— Як же ти, мій нещасний сину, дійшов такого висновку? — спитав отець Жозеф. — Може, в того, як ти кажеш, несправжнього Вальдштейна на твоїх очах відпали фальшиві вуса?

— Сталось щось куди переконливіше, — відказав Петр. — Як вам, превелебний отче, напевне, відомо, герцог Альбрехт Вальдштейн — чех.

— Ні, я це вперше чую, — сказав отець Жозеф.

— Ну що ж, візьміть до уваги, що так воно є. Він чех, з чеської родини, так само як і я. Та коли я, ставши перед його троном, звернувся до нього нашою рідною мовою, він не зрозумів мене.

Отець Жозеф, усміхнувшися своєю непомітною усмішкою, похитав головою.

— Я не хочу вражати твої почуття, П’єре, сину мій. Але згадай, у якому становищі твоя батьківщина. Тож вельми зрозуміло, що така честолюбна людина, як Вальдштейн, зрікається належності до маленького й розгромленого народу.

— Але він не тільки не зрозумів мене, а навіть не втямив, якою мовою я говорю, бо спитав, що це за абракадабра, — сказав Петр. — А він же, як усім відомо, був полковником моравських військ!

— Це означає тільки, що він трохи перебрав міри в намаганні приховати свою національність, — відказав отець Жозеф. — І святий Петро був перестарався, тричі зрікшись Ісуса, перше ніж півень запіяв. Це все, П’єре?

— Де там! Я, охоплений підозрою, навмисне виголосив перед ним промову, що могла б, може, трохи зацікавити людину з гуманістичною освітою і спрямуванням, але вояку, такого, як Вальдштейн, мусила б розсердити, і він би в найкращому разі нагримав на мене, щоб я перестав патякати та робити з нього дурня. А він вислухав мою недоречну орацію покірно й з інтересом.

— Вальдштейн справді зазначає в листі, що ти чудовий оратор, — підтвердив отець Жозеф. — Про що ж була та твоя орація?

— Про людську мову, — : відповів Петр. — я парадоксально доводив, що мова — це не тріумф людського духу, як часто вважають, а навпаки — його ганьба й доказ його нікчемності.

— В цьому я з тобою цілком згоден, — сказав отець Жозеф. — Я теж гадаю: людська мова відповідна недосконалості людини, її оманливій уяві, а що робота нашого розуму залежить від мови, то ми й нездатні розумом осягти бога. Наша любов до бога йде далі, ніж наше розуміння: plus diligitur quam intelligitur, каже класик схоластичної філософії. «Більше відчуваємо, ніж розуміємо». За кожне пусте слово, сказав господь, будеш суджений у день суду. Зайвими словами ми ставимо перешкоди між своєю душею і єством божим. Просто дивно, П’єре, сину мій, як ми добре розуміємо один одного, хоч ти ходиш зовсім іншими шляхами, ніж я.

— Але ви не хочете зрозуміти того головного, що для мене справді важливе, та й для вас мало б бути таким.

— Я не згоден з твоїми міркуваннями, — сказав отець Жозеф. — Але не тому, що вони мене не цікавлять або стосуються речей не важливих для мене, а тому, що тобі не пощастило мене переконати і твої фантазії здаються мені наївними. Твоя хиба, П’єре, походить з упередженості. Вальдштейн — вояка, а ти наперед уклав собі уявлення про вояку: який він зовні, як говорить, що його має цікавити, а що ні. А оскільки той чоловік, з яким ти зустрівся, не відповідає твоєму уявленню, ти спонуканий ревністю, дуже похвальною, але нерозумною, надумав, що то не справжній Вальдштейн. А чого це справжнього Вальдштейна не може цікавити проблематика мови? Хіба ти ніколи не помічав, що в кожному людському тілі живуть принаймні дві людини, не схожі одна на одну?

