«Далекі комунікації з Лінцом, Хебом, Дрезденом, Ціттау, Бреслау і Клодзком не захищені опорними пунктами, і ворог у цих місцевостях може почувати себе як на променаді».

«Отже, — закінчував Маррадас, — куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця».

Далі в рапорті стояв тільки підпис, дата й місце написання — Інсбрук.

Зауважимо, що з фельдмаршалової злості й досади не треба сміятись, бо йшлося про речі справді важливі. Так, наприклад, в укріпленнях Праги був пролам — саме одне з тих «лайдацтв», затаврованих у рапорті; через вісімнадцять років, у останній рік війни, це дало шведам змогу вночі непомітно проникнути в сонне місто й за кілька годин нагарбати страшенну силу золота, коштовностей, стародруків, статуй та картин, отож наша золота матінка на сотні років зубожіла.

Дописавши рапорт, маршал склав його акуратним пакуночком, запечатав і відіслав надійним гінцем — швейцарцем з Граубюндену, — щоб вручив Вальдштейнові у власні руки. Гонець мав їхати сам, без охорони, бо послання було таємне, а самотній верхівець не так викликає підозру, як цілий загін.

— Їдь навзаводи з вітром, — сказав маршал, виряджаючи гінця. — За цей лист відповідаєш життям.

Гонець випнув груди й засяяв широким селянським лицем, вишкіривши рідкі міцні зуби в усмішці. Він був чоловік чесний, без хитрощів і плутні, звиклий до того, що життя його було й буде нелегке.

Невтомний їздець, він здолав важку дорогу з Інсбрука до Меммінгена за три дні й мусив чекати, поки його впустять до герцогового кабінету, менше десяти годин — дуже недовго, як зважити на чорну меланхолію, що зробила герцога повільним і млявим.

Герцог того дня був у дуже милостивому настрої.

— Дай-но сюди, — сказав він мало не з усмішкою, коли швейцарець відрапортував йому.

Та лихо — щойно він пробіг маршалове послання очима, натяк на усмішку погас на його губах, затінених густими вусами.

— «Куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця», — перечитав він півголосом кінець рапорта. — Все варте коров’ячого млинця, — повторив він уже гучним голосом. — І отаке паскудство ти наважився вручити мені, падлюко? Доїхав з Інсбрука за три дні, щоб чимшвидше віддати мені оцю писульку, ти, швейцарський бовдуре? Ну, я з тобою не панькатимусь, у мене суд військовий, короткий.

Він замовк і хвильку похмуро дивився на швейцарця, на це виклично здорове створіння, якому досить з’їсти за день шматок солдатського хліба з салом і запити ковтком простої солдатської горілки, щоб бути здоровісіньким. Потім вигукнув:

— Повісьте цю тварюку!

То була моторошна Вальдштейнова формула, перед якою всі тремтіли; герцог, відколи приїхав до Меммінгена, ще ні разу її не вжив, і кат зі своїм помічником, як ми вже казали, без ніякого діла грілись на сонечку. Та виявилося, що герцог не зрікся давньої брутальної звички, а його люди не забули, що мають робити. Тільки-но прозвучали фатальні слова, як почувся тупіт, і в кабінет влетіли вартові з посрібленими списами.

— Заберіть його! — кричав герцог. — Повісьте! Негайно!

— Ваша високосте, я ж навіть не знаю, що там написано! — кричав переляканий швейцарець. — Я тільки виконав наказ пана маршала — їхати навзаводи з вітром. Пан маршал сказали, що я життям відповідаю за цей лист. А тепер, коли справно приставив його, маю висіти? За що? Що я зробив?

Вальдштейн рукою зупинив варту, яка вже тягла гінця, й підвівся з крісла.

— Маєте рацію, солдате, я погарячкував. Тому я вас перепрошую. Так, так, ми, герцог Фрідландський, перепрошуємо вас, солдате.

Швейцарець, умить заспокоївшись, вишкірив здорові рідкі зуби.

— Дарма, ваша високосте, дарма. Нічого не було. Я знаю великих панів. Легко запалюються, та зразу й відходять. Бо вони добрі люди.

Тепер усміхнувся й Вальдштейн, і вже всміхались обидва: і пан, і холоп.

— Ну, щоб дуже добрі, то ні, — відказав герцог. — Правда, я вас перепросив, але це не означає, що мій наказ уже недійсний. Бо того, що ми, герцог Фрідландський, наказали, ми вже не можемо скасувати. Я віддав наказ, і він, хоч і з моїми перепросинами, буде виконаний.

Гонець зрозумів зміст цих слів не зразу.

— Тобто… я все ж маю висіти?..

— Так, це означає, що ти все ж маєш висіти, — сказав герцог, і досі всміхаючись. — Правда, без ганьби, з моїми, як я вже сказав, перепросинами.

— Чхав я на такі перепросини! — закричав гонець. — Я нічого поганого не зробив! Я за цісаря кров проливав! У мене вдома жінка й діти! Я не хочу висіти!

— Будеш висіти, лебедику, — сказав герцог. — І тепер уже без перепросин, бо нагрубіянив моїй високості. Ні слова більше!

І за десять хвилин гонець-швейцарець уже теліпався на шибениці.

