Тепер кілька слів про його вбрання — таке неправдоподібно пишне, наче він збирався святкувати переможне закінчення війни.

На ньому був панцер з міланської сталі, чорний, лискучий, інкрустований червоною емаллю; метал поблискував, наче гаряча смола. На шиї — комірець із тонкого мережива кружальцями, через плече золота портупея з важким мечем у чорних, теж блискучих, усипаних рубінами піхвах. Портупея перехрещувалася з парчевим шарфом. Легко було уявити собі, як ефектно маяв би той шарф, як тріпотів би на вітрі, коли б його власник мчав верхи. А втім, один невідомий майстер, автор дуже поширеної гравюри, На якій зображено Вальдштейна, що, сміючись, жене верхи на бойовому коні, відтворив цей розмаяний шарф дуже вдало.

На ногах у герцога були високі, аж до пахвин кавалерійські чоботи з м’якої червоної шкіри. Для штанів лишалося небагато місця, тож і вони були хоч дуже пишні, але завдовжки всього на п’ядь, щонайбільш на півтори. Пошиті були штани з лискучої чорної тканини, мабуть, з атласу.

Але найбільше вабив зір плащ — вогнисто-червоний, облямований соболями. Спадаючи з пліч, він був марнотратно розкинутий за спиною, так що нагадував водоспад, забарвлений палючим сяйвом пекла. На голові Вальдштейн мав один з тих уславлених офіцерських крислатих капелюхів з незносимої повсті — з них після бою, святкуючи перемоги, пили вино, і їх не годилось носити новими: що дужче витертий та поруділий, то краще. Той капелюх, схожий на ковбойський, тільки з кулястим денцем і темний, був хвацько, хитромудро повигинаний та позаломлюваний: криси спереду задерті вгору, ззаду спущені, на наголовку спереду золотаве крило райського птаха.

Герцог стояв, тримаючи в правій руці розгорнену грамоту, а в лівій — маршальський жезл, такий розкішний, такий неправдоподібно коштовний, що нинішня найшикарніша королева на балу поряд з ним здалась би обскубаною гускою. З байдужо-схвальним виразом дивився він на те, що робилось унизу, в передпокої, та тільки-но погляд його зустрівся з Петровим, він крутнувся й щез.

Отже, Петрові пощастило побачити його лиш на частку секунди, але це додало йому сили. Вальдштейнів охоронець ще й перше здивувався, що досі не скрутив Петрові в’язи, а тепер на нього чекала ще більша несподіванка: Петр, якого він вважав напівмертвим, раптом підняв обидві ноги й з такою силою відштовхнувся від бруса, об який здоровило хотів розбити йому голову, що той мало не втратив рівноваги. А Петр з усієї сили тупнув підбором, цілячи йому в пальці правої ноги. Правда, то був спосіб не дуже стильний і вже аж ніяк не лицарський, але виправданий тим, що Петрові йшлося про щось більше, ніж власне життя. Здоровило засичав з болю й мимовільно підняв ногу — мабуть, хотів ухопитись за розтовчений палець, а Петр, піднявши руки, присів і вислизнув з послаблених обіймів. Тоді він випростався й зробив те, що робив і раніше, коли хтось ставав йому на шляху до завоювання й урятування світу і треба було швидко й без галасу змести його з дороги: вдарив по лівій скроні руба долонею, тобто на прадавній борцівський спосіб, званий подвійним нельсоном, відповів чимось іще давнішим — елементом мужньої науки, яка виникла ще тоді, коли почалися чвари між людьми, і яка, проникнувши з Індії в Китай, а звідти до Японії, в пору дитинства нашого героя (ми не бачимо причини, чого б це не могло статись) була занесена й до Праги, на Малу Страну, на той майданчик, нині вже давно забудований, де провів щасливі роки дитинства Петр Кукань з Куканя разом зі своїм старшим товаришем — Франтою Ажзавтрадома. Нині ця система боротьби називається «гола рука» — по-японському «карате», бо й справді б’ються голіруч.

