— Гаразд, дійся воля божа, — сказав Петр, відстебнув від боку шпагу з піхвою й почепив на її кінчик усю в’язку ракет, міцно стягши їх шворкою. Вальдштейн і не ворухнувся, спокійно сидів у кріслі.

— Що це за нова безглузда ідея? — спитав він.

— Це буде феєрверк, що зовсім заморочить голови вашим людям за річкою, — відповів Петр і підпалив ґноти всіх ракет.

— Навіжений, ви спалите дім, — байдуже мовив Вальдштейн, підкручуючи вуса. — Це буде єдине, чого ви досягнете.

Ракети зайнялись не одночасно, і в’язка не зразу відчепилась від шпаги, яку Петр, притиснувшись до стіни, вистромив далеко з вікна. В’язка злетіла незграбно, мов поранений кажан, перевертаючись у повітрі й сиплючи на всі боки кольорові іскри, зависла над Дунаєм — чи, власне, над одним із двох островів, що лежали перед мурами Регенсбурга, — а тоді впала на землю. В темряву бухнув сніп іскор та зірок, потім запалахкотіло полум’я й затріщало підпалене дерево.

— Гарно вийшло, — сказав Вальдштейн. — Я ж вас попереджував: підпалите щось! А знаєте, як у Німеччині карають за підпал? Смертю на вогнищі.

— Я сьогодні вже п’ять разів уникнув смерті, яку ви насилали на мене, — відказав Петр, пристібаючи до пояса шпагу. — Може, уникну й цього вогнища.

— П’ять разів? Справді п’ять разів? — здивувався Вальдштейн і почав рахувати на пальцях. — Перший раз — Герберт…

— Герберт — це той мавполюд? — спитав Петр.

— Так, мій лейб-охоронець, — відповів Вальдштейн. — Ви так його скалічили, що він уже не оклигає… Потім дві мої марно вистрелені кулі. Джузеппе — чотири, моя спроба вдарити вас кинджалом — п’ять. Так, ви живучий чолов’яга, Кукань. Але не думайте, що ви безсмертний. До речі, як ви врятувалися від Джузеппе і його людей? Він мені відрапортував сигналом, що ви мертвий.

— Цього я вам не скажу, — відказав Петр. — Щоб ви не скористалися цим.

— Цікаво, як міг би я, за вашим безсоромним висловом, кволий і недужий чоловік, іще чимось скористатися, — сказав Вальдштейн і в ту ж мить, цілком усупереч власним словам, швидко підняв з підлоги кинджал і вдарив Петра в груди. Сталь наткнулася на сталь панцера, якого Петр носив під камзолом, і зламалася. Петр і не похитнувся.

— Це була шоста спроба, — зауважив він.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене за неї, — сказав Вальдштейн.

— Нічого ви не сподіваєтеся, бо вам байдужісінько, що я про вас думаю, — відказав Петр. — Але тепер ви розумієте, чому я не хотів відкрити вам, як урятувався від вашого знаменитого Джузеппе. Якби я вам сказав, що на мені панцер, ви б мене штрикнули в живіт. Отож ваші зарізяки вистрелили мені в груди й приголомшили мене. А як укинули в річку, я опритомнів і плив за водою, аж поки побачив…

— Напівобсунутий вал, — докінчив за нього Вальдштейн. — На північно-західному кінці міста.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Петр.

— З одного дуже докладного рапорту про стан наших укріплень, — сказав Вальдштейн. — І ще ви побачили, як за Дунаєм злетіла в небо червона ракета, а тоді з мого вікна вилетіла зелена. Ви зрозуміли, що це світлова перемова, прибігли до Кеплерового дому і тепер, зухвала й настирлива блощице, знов опинилися тут. Так усе було?

— Дивуюся бистрому розумові вашої високості, — сказав Петр. — Правда, з тим застереженням, що важко уявити, як могло бути інакше.

— Гаразд, але що далі? — провадив герцог. — Що далі? Ви перешкодили мені пустити жовту ракету, і то був єдиний ваш успіх. Тепер ви стоїте тут і не знаєте, що діяти. Ви хочете стояти так цілу ніч, аж до завтра, до одинадцятої години, коли Альбрехтові з Вальдштейна складуть останній вирок? У цю хвилину ви справді держите мене в кулаці, одначе так само держу в кулаці й я вас, бо ні я, ні ви не можемо вийти звідси. Але ви самотній, вашій казці про справжнього й фальшивого Вальдштейна не вірить навіть мій найгрізніший ворог, отець Жозеф. А мої прибічники всюди, куди не глянь. За чверть, щонайбільше за півгодини вони почнуть сходитися сюди на остаточну раду. Ще не догорить оця свічка, як їх буде повен дім. Що ви, мокра курко, — це я мислю буквально, бо ви справді мокрий, — зможете зробити проти них? Як ви собі уявляєте — що станеться?

