Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Справді не подумав, — признався Петр. — А що з тим пістолем?

Лібуша відповіла, що жебрак прийшов з ним до шинку «Золоті терези», і господар, як і слід було сподіватись, присікався до нього, де він узяв такі гроші. Жебрак сказав чисту правду: дістав як милостиню; а оскільки він був кульгавий, але не сліпий, то й зумів змалювати щедрого пана так добре, що корчмар зразу здогадався, про кого йдеться, й послав по варту, щоб забрала Петра.

— Яким це правом? — спитав Петр. — Свої гроші я можу витрачати, як мені заманеться.

— Свої — звісно. Але то були не твої гроші.

І Лібуша розповіла далі, що в розмову корчмаря з жебраком устряв один багатий і шановний міщанин зі Старого міста, що саме попивав винце в «Золотих терезах», і впізнав у монеті один з півтораста пістолів, які він того дня вранці виплатив Штерові, бо купив у нього млин. По чому він упізнав монету? Дуже легко: він усі монети, перше ніж віддати з рук, трохи обрізав спеціальними ножичками. Ну, а коли варта вдерлась до кімнати, де Лібуша ночувала з Петром, то перше, що солдати побачили, був Штерів гаман на столі.

— А сам я лежав непритомний долі, — докинув Петр.

— Авжеж, — кивнула головою Лібуша. — Те зілля, що я тобі вкинула у вино, тебе звалило.

— А нащо ти це зробила?

— Бо хотіла вкрасти той гаман з пістолями й утекти. Цього вимагала моя честь.

— Твоя честь? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердила Лібуша. — Я присяглася віддячити тобі за той ляпанець. Але я це зробила нерадо, бо ти мені справді сподобався й був так славно, так розкішно marschbereit[11]. Не віриш?

— Чом ні? — відповів Петр. — Нема такого паскудства, щоб хтось його не зробив в ім’я честі.

— Це ти гарно сказав, бо ти все гарно кажеш. Але я, зрештою, ні в чому не винна. Якби я й не приспала тебе, варта однаково прийшла б.

— Так, ти ні в чому не винна, — погодився Петр. — Та що ж, нічого й не пропало. Коли мене приведуть на суд, я все поясню й дуже легко доведу. Ті п’ятеро грабіжників, певне, й досі лежать там на шляху.

— То ж бо й лихо, що тебе не поведуть на суд і нічого в тебе не питатимуть, бо в Кемптені діють тепер закони воєнного часу.

— І що ж зі мною хочуть зробити?

— Колесувати, — трохи завагавшись, відповіла Лібуша.

Петр здригнувся.

— Та це пусте, — сказала Лібуша. — В нашому заїзді ночував один шляхетний пан, то він, коли дізнався, що сталося, сказав мені: «Не плач, не бійся за Петра, до десятої години ще багато часу, і я приведу підмогу».

— Хто ж він такий?

— Чи не однаково? Аби вчасно вернувся.

— А ти плакала за мною?

— Та ні, то йому, певне, здалося.

— Це о десятій зранку мене мають стратити?

— Так були постановили спочатку, — тихо сказала Лібуша й зітхнула. — Та потім я довідалася, що страту перенесли на восьму. Але я її затримаю, будь певен, Петре, хоч би й ратушу довелось підпалити.

Петра опала така тяжка безнадія, що він не зразу спромігся на слово:

— Все це дуже туманне й непевне. Дивитися смерті в очі мені не первина; та хоч досі мені завжди щастило викрутитися, це не дає запоруки, що пощастить і цього разу. І людська доля така, що дуже легко можна стати жертвою дурної помилки. А найгірше — в мене після твого зіллячка болить голова і так усього ломить, що я б радий був, якби мене оце зараз чорти вхопили.

— І чом я, ледача гуска, не вчилась у школі краще! — зітхнула Лібуша. — Чого не слухала пані вчительки як слід! Такою нікчемною, недбалою ученицею була!

— Про яку це школу ти балакаєш?

— Та про відьомську ж, у Відні, — пояснила Лібуша. — Мене туди послав був мій ротмістр — навчитись варити таке зілля, щоб його зробило незранимим. То добра школа, я могла б там набратись усього, що треба, оцю твою колодку могла б зараз розбити надвоє і двері відімкнути без ключа, але я не вмію, бо байдикувала, більше ходила поза школу, ніж у клас, а в голові весь час мала всякі дурниці, тільки не науку. Скільки я нахапалася двійок, скільки зауважень у класному журналі, скільки разів мені директор вичитував, скільки я в кутку вистояла, скільки в карцері висиділа! Ну й навчилася тільки сяк-так ману напускати, та викликати цапа, та перекидатися кішкою, та інших дурниць, що кожна першокласниця вміє. Мій ротмістр мене й лупцював за кепські успіхи в школі, але хіба він умів такі ляпанці давати, як ти мені вчора дав! Він нічого не вмів робити так розкішно, як зумів би ти, я це кожною кісточкою чую. А врешті я ще й того зілля не зварила йому так, як слід, і його вбило, а я тоді й зовсім покинула школу. Та не бійся, Петре, я не дам тобі мучитись на колесі. Як навіть усе підведе, я вже якось прорвуся до колеса й простромлю тобі серце.

— Дякую, я не хочу, — відмовився Петр.

— А чого? — здивувалася Лібуша. — Це ж для тебе щастя буде! Ти знаєш, яка то мука, коли колесують?

