Підостроживши коня, він наздогнав зеленярський візок, що котився попереду, й підняв на ньому полотнину.

— Тпрусь!. — пирхнув він з досадою, бо замість клітки з голубом побачив чорну кішку, яка сиділа на купі моркви, піднявши голову й нашорошивши вуха. Шевальє хотів був пустити полотнинку, та Петр притримав її.

— Це ти, Лібушо? — спитав він.

Кішка примружила ліве око.

Далі вони їхали мовчки. Шевальє де ла Прері був помітно збентежений.

— Здається, любий друже, — мовив він перегодя, — коли кат підіймав над вами колесо, це вразило вас трохи глибше, ніж ви ладні признатись. А що і я почуваюсь таким утомленим, як уже давно не був, то заявляю: нам давно пора зупинитись у якому-небудь шинку. Я знаю один такий, де подають пристойне біле вино місцевого виробу: живе, з гарним букетом, з легким мускатним присмаком. Ви можете закушувати його, коли хочете, своїм улюбленим хлібом, але я віддам перевагу холодній телятині або, коли її не буде, білому м’ясові з курячих грудець, або ж, коли в наші злиденні воєнні часи не знайдеться й курчати, — вареній сардельці з маслом.

Той шинок, до якого хотів завітати шевальє, стояв край чепурного села Грененбаха, недалечко від Меммінгена, й мав симпатичну назву «Біле поросятко». Коли обидва сіли за чисто вишкребений дощаний столик у садку, під каштаном, що заспокійливо шелестів, і гарна шинкарка з золотою косою дбайливо їх обслужила, Петр хильнув тутешнього білого, справді такого, як казав шевальє, й подумав: якби світ не був кривавим пеклом, то люди б не могли й зрозуміти, яке солодке життя.

— Учора ввечері, — сказав він, — ви нібито розмовляли з однією особою, що плакала за мною, коли мене забрали до темниці.

— Так, це правда, — відказав шевальє де ла Прері, — тільки то була не якась там «одна особа», а ворожка мадам Кураж, яку Вальдштейн найняв, щоб провіщала йому майбутнє. Ох, бісів Кюкане, вам і в нещасті щастить, бо хіба можна не позаздрити чоловікові, за яким плаче така зваблива жінка! Пані господине, ще вина, нам хочеться згадати давні часи, коли ми нудилися в château d’If.

Як пропонував шевальє, вони посиділи за вином та білим курячим м’ясом, згадуючи тяжкі часи, що тепер, через тринадцять років, здавались їм безперервною низкою солодко-безтурботних днів. Витаючи в краях блаженства, обидва довго гомоніли, часто перебиваючи один одного вибухами сміху та захопленими словами: «А отоді…», «А пам’ятаєте…», — і знову й знову віддавали належне злотокосим сестричкам Маделоні, Анрієтті, Сюзанні, Люсьєні й Сімоні — дарма що тепер вони вже напевне стали поважними і, можливо, опасистими матронами. Одне слово, герої любо розважались, поринаючи в минуле, як у бистру прохолодну воду, поки настала пора вертатись у непевну, бурхливу сучасність. Уже хилилось до четвертої години пополудні, коли вони сіли на коней і мовчки, ніби в похміллі після непогамовної оргії спогадів, під палючим сонцем доїхали до Меммінгена.

Двір герцога Вальдштейна, досі такий мовчазний і нудний, тепер розбуявся незвичайною веселістю. Коли радіє король, веселяться й придворні. Вальдштейн хоч і не був королем, зате був двічі герцогом і мав усі причини тішитись, бо не мав сумніву, що його планета, яка ще вчора перебувала в зоні лихих впливів, сьогодні дійшла до сприятливої смуги: шевальє де ла Прері не тільки сам приїхав, а й привіз вістку про такого жаданого П’єра де Кюкана. Крім того, з Регенсбурга несподівано прибув веселий небіж Макс із добрими новинами: незважаючи на інтриги курфюрстів, герцогове становище зміцніло, й цісар дорожить ним більше ніж будь-коли, А на додачу прибула ще й ворожка Лібуша Кураж. Прийшла, бідолаха, пішки, брудна, з голими руками, голодна й спрагла, перевдягнена хлопцем. Вона вбралася так, щоб не впадати в очі бандитам, та однаково вже недалеко від Меммінгена на неї напали грабіжники й забрали все майно, лишивши їй тільки життя та честь, бо, на щастя, ті бовдури не роздивилися, що вона жінка.

— Ось я й перед вами, ваша високосте, — додала вона говіркою шумавських німців, стоячи перед Вальдштейновим троном у великій залі для аудієнцій, званій Місячною кімнатою, оточена з боків і ззаду цікавими придворними, — бідніша за послідущу вашу помивачку чи керівницю, не маючи під рукою навіть своєї віщої кулі, бо її в мене теж забрали (цікаво знати, нащо вона здасться тим йолопам), зате я багата доброю вістю, що її вам приношу. Бо мій медитативний зір внутрішньої інтроспекції бачить: для вас настає пора щасливих інспірацій і добрих збігів та нагод.

Тут озвався веселий герцогів небіж Макс, відомий жартун і паливода, передражнюючи її провінційну говірку:

— Дозвольте мені, прекрасна віщунко, перевірити несхибність тієї вашої медитативної внутрішньої інтроспекції. Скажіть-но мені, скільки вийде, як двадцять чотири помножити на шістнадцять.