— У вас я це помітив, отче, і дуже виразно, — сказав Петр. — Але в жорстокого здобичника, зажери й душогуба, такого, як Вальдштейн, ця двоїстість не може заходити аж так далеко, щоб він знав звернення Гамлета до акторів. А він його знає, бо цитував, хвалячи мою манеру говорити. Що тому, хто хоче стати володарем світу, до акторського мистецтва й до мистецтва взагалі?

— А я чув, — відказав отець Жозеф, — що він збудував собі в Празі палац, розкішний як архітектурою, так і живописним та скульптурним оздобленням. А це мистецтво, П’єре, l’art, як кажемо ми, або ars, як казали наші латинські предки, чудове слово, що супроти нього німецьке Kunst — як сливове повидло супроти бистрої гірської води, Ні, не кажи мені, П’єре, що Вальдштейн байдужий до мистецтва.

— Не байдужий, — погодився Петр, — поки мистецтво служить його самозакоханості, славі, престижеві. Але в мене з’явилася чудова ідея: коли Вальдштейн лікувався в Карлових Варах, трупа мандрівних акторів зіграла на його честь панегіричну виставу. І грим того актора, котрий зображував його, був такий вдалий, подібність така ілюзорна, що це й напровадило Вальдштейна на думку найняти того лицедія, щоб видавав себе за нього.

— Як ти слушно сказав, П’єре, сину мій, ідея чудова, — потвердив отець Жозеф. — Але взагалі твоя вигадка не держиться купи.

— Чому ж?

— А хоч би ось чому. Я ладен припустити, що Вальдштейнових придворних пощастило обморочити, а коли вони й помітили, що він змінився духовно, то не виснували з цього нічого. Але як же його небіж, граф Макс фон Вальдштейн, що їздить до Меммінгена провідувати його і, напевне, возить йому всі новини з Регенсбурга? Навіть він не помітив, що його дядечко став зовсім не такий, як був перше, і що йому, наприклад, бракує — це я навмання кажу — віспинки на лівій скроні?

— Той, безперечно, в усе втаємничений, — відповів Петр. — Мені це було зразу ясне з того, як він охоче погодився з безглуздим дядьковим твердженням, ніби він ніколи в житті не стикався з чеською мовою. Я б нітрохи не здивувався, якби виявилося, що той славний Макс не возить дядькові новини до Меммінгена, а навпаки, забирає там листи, що надходять псевдо-Вальдштейнові, і передає їх справжньому дядькові, який сидить… де він сидить, отче? Допоможіть мені його розшукати, бо я сам не спроможен!

Отець Жозеф не реагував на цей вигук.

— Якщо вже ти згадав за листи, — сказав він, — то глянь ось: це ж славнозвісний Вальдштейнів підпис. Такого хитромудрого, складного підпису не можна підробити. І цей підпис справжній.

— Вальдштейн, напевне, лишив своєму двійникові запас чистих аркушів з підписами, — сказав Петр. — Але я скажу вам, отче, ще дещо. Про Вальдштейнову забобонність знають усі: він і пальцем не ворухне, поки не порадиться зі своїм астрологом. А вам же, певне, відомо, що якраз перед тим, як оселитись у Меммінгені, він прогнав зі служби свого випробуваного астролога Сені.

— Це я, звичайно, знаю, — відказав отець Жозеф. — Ця подробиця не позбавлена інтересу, і вона не уникла уваги шпигів: ми, П’єре, теж маємо свої щупальця. Але що ти з цього висновуєш?

— Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, — сказав Петр, — я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.

— Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, — погодився отець Жозеф. — Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.

— І де ж він живе? — вигукнув Петр.

— Приїхав сюди, до Регенсбурга, — відповів отець Жозеф, — ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, — тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, — отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, — все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк — за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.

— Сім годин, усього сім годин! — вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. — А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.

— А таки може, справді може, коли така буде воля господня, — поважно закивав головою отець Жозеф. — На світі нема такого, що не могло б статися.

І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга, замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово — поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.