З того самого щоденника ми дізнаємося також, що учасники з’їзду жили весело й буйно, не трусились над гаманцем, одначе, здається, не могли похвалитись ні дотепністю, ні винахідливістю. На великих бенкетах, пише герцог Крістіан, лунала чарівна музика і з фонтанів било вино; облави на вовків та зайців чергувалися з лицарськими турнірами, на яких завжди здобував лаври переможця син цісаря Фердинанд Третій, король Чехії та Угорщини, хоч був тендітний тілом і не дуже сильний. Усі побожні вельможі ходили щодня до вечерні в собор святого Петра розкішною процесією, від блиску якої натовпові цікавих аж дух переймало. Темою розмови, коли вірити нотаткам герцога Крістіана, бувала здебільшого жахлива спека, того літа нібито ще гірша, ніж в Італії, а головне — триваліша; говорилось і про те, кому пощастило в пікет, триктрак, ландскнехт, реверс, трумадам, турнікет, гок, брелан, басет, калабас та інші ігри — вітчизняні й завезені з чужини. Великим інтересом тішився придворний блазень, наділений дивною пам’яттю й міцними зубами, якими він перекушував ланцюжки. Балакали й про те, хто що вполював; перебирали найновіші відьомські процеси, між ними — випадок з одним літнім добродієм із Бамберга; він зважився стати перед цісаревим троном із зухвалою скаргою, ніби його дружина, брехливо обвинувачена в чаклунстві, на тортурах призналася в тому, чого й не робила, і була спалена живцем.

Говорити в товаристві про політичні справи вважалося за несмак і невихованість. Ім’я Альбрехта Вальдштейна було табу. Громадські справи обговорювали тільки за зачиненими дверима, на приватних зустрічах або зборах вельмож.

Отже, можна сказати, з’їзд проходив у рамках усталених звичаїв. Про те, що там робилось насправді, широка публіка не дізналась нічого.

Отець Жозеф під час свого суто приватного й скромного перебування в Регенсбурзі жив у монастирі святого Еммерама. Хоч він був буцімто нейтральний спостерігач без ніякої офіційної ролі, одначе тішився в місті великою популярністю, тому Петр, приїхавши, легко допитався, де його знайти. Він застав ченця в галереї круг монастирського садочка. Тут пахло свіжоскошеною травою та трояндами, в трояндах біліла невеличка прегарна статуя, що зображувала боротьбу немовляти Геракла зі зміями.

Аби не втратити форми, отець Жозеф невтомно ходив, сховавши сплетені руки в рукави сутани, як завжди босий, як завжди худий і зарослий і як завжди заглиблений у благочестиві роздуми. Він саме міркував про те, що змалечку без кінця верталось йому на думку й сповнювало серце жахом: про Ісусові муки на хресті. Так, Жозеф ще маленьким хлопчиком тяжко захворів від хвилювання й мало не вмер, уперше усвідомивши, який це жах, коли в людини на хресті були не тільки пробиті ступні й долоні (а це й саме по собі безмірно болюче), але вона ще й висіла на цих ранах усією вагою свого тіла, побільшеною тим, що її руки були широко розкинуті; таке страхіття не поміщалося в уяві, і хоч як напружував її отець Жозеф, та відчував: вона тільки жалюгідно шкутильгає вслід за тим, що сталось на горі Голгофі шістнадцять сторіч передніше і що мусило статись, бо так захотів бог. «А нащо він так захотів? — міркував святий муж. — Не тільки на те, що смерть його сина спокутувала наші гріхи, а й на те, щоб людська голова весь час мала про що побожно думати. Бо неможливо безперестану думати про бога як такого. Має рацію отець Бене, коли твердить у своїй «Хмарі невідання», що людська душа безсмертна лиш остільки, оскільки здатна блаженно споглядати бога. Та це споглядання, звичайно, настане лиш у вічності: воно, по суті, і є самою вічністю. З цього випливало, що, поки людина жива, вона не може споглядати бога в усій його величі; це було б над її сили. Бог, будучи нескінченним, є й непосильним для людини. А будучи всевідущим, він добре знав про цю свою непосильність, а тому й послав у світ сина, бо той своєю людською сутністю й людським стражданням близький і зрозумілий нам. Та оскільки він, як син божий, теж бог, він дає нам змогу, споглядаючи його, жити з богом і в бозі, не ризикуючи, що нас поб’є грець. Яке це диво! І яка таємниця! І який вияв божественного милосердя!»

Отакі приміром думки снувались у голові отця Жозефа, коли він на самоті походжав галереєю, покриваючи при тому такі відстані, наче він мандрував пішки з Парижа до Мадріда й Рима. Ці міркування так його захопили, що він відчув досаду, побачивши Петра, який вийшов з темного коридора. Оскільки патер від природи й з божої ласки був здатен швидко й без зусилля вертатись із потойбічних емпіреїв на кам’янистий ґрунт цього світу, він швидко стримав свою нехіть і з усмішкою, ледь видною крізь хащі кудлатої бороди, ступив назустріч молодикові.

— Вітаю й благословляю тебе, П’єре, сину мій! Це я кажу по всій щирості, хоча й не приховую подиву, що бачу тебе в цих краях: адже, як мене сповістили, святий отець викликав тебе назад до Рима.

— Папа доручив мені певне завдання, — відказав Петр. — Я зобов’язався його виконати. І слова свого дотримаю, хай хоч усі папині агенти приходять до мене зі своїм «пантараєм».

