Тож і не диво, що при страті злочинця хотіли бути всі — мале й велике, багате й бідне, жінки й чоловіки. Вранці до Старого Кемптена посунув люд з близьких околиць — сіл Зульцберга, Дураха, Пробстріда, Лаубена, Гасперга, притуленого на вкритому виноградниками пагорбі, і з Вільпольдсріда, пішки й верхи, на возах, оздоблених строкатими китицями й запряжених убраними в банти волами, мов на обжинках, усі в святечному вбранні, жінки в барвистих курточках вояцького крою, модних тоді на селі, в хустках, гаптованих вогненними квітами, з молитовниками в руках: може, перед стратою буде відправа.

Всі були веселі, розхвильовані очікуванням цікавого видовища; почуття власної праведності, невинності, чистого сумління, піднесеності над усім лихим разом зі свідомістю того, що закон і правосуддя так ревно захищають їх, гріли людей, як молоде вино, а майбутня страта ставала перемогою добра над злом, подоланням диявола перед очима ангельських хорів. Отож, як ми сказали, всі були веселі; тільки родина замордованої козопаски із скромного, але чепурненького сільця Гюба та численна рідня вбитого Штера з Вайтнау вирушила в дорогу засмучена, голосно нарікаючи й просячи бога покарати вбивцю ще й вічними муками в пеклі: адже на нещасного Петра Куканя звалили вину за обидва вчорашні вбивства. Тільки про п’ятьох мертвих мародерів ніхто не згадав, бо вони були не тутешні.

Відколи оголошено воєнний стан, у Старому місті на майдані перед ратушею стояв новенький, пофарбований чорним ешафот із шибеницею, плахою й сторчовою палею, на яку було насаджене колесо від воза. От на тому колесі й мав померти Петр. За неписаною й не оголошеною загальною згодою страта мала відбутись в атмосфері радісної одностайності. Тому на критій веранді шинку «Під ратушею», на дуже вигідному для глядачів місці недалечко від ешафоту вмостився міський оркестр, прозваний «Дев’ятихвостою кішкою», бо він складався з дев’яти вправних музик-аматорів, поспіль шанованих цехових ремісників, що вміли грати хвацько, бадьоро й гучно. Той оркестр, вітаючи юрби, що спливались на майдан, вигравав жваві мелодії до співу й танцю, поки його спинив сам бургомістр Реріх, чоловік поважний, немолодий, з лицем завжди заклопотаним, так тяжко заклопотаним, що воно трохи нагадувало сумну морду пса-сенбернара. Та й не диво, бо ж на його плечах лежало правління в місті з таким неприємним сусідством, як монастирське Нове місто на чолі з князем-абатом Маліфлуусом, Отже цей заклопотаний пан передав музикам через кульгавого возного суворий наказ припинити вже непристойне й недоречне корчемне цигикання, і музики слухняно відклали свої інструменти й ухопилися за кухлі з пивом.

Коли наблизився час страти, перенесений, як ми знаємо, на восьму годину, в Старому місті почали дзвонити в церкві святого Магнуса, званого по-простонародному Мангом, а в Новому місті озвався дзвін монастирської церкви святого Гавла. Юрба зустріла цю звукову маніфестацію єдності оплесками й вигуками «Слава!» Кат у червоному каптурі незграбними руками, звиклими тільки до жорстокої роботи, посилав поцілунки юрбі, що розвеселено махала йому хустками й кидала квіти, нарвані дорогою на луках, і це його вкрай розчулило, бо досі він своїм проклятим ремеслом ще ні разу не викликав до себе такої загальної прихильності.