Усі зареготали, але Лібуша не розгубилась, а відповіла:

— Коли ви, паничу, не вмієте розв’язати цього арифметичного прикладу без допомоги ворожки, то я вам пораджу щиро: зажадайте від своїх учителів, щоб повернули вам платню, взяту за навчання,

— Ну що, Максе, заробив по писку? — озвався герцог по-вояцькому грубувато, але з ласкавою усмішкою і лагідно поплескав молодика по плечі. Тоді обернувся до Лібуші:

— Те, що ви мені сказали, люба дитино, було мені ясне й так. Та не ображайтеся, не суптеся. Ви провіщаєте речі, які почали здійснюватися ще до вашого прибуття, і це свідчить на вашу користь, бо доводить, що ваші слова не пусті. Сьогодні справді мій великий день, такий великий, що треба його відсвяткувати. Вина, вина, несіть вина, найкращого мозельського з моїх погребів, «Піспортер-гольдтрепфхен» двадцять п’ятого року. До ката всі церемонії і всі турботи, та й мою дієту. А лікарів хай дідько візьме!

І герцог заплескав у долоні, щоб лакеї поквапились.

Місячна кімната, де все це відбувалось, називалася так, бо її склеписта стеля була оздоблена зображенням небесних тіл, яким жартун-маляр надав подоби кумедних людських облич: на самій середині півмісяць, мов профіль чоловіка, висолоплював язика до розсипаних навколо зірок, а ті шкірились у відповідь і наставляли йому носи. Неважко уявити, скільки здорового сміху викликали за всі роки ці чудові малюнки. Зате малювання на стінах було поважне, сповнене гідності. Воно відбивало пам’ятні події з історії роду Фуггерів, насамперед вручення грамоти на дворянство, яку сам цісар вкладав у руки молодесенькому Андреасові Фуггеру, або зустріч іншого Фуггера, Якоба, з тубільцями Ост-Індії, де він побував під час однієї зі своїх комерційних подорожей, або виготовлення астролябії, яку на замовлення допитливого Раймунда Фуггера зробив астроном Мартін Фуртенбахер. Малюнки були виконані тонко й майстерно, в яскравих барвах, і люди на них були мов живі, тільки не говорили; а що панство, яке заповнювало залу, теж було в барвистих убраннях, то воно здавалось об’ємним продовженням зображеного на площинах стін. Хоч надворі стояла спека, в Місячній кімнаті панувала приємна прохолода, бо слуги безперестану кропили холодною водою з довгих мідяних сикавок завіси тонкого полотна на порозчиняних навстіж вікнах.

Тільки-но герцог плеснув у долоні, з сусідньої кімнати, буфетної, почулось бахкання корків та булькіт вина, що текло з пляшок, і ось уже вбігли лакеї з укритими росою келихами на срібних тацях. А не встигли ще придворні посмакувати перший ковток «Піспортер-гольдтрепфхену» та закусити його скибочкою тоненько накраяного сала в паприці, яке вслід за вином розносили інші лакеї на кришталевих тацях, на порозі головного входу до Місячної кімнати став придверник і оголосив:

— Пан П’єр Кюкан де Кюкан і шевальє де ла Прері.

Петр ступив через поріг першим, такий, як щойно сплигнув з коня, ще не відмитий від поту й пилюги, з червоним від сонця обличчям. Так годилось, так вимагав етикет, щоб воїн, який приносить владареві звістки з бойовища, з’являвся перед трон не гаючись, не причепурившись, по змозі ще чорний від порохового диму й забризканий кров’ю — своєю чи ворожою. Хоч Вальдштейн, як ми вже зауважили, не був королем, а Петр Кукань не вернувся з бойовища, але його ждали, а тому дорожній непорядок в убранні був доречний і стильний, тим більше, що він підкреслював його мужню, героїчну вроду й так личив Петрові, що всі в залі, побачивши його, зразу поставляли де попало келихи й заплескали в долоні. А Петр, легенько вклонившись добірному товариству, швидкою ходою придворного рушив до герцогового трону й віддав Вальдштейнові якнайвишуканіший уклін. Хоч який напружений та насторожений був Петр, одначе помітив, що Лібуша, яку він зразу вгледів біля герцогового трону, моргнула йому лівим оком, як ота кішка на зеленярському візку, і на мить приклала пальчика до губів: «Не показуй, що ми знайомі».

— Ласкаво прошу, лицарю де Кюкан! — весело вигукнув герцог, поки Петр ішов до нього. — Хай я вже побачу в вічі того, задля кого мене сьогодні так рано розбудили! Я щиро тішуся, що шевальє де ла Прері вчасно доїхав до Кемптена з моїм наказом.

— До Кемптена я доїхав таки вчасно, — озвався шевальє, — але не встиг повернутися вчасно, щоб припинити оце варварство: до мозельського подають сало в паприці.

Петр звернувся до герцога по-чеському:

— Ваша високосте, прийміть мою подяку за врятоване життя.

Вальдштейн, здивовано звівши брови, відказав по-німецькому:

— Що це? Якою абракадаброю ви говорите?

Петр зачекав хвильку в тиші, бо й усі придворні мовчали, а тоді відповів кучерявою німецькою мовою, якої навчився при цісарському дворі в Празі:

— Не думавши, що цим я не догоджу вашій високості, я дозволив собі, стоячи перед лицем вашим, удатись до своєї рідної мови — чеської, бо гадав, що вона є рідною і для вашої високості.

— Це якась помилка, — заперечив герцог. — Я не бачу, з якої причини мав би сповідатись перед будь-ким у будь-чому, але так само не бачу причини щось приховувати, а тому кажу по-солдатському грубо, зрозуміло і ясно, що я німецький дворянин, син батьків-німців і з мовою місцевого населення моєї рідної Богемії ніколи не стикався ні вдома, ні в школі. Чи не так, Максе?