Власне, сама пригода не була ні безглузда, ні божевільна, ні надто прикра; як тільки стих крик, здушений зашморгом, дехто з придворних навіть висловив думку, що це добре: головне — «старий пан» прокинувся з меланхолії. Владарі споконвіку любили зривати злість на безневинних людях, що принесли неприємну звістку. Цей брутальний норов цілком відповідає натурі хижака, який дрімає в людині, завжди готовий прокинутися. З поступом освіти й культури він пом’якшав, але не вигас цілком, отож герцог просто обновив звичай предків, та й годі. Поки що все гаразд. Та куди гірше, просто нечуване й непристойне було те, як сам герцог реагував на власний вчинок. Замість зверхньо й презирливо нести його тягар — ніби йшлося про затоптаного таргана, не більше, — та, власне, з погляду його величі, слави, багатства й могутності так воно й було, — герцог поводився мов простосердий міщанин, якого мучить сумління і він силкується це замаскувати, вдаючи дурнувате задоволення.

Бо того ж таки дня Вальдштейн відступив від свого недавно заведеного звичаю їсти на самоті скромні сухарики з кислим молоком та всіляку нічим не помащену зеленину, як радили йому лікарі, і вшанував найвищих придворних тим, що причовгав на їхню спільну вечерю в головній бенкетній залі палацу.

— Ох, як же мені полегшало, просто знов жити захотілося! — просторікав він, сьорбаючи з келиха кисле молоко, тимчасом як придворні споживали розкішну вечерю з шістнадцяти страв. — Може, ви скажете, цей швейцарець був не винен, але що вдієш — іде війна, а під час війни таких тонкощів, як вина чи безвинність, не можна дотримувати надто пильно. І чи я винен, що в моїх жилах тече кров, а не сироватка? Цей лобур привіз мені рапорт про стан наших укріплень. Важко повірити, що той безсоромник маршал Маррадас наважився написати: мовляв, наші укріплення варті щонайбільше коров’ячого млинця. Так, так, ви мене добре розчули: коров’ячого млинця. А якби я відкрив вам, що він пише про окремі фортеці та міста, скажімо, про Райн, Ульм, Регенсбург, — вам би волосся на голові стало диба. Отож не дивуйтеся, що й мені тоді в очах потемніло. Я б наказав повісити Маррадаса, якби він був під рукою. Та що його під рукою не було, то я звелів повісити гінця — логічно, правда?

Логічно чи ні, а панство аж сторопіло. Настала хвилина загального заціпеніння, ніхто не знав, що сказати, і всі тільки дивились один на одного, і в очах у всіх читалась та сама думка: «Що це він каже й нащо він нам це каже? І чого він перед нами виправдовується, що зігнав на комусь оскому? І відколи це генералісимус цісарської армії розголошує перед своїми придворними військові таємниці, наприклад те, що наші укріплення варті коров’ячого млинця?»

Аби затерти ніяковість, обергофмейстер граф Крістоф фон Ліхтенштейн, чоловік досвідчений, світський, розважно промовив:

— Не наше діло оцінювати вчинки вашої високості й сумніватися, чи вони добре виважені, необхідні й слушні.

На те герцог прикро засміявся:

— Я був би радий, якби міг поділяти ваше переконання щодо необхідності й слушності всіх моїх учинків. На жаль, я теж людина, а люди не бувають непогрішні. Непогрішні тільки зорі, а вони мовчать, бо я вже не маю ні Кеплера, ні Сені, що розуміли їхню мову. Якби хоч ота ворожка була під руками: я ж її найняв за всіма правилами, але дожидаю марно. І хтозна: коли вже мене на це потягло, то, може, як вона раптом об’явиться, я і її накажу повісити, бо вона так довго примусила себе чекати. До речі, чи хто з вас випадком не чув про такого лайдацюгу на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан?

Засмучені придворні змушені були признатися, що про лайдацюгу з таким ім’ям не чули.

— Шкода, — сказав герцог. — Отець Жозеф його шукає, бо приписує йому — не втямлю, чого, — мало не містичне значення. Я не люблю капуцинів і взагалі ченців, але отець Жозеф — не просто собі чернець, і я вважаю спритним ходом і великим дипломатичним виграшем, що мені пощастило здобути його приязнь. Я пообіцяв пошукати того П’єра де Кюкана, а отець Жозеф, напевне, так вірить у мою всемогутність, що переконаний: я своєї обіцянки дотримаю. І було б чудово, якби мені справді пощастило піднести йому цього П’єра де Кюкана. Та як нема, то нема. Ніщо не клеїться. Я вже й не питаю, чи повернувся де ла Прері. Знаю й так, що не повернувся.

Шевальє де ла Прері, збіднілий французький дворянин, який при Вальдштейновому дворі обіймав добре оплачувану посаду головного дегустатора та знавця вин, три тижні тому поїхав до Вахау-на-Дунаї закуповувати дюрнштейнський сільванер — єдине вино, що пасує до печеного ляща з голландською підливою й жерухою, і ось його, як слушно заявив герцог, досі не було ні слуху ні духу.

Та другого дня виявилося, що розміщення зірок не зовсім несприятливе для герцога: шевальє де ла Прері не тільки повернувся, а й привіз відомості про того лайдацюгу П’єра Кюкана де Кюкана. Укритий пилюкою, шевальє пригнав чвалом до Меммінгена, не дбаючи ні про етикет, ні про наказ дотримувати тиші, перестрибуючи через три сходинки, збіг на другий поверх палацу Фуггерів, ще як герцог спочивав у ліжку, і, рвучись до Вальдштейнових покоїв, зчинив страшний ґвалт. Розсерджений герцог, пробуркавшись зі сну, підійшов до дверей у нічній сорочці й мало не вимовив свого «Повісьте цю тварюку!», передчасно урвавши життя шевальє, від якого залежало й життя нашого героя. На щастя, герцога, мабуть, ще гнітила вчорашня пригода з безневинно страченим гінцем, яка, очевидно, не прикрасила Вальдштейна в очах придворних, тож тепер він вирішив повестись по-королівському, з богорівною іронією й холодом.