Людей прибувало, заповнений був не тільки майдан, а й круті дахи будинків, з вікон вистромлялося стільки голів, що аж диво брало. Цілі грона тіл чорніли на колонах, статуях, карнизах, портиках, ринвах та дахах церкви, повітря густішало й важчало, наче в замкненому приміщенні, переповненому людьми, але сміх і вереск не вгавали. А потім настало те, що не можна назвати інакше, як Першою Великою Миттю. Бо в кожному вдалому святі буває кілька Великих Митей, яких усі напружено чекають і які вирізняються серед інших митей, що заповнюють проміжки між ними, наче клоччя щілини. Це була та мить, коли на головному балконі ратуші одна по одній з’являлись у порядку, визначеному рангом, поважні постаті в чорному: на чолі радників сам бургомістр Реріх, що того дня здавався ще заклопотанішим, ніж звичайно, бо він гидував тортурами та стратами, і тепер змушений бути присутнім при одній з найжахливіших жорстокостей, які будь-коли вигадала людина для людини, почував себе вимученим фізично й духовно. Поруч нього стояв князь-абат Маліфлуус, чоловік невисокого зросту, але з владним обличчям, по якому видно було, що він суворий не тільки до своїх підданих та підлеглих, а й до себе; щоки його позападали від тривалих постів, а ноги здерев’яніли від нескінченного вистоювання навколішки на голих плитах. Йому досить було піднести руку, щоб угамувати юрбу, яка кричала: «Слава!»; а потім він заговорив ласкавим голосом, сповненим тріумфу:

— Любі брати й сестри в Христі! Давно вже серце моє не було таке потішене, як сьогодні, коли призволом бога всемогутнього мені дано звернутись до вас так по-простому, як до любих братів і сестер у Христі, бо всі ви, тут зібрані, не зрікаєтесь господа нашого, який змив гріхи людські своєю святою кров’ю, дарма що не всі ви — члени церкви католицької, заснованої самим Христом, аби вона, як гірчичне сім’ячко, розвивалась далі. Буде цілком у дусі найсвятішого отця в Римі, найвищого пастиря нашого, коли я вважатиму так званих протестантів, чи реформатів, не за єретиків, не за відринутих, а тільки за заблудлих овечок, що рано чи пізно знайдуть шлях назад, і тоді настане пора братання всього християнства. А прообразом цього єднання і є наші нинішні збори, бо ми тут зібралися, щоб подивитись на чин правосуддя й відплати.

Отак він говорив, із запалом, проникливо, і кожнісіньке слово, що виходило з його вуст, було цілюще, як бальзам, і запашне, як мирра, і солодше за мед, тож його проповідь сподобалася всім, опріч тих, хто не цікавився ніякими промовами, а тільки хотів швидше побачити страту. А що людська натура схильна скорше до садизму, ніж до потреби в духовних напученнях, то таких людей була більшість, і та більшість щохвилини зростала. Та абат говорив і говорив, розложисто й повільно, щедро пересипаючи свої слова цитатами зі святого письма та з папських енциклік, у яких найсвятіший отець умовляв розбратаних християн припинити війну. Минуло вже тридцять п’ять хвилин, а не схоже було, що проповідник закінчить своє казання скоро, бо з кожним словом запал його зростав. Згодом він признався своїм друзям, з якими скромно попивав вино в осібному кутку монастирської трапезної, що ніколи ще думки в голові його не роїлись так жваво й слова не рвались йому на язик так невтримно, як тоді, коли він проповідував з балкона ратуші: він, мовляв, спочатку збирався лише виголосити кілька поважних, відповідних до обставин загальників, але на нього, за його власним висловом, напав непогамовний словесний пронос, тож він мусив говорити й говорити, і це було для нього тим прикріше, що він зовсім не знав, чи робить це з господнього навіяння, чи з диявольської спонуки. Так чи так, це було не з власної волі. Можна гадати, що абат говорив би до повного фізичного знесилення, кілька годин, бо при такій екзальтації людські сили бувають майже невичерпні. Та що витриваліший був промовець, то дужче нетерпеливилися слухачі, отож іще дзиґарі на вежі ратуші не вибили й дев’ятої, а з далеких кінців майдану вже почав озиватися свист — попервах несміливий, але дедалі гучніший і наполегливіший. Натовп свистів, сюрчав, бекав, тупав ногами, і проповідникові слова губились у дедалі гучнішому гаморі, як писк пташеняти в тупоті підків кінноти, що йде в атаку. Князь-абат спочатку не звертав на те уваги, а говорив і говорив, та раптом затнувся й здивовано втупив очі в розхвильовану юрбу, наче несподівано прокинувся з глибокого сну. А ревище не стихало, тільки повільно мінялось, набуваючи нового змісту: замість кричати, хто що хоче, публіка, щасливо покрита анонімністю свого незліченного числа, почала скандувати:

