Петр, що сидів на низенькому стільчику, прикутому ланцюгом до стіни, щоб в’язень не міг скористатися ним як зброєю, відповів:

— До таких погроз я звик. Турки, що серед них я певний час жив, уміють формулювати щойно висловлену вами думку багато соковитіше. Читайте Макіавеллі. Пожежа на складі ганчір’я — це одна з випадкових обставин, щодо яких він у своєму творі «Про змови» каже, ніби їх повинен ураховувати кожен змовник, а щоб вони не перешкодили йому, хай діє вельми обачно, хоча звичайно так не буває. Наші вчинки, додам я від себе, куди менше залежать від сили нашої волі, ніж від слабкості уяви та нездатності передбачити наслідки власних постанов, Через те ми раз у раз допускаємось помилок, тим тяжчих, чим важливіша наша мета. А змова, пане герцогу, це, безперечно, щось дуже важливе.

— Тут слід говорити не про змову, — заперечив Вальдштейн, — а про захист моєї гідності й зміцнення моєї влади, яку хотіли в мене відібрати. Та дарма, не чіпляймося до слів. Якої ж помилки я, по-вашому, допустився?

— Що не прописались у ратуші. Під чужим ім’ям, звичайно. І що не забезпечили собі паперів на те ім’я.

— Розум, — сказав Вальдштейн, — це знаряддя напрочуд придатне для запізнілого зрозуміння того, що мало бути зроблене, але не зробилося. На жаль, розум не може так само точно підказати нам, що робити, коли ми тільки готуємося до якогось учинку. По-вашому, я сам собі нашкодив тим, що не назвався в ратуші, скажімо, Францом Мюллером, власником лазні. — Навіть у густій сутіні помітно було, що Вальдштейн усміхнувся цій думці. — Кажете, це з мого боку недбальство, гідне кари. Але чи справді воно так? Невже ви гадаєте, ніби всі люди, що насунули до Регенсбурга, чемненько пішли прописатись у ратуші? Якби так, вони стояли б у черзі перед ратушею до кінця з’їзду.

— Звичайно, всі не прописувались, — погодився Петр. — Але вони, на відміну від вас, не мали наміру переходити Рубікон.

— Гаразд, ваша зверху, — сказав Вальдштейн. — Та це не боронить мені згадати історію горезвісного Томаса Мюнцера, який позбувся голови з іншої причини: коли після поразки селян під Франкенгаузеном він утікав, перевдягнений, то збудив підозру влади тим, що, на відміну від інших утікачів, мав папери в цілковитому порядку. Розум уміє відстояти кожне «за» і «проти». Розумом хай керується селянин, купуючи шмат поля. А я керуюсь розмахом своєї фантазії та пристрасті.

— А також, наскільки я чув, підказом зірок, — сказав Петр.

— Це не суперечить сказаному, бо той підказ цілком ірраціональний, — відказав Вальдштейн. — Коли я знаю, що розміщення зірок сприяє моїм замірам, тоді я можу дозволити вільний політ своїй інтуїції й діяти так, як ніхто від мене не сподівається, а це, окрім іншого, дає ще й ту вигоду, що я опиняюсь на шляхах, на яких ніхто не встиг поставити мені перешкоди.

Вальдштейн простягся на нарах, зіперши голову на сплетені пальцями руки.

— Ох, ці кляті нари… Ще хлопцем я бачив такий живий сон, ніби верби, під якими я лежав, уклонялись мені. Хтось інший зразу викинув би той сон з голови, а я зберіг його і в найтяжчі хвилини життя черпав з нього силу й віру в себе. Не дивно, що він згадався мені й тепер. Коли я вчився в Альтдорфі, то якось кілька разів оперезав ціпком свого слугу, що обкрадав мене та оббріхував, а на довершення я заскочив його на гарячому з одною панійкою, на яку сам гострив зуби. Це правда, я таки добряче його змолотив, але що мало не до смерті — це він уже прибрехав. Я наївно гадав, ніби цією прикрою пригодою навіки скомпрометую себе в очах вищого товариства, а вийшло якраз навпаки: моя брутальність принесла мені загальну повагу, якою я тішусь і досі, бо люди здебільшого боягузливі, ниці й шанують тільки того, кого бояться. То був повчальний урок, якого я вділив не стільки тому нікчемному слузі, скільки самому собі. Тоді я, правда, ще нічого не знав про зірки. Не маю сумніву: в ту хвилину, коли я карав свого слугу, зірки мені сприяли. Згодом я перестав покладатись на випадок, і коли зоряне небо неприхильне до мене, я принишкаю й нічого не роблю. Зате при сприятливому розміщенні зірок я дозволяю своїй інтуїції вільний лет і творю діла, якими вдираюсь у самісіньке серце приголомшеного світу.

