Та легко сказати — вивільнитися з пут. Катові поплічники, що зв’язали йому руки, а потім припнули його до лавки на візку, були хоч і молоді, та спритні і в своєму ремеслі вправні, тому, якби Петр Кукань з Куканя не був Петром Куканем з Куканя, він би не вивільнився до самого страшного суду. Колись давно, тринадцять років перед тим, у Бастілії, він одним ривком розірвав ремінь, що ним були зв’язані його зап’ястки, то чом би й цього разу не зробити так? За ті роки сили в нього коли й не прибуло, то напевне не поменшало. Та дзуськи: тоді ремінь був французький, тобто по-французькому витончений, а теперішнє путо — по-німецькому капітальне, і його не перервав би й бугай. І те, що Петрові ціною нелюдського зусилля все ж пощастило його перервати, можна вважати дивом — або припустити, що й він у ті хвилини був трохи вражений шаленством святого Вітта, яке спонукало знавіснілих танцюристів до фантастичної витривалості. Одне принаймні певне: коли він рвав своє по-німецькому капітальне путо, в нього між повіками блиснула смужечка білка. А коли ремінь луснув, Петр заплющив очі й хвильку сидів нерухомо, весь тремтячи, мокрий від поту, а на зап’ястках у нього виступила кров.

У ті хвилини Лібуша вже не танцювала, а тільки втомлено спиралась на шибеницю та обводила поглядом майдан, чи все там гаразд, і лиш коли їй здавалося, що десь танцюють в’яло, без належного запалу, вона ляскала нагаєм, і знов озивався її молодий, звабливий голос, вигукуючи слова, в яких фахівець міг би розпізнати спотворені імена з кабали, і в танцюристів уступало нове життя, і ослаблі ноги знов починали дриґатись, а голови колихатися. Вона могла бути вдоволена своїм ділом, бо все точилось так, що любо глянути; та як угледіла, що Петр борсається, що він звільнив руки, а тоді ще й розв’язує мотузи, які прикували його до лавки, то жахнулась і закричала:

— Не треба, Петре, не треба!

Але Петр у своїй необізнаності з темними, непевними речами не зважив на цю пересторогу й далі робив те, що почав, — робив, як йому хибно здавалось, успішно. Вивільнивши з пут свої довгі ноги, він випростався на весь немалий зріст, ставши подібним до свого земляка, магістра Яна Гуса, як його зобразив скульптор у тій статуї, де Гус, мов маяк, височить над пекельними почварами. То була сцена проста, прекрасна, героїчна й по-своєму радісна, бо слід радіти з того, що комусь пощастило зберегти ясну голову й людську гідність серед загальної пошесті тіпання, але в ту мить украй недоречна. Ба, тільки-но побачивши, що стратенець підводиться, кат — він, як ми знаємо, почав танцювати одним з перших — прокинувся з трансу й загорлав хрипким голосом з-під червоного каптура:

— Heda!

Це німецьке слово не означає нічого — або майже нічого; це вигук, так само позбавлений значення, як наше «гей» чи «агов». Але що означало Лібушине «айє», «гун», «ва», «ге», «ар»? Теж нічого. Думка деяких дослідників, ніби «айє» — це скалічений вакхічний вигук «евое!», досить переконлива, але ж «евое» теж нічого не означає. А проте ці вигуки спромоглися викликати на майдані перед рагушею цілу веремію. Тож і не дивно, що катів вигук розбудив обох його поплічників, які гопцювали біля двоколки. Отямившись та побачивши, що стратенець звільнився з пут, вони кинулись до нього. Один підбив Петрові затерплі ноги й повалив його на лаву, а другий ззаду обхопив рукою за шию і здушив йому горлянку. Петр відбивався, скільки сили, та вже поспів на поміч сам кат, сплигнувши з ешафота, а за ним рейтари, що теж прочумались, і засудженого потягли по приступках нагору: несподівано настала Третя Велика Мить, мить самої страти.

