— Гаразд, гаразд, дякую, — сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.

Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні — вони всі любили герцога — згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі — якщо взагалі приймав їх; на всі послання відповідав лиш писемно й то сам. А придворні, які боязко стежили за герцогом здаля, були шоковані, коли один пролаза, що мав доступ до кабінету, виніс відти скандальну звістку, нібито герцог потай розважається книжками еротичного змісту з непристойними гравюрами. Ох, то було вже занадто. Ох, де ті часи, коли герцог сам непогамовно віддавався мистецтву кохання, а не читав про нього, і йому ще лишалось досить сили для вибухів страшного гніву, кульмінацією яких був загальновідомий жахливий вигук: «Повісьте цю тварюку!»

Вальдштейнів кат із помічником, що оселилися в садовому будиночку, нудились без діла.

Щасливим відхиленням від цього маразму, що вже почав захоплювати й весь двір, був візит славнозвісного отця Жозефа, прозваного Сірим кардиналом. Цей святий чоловік збирався до Регенсбурга, а дорогою хотів заїхати до Меммінгена, щоб засвідчити свою пошану головнокомандувачеві цісарської армії Альбрехтові фон Вальдштейнові, герцогові Фрідландському; звістку про це Вальдштейн одержав від французького посла в Швейцарії Брюлара, який мав супроводити отця Жозефа. Прокинувшись зі своєї апатії, герцог так хапливо віддав наказ урочисто прийняти уславленого капуцина, що придворні не втримались від іронічних зауважень: мовляв, герцогове прагнення сподобатись французам і втертись у їхні елегантні обійми таке сильне, що розбудило б його й з передсмертної летаргії, хоча той французький капуцин зовсім недавно говорив про «Вальдштейнові паскудства та насильства».

Коли надійшла звістка, що французи подорожують у вісімнадцятьох каретах, Вальдштейн вирішив, що він з представниками свого двору виїде для привітальної зустрічі теж вісімнадцятьма каретами. Обидва поїзди зустрілись на березі Боденського озера поблизу містечка Ліндау. Було жарко, на небі ні хмаринки, але від чарівного синього озера віяв приємний вітрець. Загледівши одні одних, сповільнили рух, а коли між ними лишилося кроків п’ятдесят-шістдесят, зупинилися. Настала хвилина непевності: що ж далі? Хто має вийти з карети перший? Хто кому має перший рушити назустріч? Посол Брюлар — гість, і, мабуть, годилось би Вальдштейнові першому вийти з карети й рушити назустріч Брюларові. Але ж Вальдштейн чоловік високородний і могутній, а хто такий Брюлар? Ніхто. Та якби навіть Вальдштейн явив таку ласку, то як має повестися Брюлар? Дозволити, щоб герцог дійшов аж до його карети? Це була б нечемність, навіть образа. Чи він теж мусить вийти й рушити назустріч герцогові?

Але як далеко він має дійти? Чи, може, самому вийти з карети першому? А бува Вальдштейн, відомий своєю пихою, зовсім не вийде з карети, і Брюлар, опинившись на шляху сам-самісінький, укриє себе довічною ганьбою? Звичайно, всім відомо, що герцог виїхав назустріч не йому, французькому послові, а отцеві.Жозефу, що сидів десь позаду невидимий, — хоч орден ласкаво дозволив йому порушити правило, яке забороняло капуцинам подорожувати не пішки — і, не маючи ніякого офіційного доручення, навіть, строго кажучи, не належав до депутації; а коли це так, то з якої речі Брюлар має корчити блазня перед герцогом? Складні й важливі проблеми: адже йшлося про честь, ба навіть славу Франції!

Незважаючи на спеку й пилюку, між обома поїздами, які стояли на дорозі, забігали парламентери, знавці етикету. Хоча й вельми досвідчені та старанні, вони бігали сюди та туди добрих півгодини, поки впоралися зі своїм завданням. Домовилися, що Брюлар і Вальдштейн вийдуть з карет одночасно, рушать назустріч один одному і зустрінуться точно посередині; парламентери ретельно виміряли й позначили ту середину, застромивши в землю на узбіччя шляху свої шпаги. Все це дужче скидалось на готування до двобою, ніж до акту ґречності.