— Світ справді був би приголомшений, — сказав Петр, — якби довідався, що герцог Альбрехт із Вальдштейна цю мить сидить у цюпі.

Герцог підвівся й сів.

— На цих клятих нарах не можна лежати… Так, світ би здивувався, побачивши мене тут, та я й сам дивуюсь, бо тепер розміщення зірок таке сприятливе для мене, як давно вже не було. Помилка неможлива; і Кеплер, і Сені дійшли однакового висновку. Сені, можливо, часом буває схильний до поверховості й шарлатанства, але Кеплер — то сама солідність. Отож я нічого не розумію, й мені цікаво, що з цього вийде. А взагалі я зовсім спокійний. Зірки бачать далі, ніж ми. Ми всі пов’язані хитромудро переплетеними ланцюгами, з яких нам видні тільки найближчі ланки. Я був певен виграшу, аж ба — сиджу в цюпі й мене кусають блощиці. Отже, мій виграш полягає в тому, що мене ув’язнили. Тільки майбутнє покаже, яку вигоду я матиму з цього.

— Бачу, — сказав Петр, — що і в своєму ірраціоналізмі, керованому зорями, ви вживаєте нормальних розумових силогістичних доказів. Але я розумію вашу поведінку дуже добре, бо вона зовсім проста. Ще хлопчаком я ходив з матір’ю до лісу по гриби. Вона тоді керувалась такими самими ірраціональними методами, якими керуєтесь ви, завойовуючи світ: ішла завжди за голосом птаха, який нібито кликав її: «Йди, йди», — і манив у такі місця, куди розумний грибар не ступив би й ногою. І коли інші верталися додому з порожніми руками, вона приносила повний кошик і чудово розмаїтила наше вбоге меню. Через те я й досі не можу терпіти грибів.

— Коли ви гадаєте, що розгнівали мене своїми грибарськими прикладами, то помиляєтесь, — відказав герцог. — Навпаки. Якби тут було вино, я залюбки випив би за здоров’я вашої матері та за її інстинкт.

— На жаль, її вже нема на світі, — сказав Петр. — Вона давно померла, зготувавши на вечерю гриби, між якими попався зелений мухомор.

— Вона зготувала ту вечерю тільки для себе? — спитав герцог. — Ви з нею не вечеряли?

— Я тоді був пажем при празькому цісарському дворі, — відповів Петр.

— Жаль, — зітхнув герцог. — Поганцям щастить. Але ми в пустих балачках відбігаємо від цікавої теми, якою почали збавляти довгу ніч, що чекає на нас із вашої вини. Вам, здоровому як бугай, може, пощастить заснути й у цій холодній темниці, в ще не висохлому одязі, а я, хоч і зайняв правом старшого єдиний тапчан, який тут є, закладаюся, що не змружу очей, бо тяжко мучуся. Ноги мої мав би перебинтувати лікар, і давно минула година, коли мені щодня ставлять мильну клізму, і лівий кутній зуб розболівся. Що ви робите, коли заболить зуб?

Петр відповів, що в нього досі зуби не боліли.

— Я міг би й сам здогадатися, — з відразою сказав герцог. — У вашому віці я вже відвик усміхатися, бо не хотів показувати людям свої жовті зуби. А як у вас із потенцією?

Петр відповів, що про це ніколи не думав, як не думав і про травлення, про роботу серця та все інше. Він вважав самоочевидним, що всі органи тіла досі задовільно служили йому.

