— Достеменно так, mon oncle[12], — відповів небіж.

— Тоді я перепрошую вашу високість, — сказав Петр. — Ваш розум, напевне, заклопотаний проблемами якнайбільшої ваги, а я так нерозважно відвернув його на безплідне поле, неродючу ріллю. Бо що таке мова, питаю я, що таке взагалі людська мова? Замолоду я вважав мову, тобто здатність висловлювати думки, за славу людини, за гордий знак відмінності, вищості над твариною, здобуток розуму, крила духу, знаряддя фантазії, вінець на чолі, але життя згодом навчило мене, що правда зовсім в іншому, бо мова, замість бути для людини благословенням, стала їй прокляттям і служить не для слави, а для ганьби.

— Дуже дивне твердження, — сказав герцог. — Тим дивніше, що свою гану мові ви висловлюєте мовою вельми вишуканою. А як же ви доведете своє незвичайне твердження?

— Людська мова, — відказав Петр, — незрівнянно складніша й витонченіша від природних звуків, якими тварини принаджують одна одну, чи остерігають, чи виражають біль або страх, бо й світ людини безмежно складніший від світу тварини, але це не перевага наша, а навпаки — нещастя й погибель. Людина мусила винайти мову насамперед для того, щоб виправдовувати свої помилки, розплутувати тенета, в які вона раз у раз попадає через власні пристрасті, жадобу, себелюбство, короткозорість, ненажерливість, невігластво й тупість. Словами ми обмовляємо, зраджуємо, ображаємо, без кінця виправдовуємося один перед одним, бо натикаємось один на одного, ходячи кривими стежками. Мова — знаряддя лінощів, бо нею ми віддаємо накази слугам, щоб зробили за нас те, чого ми самі не хочемо робити, а вони, мудріші від нас, мовчать.

— Дивно, — сказав герцог. — Безглуздя, але цікаве.

А Петр вів далі:

— Мова необхідна нам, щоб прикривати неприємні ситуації, які ми викликали знов-таки своєю мовою. Мови ми вживаємо, щоб облудно заспокоювати людей, цілком слушно занепокоєних. Мовою оповідаємо про те, що зробили й чого зазнали, бо любимо вихвалятися своєю відвагою та розумом. Рівні, правильні, природні взаємини між людьми обходяться без мови. Мова — це знаряддя не для висловлювання правди, бо правди не хоче чути ніхто, а для брехні й прикидання, не для розради, а для глузів. Мова — не клич героя, а рев хижака. Словами ми розпитуємо про дорогу, бо світ наш став такий, що в ньому вмить заблукаєш. Словами ми оголошуємо війну, дискутуємо про те, скільки ангелів може поміститись на вістрі голки, славимо бога, хоч не знаємо, чи він є. А насамперед — словами ми патякаємо, базікаємо, плещемо, просторікаємо, що, хоча сам з огидою це усвідомлюю, роблю зараз і я, вашої високості покірний слуга.

— Безперечно, — погодився герцог. — Ви говорите дурниці, але висловлюєте їх добре. Мій приятель патер Жозеф буде напевне радий, коли я скажу йому, що ви, його протеже, якого я на його прохання розшукав і врятував від смерті, окрім інших чеснот, які так цінує в вас патер Жозеф, ще й спритний розмовник, дотепний майстер словесної гасконади і актор.

— Ваша високість називає мене актором? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердив герцог. — Ображатись на це не треба, бо я люблю й поважаю акторів, І, слухаючи та спостерігаючи вас, я згадав Шекспіра, англійського драматурга, що вустами принца Гамлета переконує акторів говорити стримано, делікатно, не вимахувати руками і в усьому дбати про міру, навіть у самій стриманості та делікатності держатись міри, тобто завжди поводитися природно. Саме так робили ви, промовляючи переді мною, і для мене було щирою втіхою слухати вас. Ви мені сподобались, пане де Кюкан, і я радий, що ви прибули до мого двору. Я певен, ви дасте нам змогу довго тішитись вашим товариством.

— Для мене, — відповів Петр, — це була б честь і втіха, якби я міг прийняти ваше запрошення, але обставини, над якими я не владен, не дозволяють. Ваша високість самі сказали, що звернули свою увагу на мою незначну особу тільки заради отця Жозефа, а він, скільки мені відомо, тепер у Регенсбурзі. Я досі не знав, що він хоче мене бачити, а тепер, коли знаю, не хочу гаяти час і прошу вашу високість не ображатись, коли я поїду до нього негайно, а точніше кажучи — завтра вранці.

— І я вертаюсь до Регенсбурга завтра вранці, — озвався герцогів небіж Макс. — Буду радий, коли ви поїдете зі мною.

Петр чемно подякував, але відмовився: він, мовляв, має намір їхати дуже швидко.

— Ваша ревність робить вам честь, — сказав герцог, — і не суперечить моїм намірам: хай той капуцин бачить, що перед Вальдштейном досить зронити слівце — і зразу все розворушиться. Я звелю написати листа, і ви відвезете його патерові. А поки що віддаймо належне доброму давньому німецькому звичаєві і їжмо та пиймо всмак, байдуже, чи воно подобається якомусь там панові французові, чи ні.

Коли пізно ввечері придворне товариство розходилось, де ла Прері, йдучи поруч Петра, сказав тихо, з досадою:

— Як згадати, що ви ворог Вальдштейна й прилюдно називаєте його душогубом, то мушу сказати, що ви розводились перед ним, втираючись у його ласку, напрочуд ревно. А як тільки справді втерлись, то зразу відхилили його запрошення. Визнаю щиро — не розумію вас.

— Боюся, що не можу пояснити вам свою поведінку — і ніколи не зможу, — відказав Петр. — Ідеться про річ таку несамовиту, що її дуже важко узгодити з розумом і з правдою. Я мушу спершу як слід виспатись. Бо мені здається, що, коли скінчиться авантюра, в яку я оце встряю, я вже не матиму спромоги давати вам пояснення.

— То чом не пояснити зараз?

— Бо я не зовсім певен, чи я при здоровому глузді, — відповів Петр.

Але виспатись як слід він так і не зміг, бо коли зачинився в покої, який приділив йому герцог, у двері пошкрябалась Лібуша, і, як напередодні в темниці, в її очах і на вологих губах знов солодко тремтіло місячне сяйво. Вони обоє довго пробули в розкоші й блаженстві, в цілковитій згоді з Петровими поглядами зовсім обходячись без слів. Аж як у вікнах почало сіріти, Лібуша зашепотіла млосним, сповненим захвату голосом:

— Я чекала, що ти схочеш надолужити прогаяне того разу, але аж такого не сподівалася. Шкода, що ти від’їжджаєш. Чи побачимось ми ще коли?

Петр відповів, що це дуже ймовірно, а тоді спитав про річ, яка його цікавила:

— Чого ти сьогодні ввійшла дверима, а не влізла вікном?

Вона глянула на нього з подивом:

— Як це вікном? Відколи це дами лазять до коханців вікном?

Це його розсердило.

— Хіба ж ти не пролізла до мене вікном у в’язницю, обернувшись кішкою?

— Не знаю, про що ти кажеш, — відповіла Лібуша.

— І не втікала з Кемптена в зеленярському візку, теж перекинувшись кішкою?

— І про це я нічого не знаю.

— Може, не знаєш і про те, що напустила на все місто танець святого Вітта?

— А нащо мені було це робити?

— Щоб затримати страту, поки приїде шевальє де ла Прері, — терпляче сказав Петр.

— Страту призначили на десяту годину, і часу було вдосталь.

— Годі вже про це говорити, — сказав Петр. — І пробач, що я так по-дурному допитувався.

— Запам’ятай перше й головне правило втаємничення, — відказала Лібуша. — Коли щось і станеться трохи не так, як ми вважаємо за природне, то врешті знаходиться якнайприродніше пояснення. Піди спитай кемптенців, чого це в них усіх пухирі на ногах. «Бо ми довго стояли на твердому в спеку», — відкажуть тобі. А що я перекинулась кішкою — це сміховина, тобі щось приверзлося, любий мій. Ти бачив кішку в зеленярському візку? Ото диво! Може, скажеш, я справді мусила втікати з порожніми руками, щоб мене не схопили й не спалили як відьму? Але хто може довести, що я казала неправду, коли твердила, буцім мене пограбували? Вірити в чари й чаклунство має право кожен, але так само кожен має право й не вірити. Виходить те на те.

Потім Лібуша задрімала, а коли прокинулась, був уже білий день. Місце, де недавно лежав Петр, було порожнє, а сам Петр — за горами й лісами.

Мудрість отця Жозефа

З’їзд курфюрстів-католиків, як ми знаємо, відбувався в Регенсбурзі, старовинному портовому місті на Дунаї, яке під назвою Радасбона пам’ятало ще кельтські часи, а за римлян звалося Каста Регіна. Цей з’їзд привабив до тісного, стиснутого старезними мурами містечка, до його вузьких будинків та покручених завулків куди більше гостей, ніж було в ньому жителів, — тисяч із двадцять п’ять. Крім герцогів, графів та князів, таємних радників, генералів, чужоземних дипломатів, єпископів та кардиналів, наїхало всіляких кар’єристів, що охоче зав’язували знайомства з людьми впливовими й могутніми і з’являлися всюди, де щось діялося. За ними примандрували до Регенсбурга незліченні юрби авантюристів з непевними намірами й метою, і професійних дармоїдів, повій та звідників, жебраків, калік, знахарів та шарлатанів, бродячих музик, шулерів, найманих убивць, ворожбитів та хіромантів, поспіль фахівців високого класу, і продавців памфлетів, мощей, ладанок, чоток… Від цього підозрілого кодла місто аж гуло, наче вулик перед роїнням.

Виникла житлова криза. Лише найвельможніші пани знайшли притулок у єпископських палатах та в монастирях; менш вельможні мали ще радіти, коли за несвітські гроші знаходили куток у мансарді або вежі патриціанського дому. А де прихилила голову й сховалась від негоди вся приблудна злидота, невідомо. Один з учасників з’їзду, герцог Крістіан Ангальт-Бернбурзький, тобто не бідняк, сяк-так помістився в домі заможного купця ІІІперля. Як ми дізнаємося з його щоденника, що зберігся до наших днів, у тому домі була нечиста сила: так званий «польтергайст» — «дух-гуркотун» — уночі грюкав, бряжчав кайданами, а коридорами бігав мертвяк у савані; це не давало герцогові спати, але перебратись не було куди, і він мусив терпіти всі замогильні бешкети. Завдяки цьому ім’я скромного регенсбурзького купця ІІІперля попало в історію, а тепер і в художню літературу.