Отож Петр, як ми кажемо, вдарив Вальдштейнового охоронця долонею руба в ліву скроню, але чи то, знеможений, ударив не досить сильно, чи то здоровило був незвичайно витривалий: він тільки ледь похитнувся і, вишкіривши зуби та піднявши руки, розкарякою посунув просто до Петра. Петр, відступаючи, ще раз ударив його в скроню — й знову без видимого наслідку. Тоді вхопив обома руками за ліву руку, обернувся до нього спиною, перекинув ту руку собі на плече, долонею вгору й зламав її в ліктьовому суглобі. Невдаха-охоронець хвилинку стояв нерухомо, видимо не розуміючи, що з ним сталось, і кліпав очима, ніби хотів відігнати моторошне видиво. Тоді раптом позеленів на виду і почав помалу падати: спочатку навколішки, потім на праву руку і врешті гепнувся додолу всім тілом.

Але й Петрові сили майже вичерпались: він був такий вимучений, ніби його щойно зняли з «кобили», і небагато бракувало до того, щоб він за прикладом переможеного здоровила впав непритомний поряд. Коліна трусились, йому раптом стало байдуже до всього, він думав про одне: як добре тим людям, що можуть нічого не робити, ні до чого не прагнути й жити весь вік у летаргії. Аж раптом за спиною в нього ляснув постріл і біля вуха свиснула куля. Негідне, чуже його вдачі почуття вмить де й поділось, він швидко нахилився, уникнувши другої кулі, кинувся до дверей, відсунув засув, яким хтось убезпечив арену боротьби від зовнішнього втручання, вискочив на вулицю й опинився, як гадав, у безпеці.

А до Кеплерової оселі саме підходив чоловік, по шию вкутаний у темний плащ; крислатий капелюх його був насунутий аж на очі, і було дуже помітно, що чоловік наївно силкується бути непомітним. Уже смеркло, але Петрові вистачило одного погляду, щоб упізнати в ньому веселого герцогового небожа Макса, з яким він кілька днів тому стикався в Меммінгені. «Власне, не варт і клопотатись, — подумав він, раптом розвеселившись. — Усе збігається. Я слушно здогадувався, що Макс в усе втаємничений і править за посередника між справжнім Вальдштейном і його двійником. Нема сумніву, що під плащем він несе повну торбу листів, надісланих до Меммінгена».

Щирі, хоча й наївні намагання треба шанувати, тому Петр удав, ніби не впізнав графа Макса, й пішов собі далі. А граф, зупинившись біля астрономових дверей і не знаючи, що вони відімкнені, чемно й делікатно, як годиться добре вихованому юнакові, постукав калатальцем, обмотаним шматиною.

Пожежа на складі ганчір’я

На вежах собору святого Петра саме почали дзвонити, і в усьому місті — від укріплених берегів Дунаю до мурів, що захищали південну частину Регенсбурга, — зароїлись люди, що поспішали до центру міста дивитись на парад, який демонстрували публіці наймогутніші з могутніх, найпишніші з пишних, найвельможніші з вельможних, процесією йдучи до вечерні. Петр, який щодуху поспішав від астрономового дому до монастиря, до отця Жозефа, бо не хотів, не міг, не мав права лишати своє відкриття для себе, подужав заледве півдороги, коли наткнувся на ту процесію, що простувала крізь натовп цікавих.