Ця відповідь так розгнівала герцога, що той довгенько лаявся крізь зуби, а зрештою сказав:

— Якби він бодай хвалився тим своїм свинячим здоров’ям, то я міг би назвати його дурнем, який хвалиться тим, що в нього спільне з будь-яким погоничем чи конюхом. Але він цим не хвалиться, він тільки відзначає, що в нього нічого не болить, усе справне, ніби на зоряному небі написано: в Петра Куканя ніколи не заболять зуби, Петра Куканя ніколи не пектиме згага. Петр Кукань ніколи не відійде з ганьбою від ложа красуні. Ох, ці кляті ноги! Мій двійник у Меммінгені має обидві ратиці здорові, але вдає, ніби кульгає, а я маю ноги хворі, але намагаюся вдавати, що не кульгаю. До речі, скільки вам заплатив папа, найнявши стромляти мені кілки в колеса?

Петр відповів, що одержав від папи двісті золотих на дорожні видатки.

— Або, — сказав герцог, — рівно стільки, скільки я хотів дати купцеві Ціммерману, цій окрасі стану торговців, за спалений склад вошивого ганчір’я. Кажуть, доля пише романи. Можна додати, що вона витіває й жарти, тільки безглузді. Гаразд, я ладен погодитися, що допустився помилки; але ви, Кукань, допустилися ще гіршого — злочину.

— В цьому ви навряд чи переконаєте мене, — сказав Петр. — На відміну від усього, що я робив досі в житті, тепер я діяв не з власної волі та ініціативи, а з папиної намови. Я не прибічник папи і взявся за це завдання тільки тому, що воно здалось мені розумним і справедливим, а себе я вважав — як виявилося, слушно, — єдиною в світі людиною, здатною його виконати. Так і вийшло. Ми обидва тепер сидимо в одній буцегарні, але я сиджу тут як переможець, а ви — як переможений, Не дивуюся, що ви почуваєте себе приниженим і скривдженим і з досади нахваляєтесь…

На цих словах герцог перебив Петра:

— Про це забудьте. Це я сказав у мить безтямної люті.

— А все ж сказали, — провадив Петр. — Це можна зрозуміти й виправдати, як і те, що тепер, коли безтямність вашої люті минулась, ви хочете мені довести, що мої дії проти вас були злочинні. Ми маємо аж задосить часу, тож говоріть, прошу вас. Але, нагадую, до людини, яка зрадила свою націю, я почуваю велику недовіру й не дуже охочий слухати її з дитячою прихильністю.

Вальдштейн відповів:

— Ви цікаво формулюєте своє обвинувачення. Кажете, я зрадив свою націю, тобто самого себе. Але ж самі ви, покинувши батьківщину ще за Рудольфа Другого, вважаєте себе чехом-патріотом, а мене, людину, що звеличує вашу націю в міру своїх неабияких сил і створила на північному сході Чехії оазу спокою, добробуту й безпеки, мене, єдиного чеха, що в ці тривожні часи спромігся діяти, тоді як решта або взяла ноги на плечі, або піддалася жіночій слабодухості, ви, пане Кукань, із чеської нації виключили. Та хай уже, я зовсім не маю охоти сперечатися з вами на цю нудну тему. Кажете, я зрадив свою націю, повторюєте, мов папуга, поширене ідіотське твердження про мою нечувану зрадливість, бо я з кількома солдатами перейшов на бік цісаря. Але одинадцять років, що минули відтоді, — занадто короткий час, щоб світ спромігся належно оцінити той мій учинок, на перший погляд такий ниций. А тим часом я міг би спокійненько порядкувати маєтками, що їх лишила мені в спадщину моя кохана дружина Лукреція, чию руку, на жаль, трохи жовтаву й зморшкувату, прирік мені — не дивуйтеся! — Кеплерів гороскоп. Але я вже тоді бачив, що справа вашої коханої нації, пане Кукань, програна, і знав: як маю колись простягти руку допомоги народові, про який ви ніколи не дбали, хоча й зворушливо балакали, і вивести його з болота, в якому він опинився через дріб’язкове себелюбство проводирів, то повинен спершу набути відповідної сили. Чеські пани ніяк не могли обрати короля з-поміж себе і, щоб ніхто з них не шкодував, посадили на трон пфальцького курфюрста, якого доля вашої батьківщини, пане Кукань, цікавить не більше, ніж мене доля американської Віргінії. Він після першої програної битви дременув, покинувши ваших земляків напризволяще. В цьому нещасті я не винен, я з’явився на арені, коли чехи вже програли війну, а тепер намагаюсь урятувати, що можна.