не рік, харчуючись усякою морською гидотою, яку ловив і запивав дощовою водою, що натікала в ями та розколини в скелях. Та врешті його підібрав корабель, який плив до Індійської землі. Чи знає хто, що то за Індійська земля? Коли в давнину Господь послав туди святого Павла, святий жахнувся й заблагав: «Господи, піду куди завгодно, тільки не до Індійської землі». І мав рацію, бо нема в світі землі гіршої й паскуднішої. Люди там моляться на корів, а своїх мерців не ховають у землю — віддають на з’їжу крукам; спека там така, що на розжареному сонцем камені можна пряжити яєчню, тільки треба пильнувати, щоб не пригоріла. Тому Франта при першій нагоді втік на одному португальському судні до землі Австралійської, де живуть чудні тварини, що носять своїх дитинчат у прирослій до черева торбі, а птахи виростають як теля завбільшки, літати не вміють, зате бігають швидше за арабського коня. А коні гам муркочуть, ніби коти, і ластівок немає, бо ластівки, як відомо, восени відлітають на південь, а на Австралійській землі ніякого півдня нема. А що там немає півдня, то Франта, коли йому та земля невдовзі набридла, подався на північ і діставсь аж до Ескімоської землі, де жінки прожовують своїм чоловікам чоботи, щоб були м’якенькі. На тій землі є велика гора, звана Божим Годинником: вона вся діамантова, на ній ніщо не живе й не росте, тільки раз на тисячу років прилітає пташка погострити об неї дзьобик, і кажуть, ніби, коли ті пташки своїми дзьобиками зітруть усю гору, мине рівно одна секунда вічності; тому гору так і називають. Ну, а коли Франта з тих чудних і диких країв вернувся до Європи, тут уже кипіла війна. Він воював усюди і всюди показував свою відвагу — допомагав Тіллі розбити Мансфельда, та й Вальдштейнові дав змогу подужати того ж таки Мансфельда під Дессау, потім знов під командою Тіллі давав чосу данцям, але в бою під Брайтенфельдом, де Тіллі зазнав поразки від короля Густава-Адольфа, Франту поранило, і він три місяці видужував. Ну, а тепер оце вирядився доводити своє геройство в армії того ж таки Густава-Адольфа, проти якого воював торік і пересвідчився, що то войовник випробуваний і вправний, фортеці та укріплені міста падають перед ним, як хатки з карт, і він через рік закінчить цю війну останньою переможною битвою — за це Франта ручиться своєю бувалою в бувальцях головою. А поки що Франта ладен іти на нові злигодні, в нові баталії, хоча вже й тим, чого зазнав, вимучений, ніби хвойда після ярмарку. З голим задом він у цю війну встряв, з голим задом воює і нічого на ній не здобуде, хіба кілька латок на той голий зад, та що вдієш: хоча жити не конче треба, — адже наукою давно доведено, що, як хтось умре, хоч би й сам папа чи цісар, однаково нічого не станеться й не зміниться, — але все ж таки жити хочеться, дарма що ніхто не знає чому, а от хочеться й квит.