— Ніяк не уявляю, — відповів Петр. — Все моє життя було однією великою імпровізацією.

— Напевне, успішною, — сказав Вальдштейн. — Тому ви й дістались так далеко й так високо. Слухайте, Кукань, приставайте краще до мене. Ви маєте відвагу, здоров’я, силу й розум; на марні, наперед приречені авантюри, як оцей-от ваш виступ проти Альбрехта з Вальдштейна, такої людини шкода. Ще кілька годин, і я стану наймогутнішою людиною Німеччини, а отже і Європи. Ви вже самі бачите, що ваші приватні аматорські спроби перепинити мені дорогу сміховинні. Допоможіть мені, замість сердити мене та дратувати. Під моєю охороною і під моїм проводом перед вами відкриються такі шляхи, що вам і не снилися.

— Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, — відповів Петр.

— Але зразу ж вас і відкликав, — нагадав Вальдштейн. — Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.

Петр виглянув у вікно.

— Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?

— Так, — відповів Вальдштейн трохи здивовано.

— Мені здається, вони вже сходяться, — сказав Петр. — Тільки чомусь вони схожі на стражників.

А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.

— Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, — почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.

А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.

— Ви пускали з вікна ракети, — сказав начальник варти.

— Це не заборонено, — відказав Петр.

— Так, поки воно не завдає збитку, — уточнив начальник. — Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.

Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.

— Тьху, чорт, — лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. — А хто цей другий пан?

Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.

— Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?

— Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.

— Я заплачу двісті, — сказав Вальдштейн. — І більше не хочу маги з вами ніякого діла.

— Скільки ви заплатите, це визначить суд, — відказав начальник варти. — Покажіть свої документи.

— Не покажу, — сказав Вальдштейн.

— Хто ви такий? Як зветеся?

— Це не ваше діло, — відрубав Вальдштейн.

— А це ми побачимо, моє чи не моє, — сказав начальник варти. — Хто власник цього будинку?

Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.

— Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан — мій квартирант.

— Ви прописали його в ратуші?

— Я не вважав це за потрібне.

— Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?

— Який податок?

— За тимчасове проживання.

— Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, — сказав Кеплер.

— Хто він такий? Як зветься?

— Цього я не знаю, — відповів астроном. — Знаю тільки, що це високородний пан.

— Знаємо ми таких високородних панів, — сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: — Обшукати, чи нема зброї.

— Не торкайтесь до мене! — скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.

— Викличте графа Макса фон Вальдштейна! — закричав герцог. — Він підтвердить мою особу.

— Нащо кликати якогось там графа? — здивувався начальник варти. — Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.

Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.

— Здається мені, — сказав Петр, — що цю шахову партію ви програли.

— Які там шахи! — озвався начальник варти. — Підете до цюпи. Обидва.

— Даю вам слово дворянина, — мовив Вальдштейн, — що я — високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.

— Чхав я на ваше слово, — відказав начальник варти. — Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?

— Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.

— Оце гарна мова високородного пана, — сказав начальник варти. — Ходімо.

І вони пішли.

Капелюх Петра Куканя

В підземеллі, куди вкинули обох без попереднього допиту, бо година була вже пізня й магістратські урядовці давно розійшлись по домівках, Вальдштейн поводився спокійно. Його обличчя, наскільки видно було в густій сутіні, знов набуло вже згадуваного й змальованого вальдштейнівського виразу байдужості та спокійної певності себе. Ледь розтулені повні губи промовляли: «Так, це мені до речі, це все діється за моїми задумами». Та коли в нічній тиші дзиґарі вибили десяту годину, він раптом вибухнув конвульсивним сміхом, скоріше схожим на плач, і впав на нари.

— Склад ганчір’я! — заволав він. — Склад ганчір’я, вартістю двадцять золотих, перешкодив найвеличнішому подвигові після Цезаревого переходу через Рубікон. Будьте ви прокляті, Кукань, будьте прокляті й моліться богу, щоб віддалив хвилину, коли я з вами поквитаюся.