Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.

— Це правда, — погодилась Лібуша. — Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.

— Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, — сказав Петр. — Аякже. Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.

Лібуша пригорнулась до нього.

— Віддай їх мені.

— Коли будете вбога й немічна, — сказав Петр.

— Це, сподіваюся, буде не так скоро, — відказала Лібуша. — Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна — того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.

Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів,

— Це я обачний? — вигукнув він. — Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?

Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:

— Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?

— Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, — відповів Петр. — Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця — хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, — підмізинного, — та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.

Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.

— Вам бракує підмізинного пальця?

Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем — палець не зник; спробував хруснути ним — хруснуло.

— Не може бути! — промовив він — і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.

— Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, — сказав Петр. — Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.

Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!

Петр зітхнув.

— Кілька днів тому, — промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, — я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.

— Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, — відказала Лібуша. — Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.

— Я вірю в те, що бачать мої очі, — відказав Петр. — А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».

— Хай там як, — сказала Лібуша, — а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.

— Ну, то мені лишається тільки зробити отак, — сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. — Так робилось у давні часи, — додав він. — Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.

— Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, — заперечила Лібуша. — Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.

Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.

— У-у-у, — прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.

— Я смішна, правда? — спитала вона, підходячи до Петра.

— Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, — відказав Петр і обняв її за стан.

Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече — все в синцях від Петрового стиску.

— Диви, що ти мені зробив.

Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:

— Мені дуже жаль, Лібушо.

І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.

— Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, — прошепотіла Лібуша. — Ти справжній чоловік.

— Так, і зараз це доведу, — Петр нахилився устами до її уст, але вона випручалась.

— Ще ні. Випиймо перед сном, — і підняла свій кухоль. — За довге перемир’я між нами.

Він квапливо вихилив своє вино. Лібуша шмигнула в постіль.

— Прийми зразу оту твою дурну шпагу, — мовила вона півголосом з пишної подушки, в якій тонула її голова.

Петр поквапився виконати те прохання.

— Тільки тепер, Лібушо, щоб ніяких чарів, — сказав він, підступаючи до ліжка. Та без чарів не обійшлося: тільки-но він доказав ці слова, ноги під ним підломились — а далі вже не було нічого.

Опритомнівши, Петр побачив, що лежить у в’язниці — і то не в звичайній цюпі, куди замикають бешкетників, а в кам’яній келії, низькій, холодній і вогкій, з єдиним віконцем аж під стелею, таким вузеньким, що й мала дитина лиш насилу простромила б у нього голову, ще й перегородженим залізною штабою. На підвіконні сиділа кішка, врізана чорним контуром у промінь місячного світла, що проникав у віконце, і вдивлялась у темницю зеленими вогниками очей. Петрові ноги були забиті в колодку, на руках він мав кайдани і напівсидів-напівлежав, зіпертий спиною об мур, на голій підлозі. Мокрі стіни темниці в білому світлі місяця здавалися драглистими. Коли Петр, ворухнувшись, забряжчав ланцюгом, кішка промовила Лібушиним голосом:

— Петре, ти вже не спиш?

— Та наче прочумався, — відповів він.

— Як почуваєш себе?

— Голова аж розколюється, — сказав Петр. — Де ти?

Бо він в очманінні не зрозумів, що то говорить кішка. Замість відповіді вона сплигнула з віконця, лапки м’яко стукнулись об підлогу, а тоді раптом — Петр не встиг і помітити, коли сталась переміна — перед ним опинилась Лібуша, одягнена в той самий чоловічий мундир, у якому він побачив її вперше.

— Лібушо, будь ласка, облиш уже ці чари, — сказав Петр. — Ти ж добре знаєш — вони мене дратують.

Лібуша сіла на підлогу й пригорнулась до Петра, поклавши голову йому на плече. Він мав усі підстави гніватись на неї, та коли побачив, як місячний промінчик, що пробивавсь у віконце, затремтів у її очах та на вогких, апетитних губах, і відчув запах її кучерів, то не міг відігнати приємного почуття.

— Еге, якби то все це тільки мої чари, — сказала вона. — Правда, мені довелось перекинутися в кішку, бо інакше я б до тебе не проникла. Але тут чари й кінчаються.

— То ця в’язниця справжня? — спитав Петр. — Це не сон?

— Справжня, — відповіла Лібуша. — І кайдани справжні, і колодка, а завтра вранці тебе мають стратити. Але ти не бійся, я тебе не покину.

— А за що ж це мене мають стратити? Я тут чужинець і нічого поганого не скоїв.

Лібуша зітхнула, і місячний блиск у її очах погас, бо вона опустила повіки.

— Як не скоїв! Скоїв і влип по самі вуха. Ти ж зоставив у себе гаман замордованого Штера, і це було б добре й розумно, якби ти взяв усі гроші собі й не дав одного пістоля жебракові. Ну як ти примудрився дожити аж досі на цьому світі, такий ангельськи доброчесний? Адже та твоя доброчесність штовхає тебе на несусвітні дурниці! Ти не подумав, як люди нашорошать вуха, побачивши у руках коростявого, вошивого, калічного жебрака такий скарб?