А божевільний танець припинився ще швидше, ніж почався: одна хвилина — і стих ляскіт підошов, хекання й сопіння, і вже вишумував з очманілих голів шал — неначе вітер здмухнув хмарку, що застувала ясне сонце. Радники на балконі ратуші перестали гоцати, і на обличчя бургомістра Реріха, хвилину тому жалюгідно отупіле, повернувся вираз тяжкої турботи. Повернулися суворість та гідність і на вид князя-абата Маліфлууса, і ті, хто сидів на карнизах, перестали дриґати ногами, і вгамувались діти на руках у матерів, а як подекуди ще хто сіпався, то вистачило стусана-двох, щоб і він отямився. І всі вдавали, ніби нічого не сталося й ніби ніхто і на волосинку не пам’ятав, що з ним робилося досі. Цілком можливо, що й справді ніхто не знав, де поділась ціла година часу, — так, як хворий на падучку, опритомнівши, не пам’ятає, в яких корчах бився, Пилюка, збита танцюристами, вляглася, знов узялись до кухлів оркестранти, а білявий бешкетник, який щойно витворяв на ешафоті всяку чортівню, зник, ніби його й не було. В тиші, що настала, чути було тільки, як бореться Петр із катами та рейтарами. Та врешті його повалили й прив’язали за руки й за ноги до вбитих у поміст залізних гаків.

Потім кат дбайливо підклав йому під суглоби дубові оцупки, щоб трохи підняти над помостом руки й ноги, а потім — о, потім настала, власне, сама Третя Велика Мить: катові поплічники в чорних каптурах зняли колесо з палі й передали в катові вправні, м’язисті руки. Кат його вхопив і, широко розставивши ноги, почав помалу піднімати вгору, щоб для почину опустити на ліву Петрову гомілку. Почав, кажемо, але не підняв, бо в ту мить, воістину останню, з північного кінця майдану долинув частий цокіт підків, і над головами занімілої юрби пролунав голос чоловіка, звиклого наказувати й завжди певного, що його наказ буде виконано, голос високого чином офіцера й вельможного пана:

— Гальт!

Власне, те слово прозвучало не як «гальт», а як «альт»; отже, офіцер був не німець, бо не вмів вимовляти «г». Він примчав на вмиленому арабському румаку, в розкішному, хоч і запилюженому вбранні, а скручена дудочкою грамота з червоною печаткою в його правій руці здавалась такою поважною, що кат, який попри своє грізне ремесло був людина вкрай принижена й запобіглива, ступив крок назад і помалу, обережно опустив колесо до ноги. Петр лежав, зціпивши зуби й заплющивши очі, всю свою силу зосередивши на тому, щоб не крикнути й не застогнати від першого удару, якого чекав з моторошною цікавістю, та тепер він підняв голову і, на свій безмірний подив, упізнав у елегантному вершнику, що поспів йому на поміч, свого давнього приятеля шевальє де ла Прері.

Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна

В Меммінгені, тимчасовій літній резиденції герцога Альбрехта з Вальдштейна, чи, як називали його німці, фон Вальдштейна, генералісимуса цісарської армії, все відбувалось так, як завжди і всюди, куди приїздив на довший час цей могутній і безмірно вибагливий чоловік: він у своїх мандрах не задовольнявся тим, що вибере для себе той чи той дім, або заїзд, або кілька заїздів, а підбивав під себе все місто. Так і того разу аж за два місяці, ще коли він жив у Карлових Варах і лікував свою подагру, до Меммінгена приїхали квартир’єри й конфіскували для герцога та його безпосереднього оточення палац банкірської родини Фуггерів і два сусідні будинки, що належали вдові багатого доктора права; для інших, скромніших членів почту звільнили найліпші городянські оселі, а їхні мешканці переселились куди змогли: в підвали, в стодоли, до родичів.

Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям — бешкетувати й галасувати.

Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше — дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі — тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий — усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер — тридцять, оберкамергер — також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.

Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів — недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні. Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.