Славлені дзвонами, сповиті запашним димом з кадил, якими вимахували юні хористи в білому, осяяні жовтавим полум’ям воскових свічок у скляних ліхтариках, якими присвічували їм слуги в лівреях із гербами найзначніших дворянських домів, вельможі помалу, нога за ногою, йшли серединою найширшого регенсбурзького променаду на соборний майдан: попереду світське панство, воєначальники й дипломати, німці й гості з закордону, посланці чужоземних монархів, одне слово — за гарним неперекладним висловом французів, tout le monde, усі, хто належав до вищого світу. В передніх рядах, як і годиться, імперські курфюрсти з дружинами та дітьми-підлітками, за ними панство лиш на крихітку менш вельможне, найпривітніший серед нього — князь Октавіо Пікколоміні, напрочуд вродливий, із гарно вирізьбленим повним обличчям природженого улюбленця жіноцтва, але вже схильний до огрядності. Далі виступав найславетніший і найгрізніший воїн граф Тіллі, проводир Католицької ліги, наймогутніший Вальдштейнів суперник і ненависник, дарма що носив, як і всі інші воєначальники, вальдштейнівські вуса й борідку. Його присутність у Регенсбурзі історики досі не можуть пояснити: як сталося, що він, командувач війська куди меншого, ніж цісарська армія під проводом Вальдштейна, був запрошений на з’їзд, а Вальдштейн — ні? І як запальний Вальдштейн стерпів таку образу?

Відповідь на це запитання, що зависло в повітрі на добрих триста років, дасть тільки наша книжка.

На невеликій відстані за вершками генералітету та звичайним, хоча й високим дворянством виступав молодий король Угорщини й Чехії Фердинанд Третій, ліворуч від нього — капітан кінної варти в повній зброї та параді, а праворуч, так само в повній зброї та параді, — капітан пішої варти. Король був невисокий, худорлявий, з вузьким козячим обличчям хворобливого дегенерата. Він теж носив шпичасті вальдштейнівські вуса та борідку, але зовсім маленьку, зсунуту на самий низ обвислої спідньої щелепи, і це видовжувало його й так довге обличчя, підкреслюючи схожість із козою. Товсту габсбургівську нижню губу трохи перекривала верхня, теж одутла.

За губатим молодим королем, обіч із вінценосною дружиною, болісно накульгуючи на подагричну ногу, йшов його не менш губатий батько — цісар Фердинанд Другий, уже помітно посивілий, але на вигляд куди енергійніший, а отже, й молодший за свого блідолицього апатичного сина. Процесію замикало духівництво в чорних, лілових та червоних облаченнях. Серед них Петр побачив настоятеля монастиря святого Еммерама, з яким недавно познайомився, — симпатичного дідусика з тремтячою головою, який, ідучи, ніби кивав нею за кожним кроком. Сам отець Жозеф у поході до вечерні участі не брав.

Солдати, що марширували — чи, краще сказати, човгали — за вельможами, які теж човгали вулицею, до процесії не належали, бо йшли не в собор, а тільки до собору. Вони мали його охороняти: адже якби з отим найдобірнішим панством, зібраним в одному місці, сталось нещастя, — наприклад, вибухнула підкинута бомба, — це була б катастрофа, якої не можна уявити без трепету і від якої світ би вже ніколи не отямився.

Петр подумав, який би знявся галас та переполох, коли б він, ставши на шляху оцього розкішного збориська високорідних шахраїв, що наперед справляли перемогу, вигукнув: «Вальдштейн тут, у місті, готовий ударити вам у спину й посадити всіх у калюжу, такий готовий, що йому лишається тільки приміряти новий панцер і подивитись у дзеркало, чи буде йому личити, коли він з’явиться перед вами й доведе, що його пісенька ще не доспівана! Я бачив герцога на власні очі, я єдиний розгадав його гру, єдиний збагнув, що готується!» Але, міркував далі Петр, чи справді ці слова викликали б галас і переполох? Чи повірили б йому? Чи дозволили б ці пани вивести себе з дурного вдоволеного спокою? Навряд. Люди не люблять правди, яка суперечить їхнім надіям та меті, затикають перед нею вуха, а того, хто відкриває їм цю правду, оголошують божевільним. Отак і його, Петра, прибрали б як небезпечного шаленця, що загрожує громадському ладові, а Вальдштейн, попереджений, потихеньку вислизнув би з астрономового дому й сховався б десь-інде.