— Пане де ла Прері, — звернувся він до шевальє, що виривався з рук двох вартових, — видно, закупівля вина була така успішна, що вам не терпиться доповісти про неї мені. Інакше я не можу витлумачити такого вторгнення.

— До дідька вино! — закричав шевальє. — Ідеться про мого друга — його лаштуються колесувати в Кемптені! Ви єдиний можете його врятувати!

— Певне, що можу, — відказав герцог, так само царственно величний і холодний. — Але я хотів би спершу знати, хто він.

— Що вам з того? Коли я скажу, що його звуть П’єр Кюкан де Кюкан, це вам нічого не скаже!

Та шевальє помилявся. Це ім’я сказало герцогові дуже багато, так багато, що він враз весь обернувся в слух і увагу. А коли де ла Прері уривчасто розказав про халепу з Петром і запевнив герцога своєю честю й спасінням душі, що це справді колишній перший радник султана, герцог негайно покликав писаря й надиктував такого листа:

«Міській раді Кемптена.

Ми, Альбрехт фон Вальдштейн, герцог Мекленбурзький і Фрідландський, ставимо вам до відома: якщо ви зачепите хоч волосинку на голові беззаконно й безвинно звинуваченого вами в душогубстві П’єра Кюкана де Кюкана, що перебуває під моєю особливою охороною, і не випустите його, перепросивши, негайно на волю, я накажу зрівняти з землею ваше місто, й так уже винне мені чотири тисячі дукатів контрибуції».

Далі стояв славнозвісний герцогів підпис, такий енергійний, рішучий і розмашистий, що й тепер, через цілі сторіччя, побачивши його, чуєш свист пера, і аж хочеться в думці поздоровити ту гуску, якій припала честь надати своє перо для такого розкішного підпису: адже тоді, не забуваймо, писали справжніми перами, а не чимось таким тупим і нетворчим, як авторучка чи кулькова ручка.

У Меммінгені

Завдяки тому, що шевальє де ла Прері добув у Вальдштейна згаданого листа, по-вальдштейнівському рішучого, кемптенська Петрова пригода, власне, вже скінчилась, бо шевальє, як ми вже розповіли, устиг на страту вчасно, а коли він тицьнув під ніс заклопотаному бургомістрові Реріху герцогову грамоту і коли Реріх, перебігши її очима й побліднувши, прочитав уголос сторопілій юрбі, все пішло для Петра як по маслу, без перешкод, якщо не вважати перешкодою жалюгідний, безсилий протест абата Маліфлууса: абат образився на Вальдштейна, що той звернувся зі своїм різким наказом тільки до ради імперського міста Кемптена, ніби його, абата Маліфлууса, володаря Нового міста, не треба й питати, Маліфлуус заявив, що не знає ніякого Вальдштейна, а тому наполягає на виконанні страти. Одначе для людей ім’я Вальдштейна було страшніше, ніж ім’я Вельзевула, тож кемптенці перелякалися погроз і вгамували абата свистом та криком — того дня вже вдруге. Далі лишилось тільки повернути Петрові його майно, коня, зброю та одежу, і це зробили швидко, з готовністю та німецькою акуратністю.

Бургомістр Реріх спробував задовольнити й ту вимогу з Вальдштейнового листа, де писалося, що Петра з Куканя треба не тільки відпустити, а ще й перепросити, але Петр урвав його безпорадне белькотіння такими ретельно дібраними словами:

— Я знаю, ви й далі вважаєте мене злочинцем, тобто вбивцею й грабіжником, і не в моїй спромозі, та й не в моїх намірах переконувати вас у протилежному. Ви, напевне, думаєте, що тільки в наші диявольські часи може статися щось таке неподобне: вбивцю пускають на волю, бо його взяв під захист ще більший убивця. Ви, безперечно, маєте рацію в одному: наші часи справді нечувано жахливі; через це трапляються такі дивовижні неподобства, яких у часи, коли більше сили мають розум і логіка, статися не могло б. Але в моєму випадку це неподобство полягає не в тому, що я уникнув кари, а в тому, що мене мали кинути народові, спраглому за правосуддям, як кидають кістку голодним собакам, і ви, панове радці, знехтували мою вину чи безневинність, як щось нікчемне: головне — ви мали в руках жертву, яка давала вам змогу розіграти підлу комедію справедливої кари. А Вальдштейн цьому перешкодив, і це був перший у його житті добрий і похвальний вчинок. А тим часом, шановні панове й високоповажна публіко, бувайте здорові.

Пустивши коня помірним клусом, Петр поїхав з міста поряд зі своїм рятівником — шевальє де ла Прері. Його проводжали довгі погляди притихлого натовпу, причому жінки — молоді, старі й середнього віку — думали, приміром, так: «Хай там що, а цей кавалер не тільки відважний чоловік, бо коли його везли на страту, навіть не писнув, не то. що просив милосердя, як усі стратенці. Він не тільки handsome і good-looking, аж треба дякувати богові за те, що його чудове тіло, гідне Тіціанового пензля, не діждало миті, гідної похмурого різця Калло. Він ще й освічений та дотепний, бо говорить не затинаючись, слова так і сиплються йому з рота, і то такі вишукані, що ми, прості люди, їх навіть не розуміємо, А того вечора й уночі всі чоловіки в Кемптенській окрузі — і в Старому та Новому Кемптені, і в Крюгцеллі, і в Вюртінгсі, і в Бецігаві, в Нойгаузені, і всюди — були здивовані надзвичай палкою й ненаситною жагою, що несподівано пробудилась у їхніх дружинах та коханках, І не марно: через дев’ять місяців після того дня всі втрати в людях, яких зазнала Кемптенська округа, були цілком надолужені.

Але не відбігаймо від теми, слідкуймо далі за долею нашого героя — Петра Куканя з Куканя.

Петр і шевальє де ла Прері їхали швидко й мовчки; аж коли мури Кемптена були вже далеко позаду, шевальє спитав:

— Що, скрутно було, правда?

І Петр відповів:

— Коли кат почав підіймати наді мною колесо, мені таки стало трохи моторошно.

То були слова справжнього героя, людини без нервів. Та що Петр не зовсім був позбавлений їх, це він довів зразу ж. Під’їхавши ближче до шевальє, простяг руку й промовив хрипко:

— Дякую вам за те, що я ще почую, як пахне хліб.

Відповівши на потиск його руки, шевальє сказав:

— А я й не знав, що ви такий тонкий гурман: умієте оцінити запах хліба. Особливо хліба свіжого, звичайно, французького, бо цей запах кращий за всі пахощі світу, він ніколи не набридає. Хто закушує будь-яке вино хрумкою, ледь присоленою скоринкою, той не допускається гріха, бо до хліба смакує й бордоське біле, як-от сотерн, шато-тур-бланш чи барсак, і бордоське червоне, — приміром, шато-марго, якому віддає перевагу кардинал Рішельє, або шато-лафіт, до якого ще дужче пасує куріпка на вині, або фазан, або слуква; і те ж саме можна сказати про всі визначні вина світу. Ми живемо в напівварварстві, отож ця істина досі ще не відома всім людям; доказом цього є наша кривава війна, бо ж вона точиться, власне, лише за те, чи запивати хліб вином, чи ні. Мені соромно, що я воюю на боці тих, хто каже «ні». Гадаю, в майбутньому, коли люди стануть витонченіші й культурніші, вони воюватимуть за те, чи, скажімо, рейнський рислінг слід пити під гарячу шинку, чи під шпигованого коропа. Та мені здається, мій друже, коли ви й далі поводитиметеся так, як досі, наприклад, заявлятимете й далі, що Вальдштейн убивця, а його сьогоднішній учинок — єдине добре діло в його житті, то недовго тішитиметеся тим запахом хліба, який умієте так мудро оцінити.

Петр відповів:

— Ви дуже елегантно — бо ж, як справжній француз, інакше й не вмієте, — торкнулись того, що мене гнітить. І гнітить так, що я, замість тішитись урятованим життям, сушу собі голову нерозв’язною дилемою.

— Якою ж це? — здивувався шевальє. — Які дилеми можуть тривожити людину, що тільки-но уникла ешафота?

— А ось які, — відказав Петр. — Як добре вихований чоловік, я повинен відчувати вдячність до Вальдштейна. А тим часом я маю щодо нього тільки ворожі наміри. Оце й усе, що я можу вам відкрити, пане де ла Прері; але ви зрозумієте, в якій скруті я опинився.

— Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, — сказав шевальє.

— Яке ж це слово?

— Пантарай, — відповів шевальє де ла Прері.

— Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, — сказав Петр. — Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.

— Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.

— Мертвий? — вигукнув Петр.

Шевальє де ла Прері всміхнувся.

— Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.

— Не розумію, — сказав Петр, — як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?

— Звичайно, — підтвердив шевальє. — Скромні німецькі міста Меммінген і Регенсбург нині опинились у центрі інтересів усього світу, а тому між цими містами й Римом голубів літає більше, ніж нічних мушок круг ліхтаря. Бачите оту чорну цяточку, що рухається від Меммінгена на південь? Головою закладаюся: це голуб несе святому отцеві звістку, що мосьє де Кюкан завдяки панові де ла Прері уникнув смертельної небезпеки. В кожному возі, кареті, фургоні, що їдуть до Меммінгена чи Регенсбурга, ви знайдете клітку з римськими голубами. І навпаки — до Рима везуть меммінгенських та регенсбурзьких голубів. Ось переконайтеся самі…