— Пардон? — перепитав отець Жозеф.

— «Пантараєм», — повторив Петр. — Це умовне гасло, по якому я маю розпізнавати, що посланець прийшов справді від папи.

— Тобто воно таємне, і цю таємницю ти мав би лишити для себе, а не розголошувати на весь світ, — сказав отець Жозеф. — Ти такий імпульсивний і необережний, як і був, П’єре, сину мій. У цьому священному місці хоча, напевне, ніхто нас не підслухує, але обережність не буває зайвою.

— Дякую вам, отче, за заслужену догану, — відказав Петр. — Але дозвольте вже вручити вам лист так званого Альбрехта Вальдштейна.

— Ти говориш по-французькому, як справжній француз, — сказав отець Жозеф, розгортаючи Вальдштейнове послання, скручене в дудочку. — Коли я тебе бачив востаннє, твоя мова була зіпсована італійським акцентом.

— Це я завдячую кількарічному курсові навчання, даному мені безкоштовно, коли я з шевальє де ла Прері був ув’язнений у château d’If на віддяку за те, що допоміг Людовікові Тринадцятому взяти владу в свої руки.

Отець Жозеф нічого не сказав на цю прикру заувагу, бо не любив, коли чужинець насмілювався критикувати короля Франції, а мовчки перебіг очима Вальдштейнів лист, причому виявилося, що патер дуже короткозорий, бо він мало не торкався паперу кінчиком носа.

— Достеменно так, як я й чекав: йолоп, — сказав він, дочитавши. — Вихваляється, ніби на моє побажання розшукав тебе для мене, хоч я, тільки-но приїхавши до Регенсбурга, вже знав, що ти їдеш до Меммінгена й нащо їдеш. Ця звістка мене тоді дуже потішила: оце, думаю, завдання, гідне П’єра де Кюкана. Та шкода — завдання не було гідне П’єра де Кюкана, бо й завдання не було ніякого. Небезпеки, яку ти мав відвернути, не існувало. Альбрехт Вальдштейн мертвий.

— Цю саму думку я вже чув з уст щойно згаданого мною шевальє де ла Прері, мого вчителя французької мови, — відказав Петр.

— Ну, то чого ж тобі ще треба тут, П’єре?

— Коли я сказав, що вже чув таку думку, це ще не означає, що я з нею згоден.

— Я терплячий і маю досить часу, — сказав отець Жозеф. — І розумію — тобі не хочеться кидати діло, яке тобі сподобалось.

— Тут не йдеться про те, що мені сподобалось, а що не сподобалось, — відказав Петр і, озирнувшись довкола, пошепки додав: — Ідеться про те, що чоловік, який сидить у Меммінгені й називає себе Альбрехтом Вальдштейном, такий Вальдштейн, як я — кардинал Рішельє.

Отець Жозеф зітхнув і неквапно рушив до гарної лави, бильця якої мали форму левів, що припали до землі перед величчю божою і в надмірі покори лижуть висолопленими язиками земний порох.

— Сядьмо на хвильку й послухаймо співу небесного птаства. Можна й пахощами троянд подихати. Погляд на ці розкішні квіти викликає в моїй пам’яті слова Платона: тільки краса водночас божественна й видима, і якби божество — так, як і краса — в усій своїй величі явилось нашим чуттям, то ми б запали в безум і обернулись на порох. І це на диво узгоджується з тими думками, які повнили мою голову перед твоїм приходом, сину мій. З цього випливає, що погани в дечому торкались істини, хоч навіть найбільші їхні чесноти були тільки чудовими вадами. — І, кивнувши головою на малого Геракла, який душив змій, патер повів далі. — Ця статуя нагадує нам нашу християнську ідею, що забаганки й принади світу слід придушувати в собі змалечку. Слушно, але з одним прикрим застереженням: творець цієї статуї ні про що таке не думав, бо хотів тільки відтворити гріховну чарівність дитячого тіла. Так, так, гріховну, бо кожне тіло, навіть дитяче, є тільки вмістищем нечестя і знаряддям погибелі й гріха. На жаль, така гріховна чарівність дітей приваблює й християнських митців: адже вони без кінця зображують Різдво Христове, а це вже щось навіть гірше, чорніше, ніж гріх, — це блюзнірство.

— Бувши вами, — відказав Петр, — я б суворо переглянув ці думки, бо вони неухильно ведуть до єресі кальвіністського іконоборства. Але я прийшов до вас не для розмови про Платона та мистецтво. Гадаю, те, що я вам допіру сказав, має досить ваги, аби ви трохи над ним замислились.

— Не гнівайся, П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Я поважаю тебе й люблю, мов рідного сина, але чим більше люблю й поважаю, тим дужче страждаю, коли бачу, як дух твій збивається на манівці. Невже всі в цю фатальну добу — пробач мені і вважай мої слова словами дбайливого батька — подуріли чи, як Альбрехт Вальдштейн, здитиніли?

— Ні я, ні Вальдштейн не подуріли й не здитиніли, — відказав Петр. — Річ просто в тому, що в Меммінгені сидить, як я вже сказав, не Вальдштейн, а його двійник, бо справжній Вальдштейн — бозна-де. О, ні, Вальдштейн не дурень, Вальдштейн не мертвий, де там! Сидіти десь осторонь і спокійно підготовляти свій coup d’etat[13], поки шпиги його величності й папи роздивляються посаджену на його місце ляльку, — це задум, гідний людини великої, щоб не сказати — геніальної.