І ось уже обидва пани виходять з карет і йдуть назустріч один одному; чи то поважність хвилини відігнала подагричні болі, а чи герцог фон Вальдштейн зумів силою волі опанувати їх, але він іде, хоч і повільно, — бо й Брюлар не поспішає, — проте з гідністю, не кульгаючи, навіть не без грації. А потім настає прекрасний обряд вітання: обидва поважно вклоняються один одному, анітрохи не згинаючи спини; ліву руку ледь відхиливши від тулуба вбік і назад, праву ногу виставивши вперед, а ліву ледь зігнувши в коліні, граційним рухом скидають капелюхи й змахують ними над самою землею спершу в лівий бік, потім у правий, немов хочуть промести дорогу один одному; а врешті потискають руки й запевняють один одного, що вони захоплені й зачаровані зустріччю. Потім уже решта панів у обох поїздах виходять з екіпажів і радісно поспішають одні одним назустріч, і всі захоплені й зачаровані. Мабуть, води Боденського озера ще ніколи не бачили стільки захоплення й зачарування, а в пилюці тутешнього шляху ще ніколи не відбивалося стільки двірських підошов; усе аж миготіло райськими барвами пір’я на капелюхах, золотом дорогих перев’язей, пурпуром оксамиту, білявістю мережив.

Між цими двірськими чепурунами дивно вирізнялась постать зарослого, брудного босого ченця в пошарпаній капуцинській сутані, який з незворушно поважним виразом худого обличчя благословляв Вальдштейна та його почет, що тиснувся до нього, щоб роздивитись його зблизька.

— Превелебний отче, — звернувся до нього герцог, — я щиро захоплений і зачарований, що зустрівся з вами, і високо ціную вашу ласку, бо ви не пошкодували часу навідати мою скромну оселю.

— Сину мій, — відповів отець Жозеф, — тут ідеться не про ласку, а про обов’язок, що його я, як вірний слуга своєї батьківщини й свого короля, виконую в міру сил і в рамках повинностей перед богом. Гучне ім’я вашої герцогської високості та блиск ваших подвигів, сину мій, не дозволили мені знехтувати таку нагоду — особисто висловити вам вдячність за те завзяття, з яким ви захищаєте інтереси нашої церкви в її боротьбі з відступниками.

Ці слова отець Жозеф вимовив стриманим баритоном добре вихованої людини, ні разу не затнувшись, французькою мовою, схожою на передзвін, на оте «дін-дан-дон» з рефрену пісні, яку він любив співати. От як він умів говорити; в цьому Вальдштейнові було далеко до нього.

— Мене бентежить ваша хвала, превелебний отче, — сказав герцог. — Але це правда, що ми маємо багато сказати один одному. Прошу виявити мені честь і перейти в мою карету.

Так і зробили. В дальшій дорозі до Меммінгена виявилося, що герцог дуже добре поінформований про те, як отець Жозеф колись давно, ще до початку війни, палко агітував за хрестовий похід проти турків і намагався вмовити папу та французького короля; ця ідея надихнула капуцина створити величезну, на чотири тисячі п’ятсот рядків, епічну поему «Туркіада», яку він закінчив, коли війна в Європі тривала вже сім-років і про хрестовий похід проти мусульманського Сходу годі було й думати. В цій невдачі — тимчасовій, як твердив у поемі автор, — винен був сам Антихрист, який, щоб перешкодити війні з турками, що вже ось-ось мала початись, розпалив війну в самому осередді Європи — в Чехії.

Поки карета, розпечена сонцем, м’яко гойдалась на шляху з Ліндау до Меммінгена, герцог, вірний слуга цісаря-Габсбурга, відомого супротивника ідеї хрестового походу, трохи здивувавши отця Жозефа, заявив, що він до цяточки згоден з його, Жозефовими, поглядами й прагне винищити турків не менше, ніж сам отець Жозеф. Правда, поеми про це він не написав, бо не вміє писати віршів, та однаково він, герцог Фрідландський, плекає в серці мрію вирушити в ім’я хреста супроти півмісяця.

Коли герцог думав цими словами викликати у старого ченця захват, то мусив розчаруватися.

— Я радий чути це, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Але з огляду на те, як стоять справи в світі, слово мрія, вжите вами, означає тільки щось таке, що може бути здійснене лише в майбутньому, невідомо коли. Мабуть, у такий час, коли істинній вірі загрожують Швеція, Данія, Англія й Голландія, думка про священний похід проти турків, лагідно кажучи, зайва і навіть гріховна, бо найперше завдання людини — здійснювати явні й незаперечні веління бога, а не опиратися їм. А цього разу бог цілком явно бажає, щоб священний похід проти невірних, тобто проти турків, відбувся тільки після придушення лютеранства та інших єресей. Це я кажу, сину мій, з болем у серці, бо похід проти турків, як ви дуже тонко відчули, був і лишається моєю найлюбішою мрією. Але що таке бажання слабкої людини супроти волі божої? Невже мають стати пустими й беззмістовними наші слова, які ми повторюємо щодня, коли молимося: «Fiat voluntas tua» — «Хай буде воля твоя»?