— По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!..

Отак завдяки мові, якою ми різнимося від безсловесних тварин, поведінка натовпу, досі схожа на шал нерозумних стихій, стала безумовно людською.

А потім сталося те, що ми не можемо назвати інакше, як Другою Великою Миттю Великої Страти. Перша Велика Мить нагадувала те, що буває на святковій виставі в театрі, коли до своєї ложі входить вінценосний владар з дружиною; а Друга Велика Мить дорівнювалась підняттю завіси. Це сталось, коли розчинилася брама ратуші й із темного підворіття виїхала двоколка, запряжена мулом, якого вели за вуздечку два катових помічники в чорних каптурах. На двоколці сидів роздягнений до пояса й прив’язаний до лавки стратенець, а з обох боків їхали верхи рейтари.

Як у театрі, коли піднімають завісу, публіка стихає, так і на майдані, побачивши того, чия взірцева смерть мала їх розважити, глядачі змовкли й тільки наставляли вуха, щоб не проґавити жодного зітхання, жодного стогону, жодного вияву смертельного страху, жодного жалісного благання змилуватись. Але стратенець здавався спокійним; до того ж він і тепер був такий вродливий і мужній, що не знайшлося жодної дівчини чи жінки, навіть уже старої, щоб у неї серце не забилося сильніше, і напевне було серед них чимало таких, котрі подумали: «Шкода, страшенно шкода нівечити тіло, гідне різця Праксітеля! Яке це нещастя, що зараз переламають оті стрункі, м’язисті руки й ноги і вплетуть межи спиці дурного колеса. Шкода, дуже шкода, що такий good-looking чоловік — негідник!»

Бо він таки був негідник — про це свідчили тонкі, але виразно видні на спині бліді пруги від нагая: правосуддя вже колись накладало на нього руку. А тепер мало накласти її остаточно.

Спочатку аж посинілий, він розглядався довкола широко розставленими темними очима, ніби когось шукав у розбурханому натовпі, і, видно, незабаром справді побачив того, кого хотів, бо ледь усміхнувся; при бажанні можна було навіть твердити, що на його бліді щоки вернулося трохи рум’янцю.

Процесію не супроводив священик чи носій хреста, бо стратенець нібито гостро, навіть брутально відмовився від будь-якої духовної розради. Та чи зі священиком, чи без, чи з хрестом, чи без хреста, а страта — діло поважне, і хоч глядачі сунули на майдан дуже веселі, ще й під музику, проте не було сумніву, що сама екзекуція відбудеться без будь-яких жартів, фіґлярства чи вибриків, одне слово — солідно. Це було таке самоочевидне діло, що раптове, зовсім неждане відхилення від цієї самоочевидності приголомшило всіх. А сталось ось що: коли двоколка зі стратенцем у супроводі охорони пробиралась крізь натовп, що неохоче розступався, якийсь тендітний, гарний, білявий молодик, що досі сидів на даху шинку «Під ратушею», над головами в оркестрантів, які, вгамовані суворим паном бургомістром, тепер повідкладали інструменти й кухоль за кухлем цмулили пиво (цілком можливо, що саме цього безвусого шибеника стратенець щойно шукав очима і так утішився, побачивши його), раптом сплигнув з даху на веранду, широко розставив ноги перед сторопілими музиками й звернувся до них недоречно веселим тоном: