— Чом ви не вшкварите чогось, панове, а сидите тут, наче вам хто руки позв’язував і роти позашивав? Los, los, нуте, бо ми тут усі скиснемо з нудьги, запозіхаємось до смерті, поки отого добродія піднімуть на колесо, los, los, не баріться! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум! Не соромтеся, вріжте як слід, майстри дудок та струн, хай ми щось почуємо і хай панам катам робота легше йде! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!

Що мали відповісти музиканти на такі непристойні й безглузді слова? Покликати шинкаря й зажадати, щоб він витурив цього зухвалого бешкетника? Чи, може, ще в’їдливо додати, що на стратах музика не грає, бо то гріх; і ти, хоча ще молодий і дурний, мав би це знати. «Правда, ми заграли кілька пісеньок, так то ж тільки спочатку, поки нічого не діялось, і ми покинули б грати й самі, без наказу пана бургомістра, тільки-но задзвонили в дзвін, бо знаємо, що гоже й що негоже. Але грати тепер, коли візок із стратенцем уже їде? Жартуєш, шибенику! Покинь ці жарти. Яке тут трум-бум-бум!»

Отак би мали повестись музики з «Дев’ятихвостої кішки», і важко збагнути, чом вони повелись інакше: ані слівцем не заперечивши зухвалому юнакові, поставили кухлі з пивом, узяли інструменти й слухняно почали грати — правда, без належного завзяття й піднесення, а наче механічні ляльки з пружинами, зате в бездоганному ритмі. І заграли не врочистий духовний гімн, що, може, хоч трохи пасував би до такої поважної хвилини; ні, вони ушкварили саме той хвацький танчик, мотив якого наспівав їм безвусий шибеник: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум», — і якого грають на ярмарках, по шинках та на сільських танцюльках.

Як твердив потім швець Маттейс Кнопф, що грав на басовій віолі, смичок його сам засмикався по струнах, мов живий; і сам забубонів бубон під рукою різника Кемпфа, ще й розбрязкався брязкальцями, на ньому начепленими; і сама засопіла сопілка, бо її мундштук сам підскочив до губів кравця Зуммера, а його пальці, хоч їх ніхто й не просив, самі справно застрибали по дірочках, і з тими, що грали на кларіну, на дульціану, на крумгорн, цінк, пумарт та серпент, було достоту так — і полилося: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!»

І серед цього рейваху чутно було, як зашуміла юрба й захвилювало море голів, бо люди обертались один до одного, питаючи: «Що це?» Заклопотаний бургомістр Реріх, знявши догори руки, щось вигукував, щоб зупинити цю чортівню, але ніхто його не слухав, ніхто не звертав на нього уваги. Двоколка зі стратенцем застрягла в розворушеному натовпі, і рейтарські коні вже злякано пирхали й крутили очима, а обидва катові поплічники, що вели мула, стали на місці, не знаючи, що робити, бо подумали, що засудженому оголошено помилування. Але кат на них закричав, щоб ворушились. Вони й рушили далі, тягнучи за повіддя і б’ючи схарапудженого мула. А тим часом сталась нова непристойність.

Білявий юнак, винуватець усіх цих непорядків, вихопився на балюстраду веранди й одним стрибком перелетів на ешафот, просто за катову спину. «Дев’ятихвоста кішка» все цигикала й цигикала свій допотопний шлягер, і під ту музику юнак почав танцювати, снуючись між плахою, колесом та шибеницею. Кат ухопив канчука, що висів у нього на поясі, й замахнувся на танцюриста, але той, ухиляючись, закричав:

— Облиш, прекрасна маско, танцюй зі мною, не будь занудою, адже молодість буває лиш раз і лиш раз ми живемо на світі! Танцюй, танцюй, не зважай ні на що! Los, los! Айє! Гун! Ва! Ге! Ар! Амен! Гатан!

Рейтари посплигували з коней і посунули до ешафоту, щоб навести там лад; та поки вони добрались до східців, кат уже танцював, переступаючи з ноги на ногу, ніби поміст під ним був розпечений. То був ведмежий танець, що ні в кого не міг викликати естетичну насолоду; але все-таки танець, і то під мотив «трам-тата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!» А пустун-юнак тим часом радісно гукав назустріч воякам, що піднімалися східцями на ешафот, повитягавши шаблі й наїжачивши вуса:

— І ви хочете потанцювати? Браво, в коло! В коло!

Він підхопив канчук, що випав у ката з руки, і, вимахуючи ним, верещав незрозумілі слова:

— Ги! Гау! Ель! Афі! Тітціп! Ар’я! Гин! Тен!

І рейтари, тільки-но вибравшись один за одним на поміст, теж пускались у танець і кружляли та тупали, аж поміст гув. І танцювали не тільки вони: на веранді, за спинами оркестру, корчився в танечних конвульсіях шинкар, бо його ноги самі почали підійматись якраз у ту хвилину, коли він хотів був по-доброму чи по-лихому вгамувати ошалілих музик. Танцював кульгавий возний, який спершу прибіг із сердитим бургомістровим наказом та й зостався в шинку за кухлем пива. Танцював і кухар, покинувши плиту, на якій смажились омлети. Це була ніби вивернута навиворіт казка про Сонну красуню, в якій усі, замість поснути, навпаки, прокинулись до нестямних і безглуздих веселощів.

А білявий юнак, що дрібцював на помості разом з катом та рейтарами, щодуху гукав своїм молодим голосом, що розлягався на весь майдан і далі, проникаючи в сусідні вулиці та у відчинені вікна, злітаючи над дахами, де тислись цікаві:

— А тепер гайда всі, los, los, щоб ніхто не огинався, тут літа не завада! Гамен-Етан! Гин! Тен! Міно сет! Ахадон! Зійди на нас, цапе! Будь з нами, цапе!

Далі вигуки юнака-танцюриста почали зливатись у хрипку мелодію, переривану то меканням, то жаб’ячим кумканням. А в натовпі з’явились острівці голів, що підскакували й хиталися. Ті острівці, спочатку маленькі, росли й зливались, і ось уже танечні кроки та скоки розгулялись на всьому майдані, танечне буйство проникало всюди, де юрмився люд, і обличчя у вікнах позникали, бо не можна водночас танцювати й дивитись у вікно. Шал танцю охопив і панів на балконі: розтанцювалися не лише заклопотаний бургомістр Реріх та радники, дрібцював у своїй сутані й князь-абат Маліфлуус, а з того, як уривчасто й нерівно став дзвонити дзвін у церкві, можна було здогадатися, що танцював і дзвонар церкви святого Манга.

Танцює кожен сам по собі, бо танцюють усі, тобто танцює один за всіх і всі за одного. Танцюють і пани, й хлопи, і ніхто не знає, чого й нащо, бо ж і городяни, й селяни прийшли сюди подивитись, як людині ламатимуть кості. Танцюють і жінки, й чоловіки, анітрохи не дбаючи одне про одного, і на руках у матерів гуцикають навіть немовлята, захоплені дивною хореєю. Це танець без запалу й без насолоди, ein Tanz an sich, танець у собі, як сказав би філософ, чистий танець, позбавлений усіх ознак любовного зваблювання й зближення. Це вихор скоків та підскоків, тупів та притупів, танець без танцмейстера, що давав би лад цій юрмі й визначав би, хто з ким, хто куди і хто як, щоб виникло доладне ціле. Ось уже й музики піддались заразі танцю, покинули інструменти, повставали й теж почали танцювати, і чутно лише глухий тупіт підошов, хекання й хрипіння переобтяжених легенів, та й не дивно, бо постаті танцюристів уже зникають у хмарах пилюки, яку вони самі збили і яка, змішавшись із випарами тіл, здіймається високо над містом.

Хто лиш по черзі підіймає ноги, хто підскакує на одній нозі, хто тупає всією ступнею, ніби втоптує нашатковану капусту, хто гопкає навшпиньки, хто обертається круг своєї осі, той сіпається на місці, той шмигає, як шило, той крутиться, як мотовило, той ледь ноги переставля, той вибрикує, мов теля, той не гнеться, наче дуб, той ногами тупу-туп. І ті, хто сидить на карнизах та на ринвах, теж хоч ногами дриґають та станом вихляють, а он один упав з димаря і, ще лежачи розбитий та поламаний на бруку, звивається й тіпається в ритмічних корчах. Цю повну одностайність панів і холопів, малих і великих, молодих і старих можна б тільки вітати, якби то не була одностайність у безглузді. Танцює кожне інакше, кожне по-своєму, як уміє, але вираз обличчя в усіх однаковий, ніхто не всміхається, як то звичайно на танцях; усі немов надягли машкару отупіння й байдужості — губи розтулені, носи опущені, підборіддя безвільно обвислі, в багатьох уже тече цівочкою слина, очі втуплені в порожнечу, а в декого зіниці закочуються під лоба, і щілину між повіками заповнює трупна порожнеча очного білка. Тут, здається, панує те саме шаленство, якому піддався був абат Маліфлуус, коли промовляв до натовпу і слова лилися в нього з уст невтримним проносом, тільки цього разу не було кому перервати безглуздя: хто ж свистітиме на свої власні витівки?

Тим часом золота колісниця Геліоса, що розливає палючий жар, підноситься по смальтовому небу вище й вище, а стрілки дзиґарів на ратуші рухаються швидше й швидше, немов тупіт танцю їх підганяє, ось уже минуло пів на десяту, а ось із нутра дзиґарів вириваються чотири хрипкі й сильні удари дзвона — кругла година, — потім десять тихіших; а танець триває і навіть розгулюється чимраз буйніше.

А що ж наш герой, Петр Кукань з Куканя, прив’язаний до візка, застряглого в розтанцьованому натовпі? Чи й він піддався масовому гіпнозові, чи й він силкується танцювати в своїх путах хоч би так, як оті хитруни, що повидирались на колони, на голови кам’яних святих та на ринви і, неспроможні справді танцювати, хоч гуцикають на сідницях? Чи й він, на свою ганьбу, втративши всі ознаки добре вихованої людини, дає слині лінивою цівкою стікати по підборіддю? Ні й ще раз ні! Нашого героя такими штуками не візьмеш; він здатен думкою й самодисципліною опиратись масовому божевіллю, яке Лібуша — він же пізнав її в тому юнаку так само легко, як і кмітливий читач, — викликала в натовпі. Як людина дії, нездатна тупо сидіти й безпомічно дивитись на дії інших, він заходився діяти самостійно, на свій розсуд і ризик. Не обізнаний з тими темними, непевними силами, якими володіла Лібуша, він рушив стежкою розуму й здорового глузду і, не знаючи, що тим готує собі згубу, почав вивільнятися з пут. Що він надумав? А ось що: не чекати непевної допомоги, а маючи руки й ноги вільні, за іграшки пройти крізь ошалілу юрбу, зашитися десь, та й чимшвидше геть звідси, від цього місця згуби!