— Знаю дуже добре, — відповів Петр. — Але я не дозволю, щоб ти ризикувала заради мене.

Лібуша тільки пирхнула, позіхнула, блиснувши білими іклами, гострими, як голки, і почала вилизувати собі груди. Бо вона — Петр знову не помітив, коли — знов обернулась у кішку.

— Нема чого пирхати та позіхати з нудьги над моїми джентльменськими словами, — сказав Петр. — Я не дозволю, щоб повторилося те, що вже раз сталося колись давно. Мене тоді теж мали стратити, як тепер, та врятувала одна красуня, заплативши таку страшну ціну, що мені й досі стискається серце, як згадаю.

— А яку ж це? — спитала Лібуша, знов перекинувшись жінкою.

— Її колесували, — відповів Петр.

— Тебе дратують мої мізерні чари, — сказала Лібуша, — а мене — ота твоя вперта порядність. Вельми шляхетно, що ти жалієш якусь там красуню за те, що для неї вже позаду, а для тебе — ще попереду. Але навіщо я, дурна, клопочуся тобою? Чого я про тебе думаю? Чого я сиділа у віконці й чекала, поки ти прокинешся, щоб тебе розрадити, сказати тобі, що ти не самотній? Що мені до тебе? Хто дбав про мене, коли мені було зле? І собака не гавкнула. Поки я не знала, що ти є на світі, то була спокійна, задоволена й думала тільки про себе та про свій рахунок у празькому банку. Казала ж мені матуся, як була я маленька, що жоден чоловік не варт того, щоб заради нього дві соломинки навхрест перекласти. А хіба ти не звичайнісінький чоловік? Звичайнісінький. Тільки нащо ти такий довгоногий, та дужий, та гарний із себе! Нащо ти мене ляснув по заду так розкішно, що я й досі це відчуваю! Чого мені не пощастило тебе обікрасти, як годиться маркітантці й відьмі, що нею ти гордуєш, і втекти світ за очі, щоб ніколи вже з тобою не стрітись?

— Не знаю, — відповів Петр, — але ти помиляєшся, коли думаєш, ніби я тобою гордую. Те, що ти мене провідала у в’язниці, хоча й не зовсім звичайним способом, — людяний вчинок, і він майже примирює мене з людським родом, хоч людина — така страшна істота, що й птах альбатрос утікає від неї переляканий, тільки-но її побачить, і ти близька й мила моєму серцю, як рідна сестра.

— Тільки як сестра? — спитала Лібуша. — Хай мене чорти візьмуть, Петре, коли я про тебе думаю як про брата.

— Таж і я вчора ввечері, поки не заснув від твого зілля і коли був, за твоїм вояцьким висловом, marschbereit, мав до тебе аж ніяк не братерські почуття. Але зараз мої ноги в колодці, й любовні втіхи мені не в голові. З цього випливає, що плотська любов — це кінець кінцем тільки бутафорія, тільки додаток до багато важливіших життєвих справ.

— Може, це в чоловіків так, — сказала Лібуша. — У нас, жінок, воно зовсім інакше.

Вона трохи поплакала, а потім поцілувала Петра в уста — так несміливо, наче робила це вперше в житті. В ту мить за дверима почулась важка хода, і Лібуша, знов перекинувшись кішкою, вискочила у віконце, лишивши на Петровому обличчі сліди своїх сліз.

Ми вже відзначали, що Кемптен віддавна поділявсь — і ще довго мав поділятись — на двоє міст: імперський Кемптен, що звався Старим і визнавав протестантство, й католицький Кемптен, що звався Новим і був відгороджений від Старого зубчастим муром. У імперському Кемптені врядувала міська рада, а католицький Кемптен підлягав князеві-абатові бенедиктинського монастиря св. Гавла, суворому чоловікові, прозиваному Маліфлуусом.

Зрозуміла річ, у цілковитій згоді з людською природою, схильною, як відомо, до чвар, між управою імперського міста й князем-абатом споконвіку точилися сутички, які призводили до зловмисних капостей, і як жителі обох міст, так і довколишні селяни дуже страждали від цього постійно напруженого стану. Тому міська рада Старого Кемптена, щоб покласти край звірствам, у незвичайній, рідкісній згоді з абатом Маліфлуусом проголосила воєнний стан в усій Кемптенській окрузі, над усією широкою, всіяною озерами рівниною, що стелилась на берегах Іллеру, під Вюрлінзькою пущею, яка вкривала східні узбіччя Альгейських Альпів. Усі зраділи; а що думка юрби схильна перебільшувати добре й лихе і вважати частковий успіх за повний тріумф, то всі ладні були повірити: тепер, коли управи Старого й Нового міста енергійно подали одна одній руки, в Кемптенському краю навіки запанує згода й мир, злочинці й мародери, поблідлі від страху, віднині обминатимуть округу десятою дорогою, дочки тутешніх заможних селян знову безбоязно виганятимуть на пашу худобу, закохані парочки, як у давнину, ховатимуться в шелестючому затінку гаїв та садочків, і знов у доброму настрої, без турбот вертатимуться додому ярмарчани, везучи накуплене та вторговане. А коли за цією доброю звісткою розійшлася ще краща — ніби в Старому місті злапали вбивцю мельника Штера й завтра його, всім харцизам для науки, стратять з нечуваною жорстокістю, — це викликало вже не просто радість, а справжній захват. Усі запалали любов’ю до правителів обох міст.